Історія інколи вривається у сьогодення і кричить криком, намагаючись звернути на себе увагу, щоб запобігти помилкам минулого, навчити, попередити. Інколи щось щепоче, інколи говорить впевненим твердим голосом старого чоловіка, який карбує спогади, як дагеротипні знимки – глибокі і рельєфні.

Мальовниче село Теребежі, що неподалік Олеська на Львівщині. На високому ґанку сидів великий і ще міцний старий з моцними руками, звиклими до праці. І згадував пережите. Михайло Васильович Максимович. 88 років. Мова вільна і зґрабна, голос лункий, впевнений.
– Як почалась війна, тата забрали в польське військо. Потім він потрапив в полон до німців. Тримали в лаґері. Тяжко було, голодували. А потім його забрали до бауера працювати. Раз навіть приїжджав на урльоп (у відпустку) додому. На цілий місяць!

– Тато завше був націоналістом. Але найліпшого колєґу мав польського шовініста. Зелінській писався. Жив ото через дорогу від нас. Коли в 1938 році проголосили в Закарпатті Карпатську Україну, то в Олеську мала бути велика маніфестація. Але хтось зрадив. Після відправи в церкві люди вийшли надвір, а їх оточила поліція і стала лапати. Арештували і мого тата. То Зелінський засвідчив, що він не ходив на ту маніфестацію і тата відпустили…

– Фронт був близько. У нас в хаті майже рік німці квартирували. Ріжні були. Були дуже добрі, а була така німчура – ого! Один офіцер був з того міста, де тато працював у бауера. То він поїхав додому, розшукав тата, розповів його господині про наше село і господарку, то вона відразу почала по-іншому до тата ставитись. Бо німці думали, що в нас тут дич, ведмеді по вулицях ходять, а люди в землянках живуть… А ще був один унтер-офіцер, який в Німеччині працював шеф-кухарем в ресторані. То він різні страви готував для свого товариша. Нам свій хліб віддавав, а брав тільки наш. Потім розказував, що його товариша вбили…

– Коли німці пішли, то в Олеську наші хлопці повісили жовто-синій прапор. Потім біля нього з’явився червоний. Потім наш прапор десь пропав і вже не з’являвся. Лишився тільки червоний.
– Зброї було дуже багато – фронт близько. В мене був німецький карабін. Я вирішив його позбутися, бо вже прийшли рускі. Пішов з колєґою. А тут патруль! Я поклав карабін на землю, накрив курткою і сів на неї. А в мене в кишені була пачка тютюну. Витягнув її і скручую собі дзиґара. Солдати закурили, посміялись і нічого в мене не питали, пішли собі. Після того мій товариш зі страху ще довго не міг говорити…

– Та я за війни великий був, мав десять років, в саді вже колив!
– У нас сильна самооборона була. Коли прийшли москалі, всі пішли в ліс. До повстанців. Лишились тільки неповносправні і малі. Ніхто не повернувся. Ніхто…
– В 50-тих роках я вивозив гній на поле. А в нас поле за горою було, під лісом. З лісу вийшов партизан, казав, що вони дуже голодні, просив їсти. Я поїхав додому за харчами, аж чую десь за 15 хвилин там стрілянина почалась. Видко їх пильнували. Застрілили хлопців. То були останні два повстанці. Їх тіла десь вивезли. Так ніхто й не знає, де вони поховані…

Чоловік говорив твердо і розсудливо, наче події, про які оповідав, відбулись зовсім недавно. Історія проявлялась крізь патину літ, оживала, набирала обрисів і барв. Здавалось, що війна закінчилась от-от і тихими вуличками ходять патрулі окупантів… І лиш тихий легіт вітру, сміх дітей та гупання яблук в саді свідчили про те, що реальність зовсім інша. Просто пам’ять чоловіка проросла спогадами і на якийсь час життя повернулось на десятиліття назад. Щоб нагадати про те, чого забувати не можна.

Читайте ще

Ґрот Прийма. У гостях в неандертальців
Ґрот Прийма. У гостях в неандертальців
З недавніх мандрівок. Монастир св. Герарда в Гніздичеві: розкіш святості і сецесії
З недавніх мандрівок. Монастир св. Герарда в Гніздичеві: розкіш святості і сецесії
Закарпаття: далекий і трохи дивакуватий родич?
Закарпаття: далекий і трохи дивакуватий родич?
Старе Село в короні замку
Старе Село в короні замку