Вона практично ніколи не виїжджала зі свого поліського села Болотня. Навпаки, до неї сама навідувалась уся тогочасна еліта. Ці імена були настільки впливові, що до села навіть проклали асфальтну дорогу. Однак саме залізний характер допоміг сільській жінці на милицях ще за життя мати виставки від Парижа до Пекіна та фінансово забезпечувати усю свою родину

Поліомієліт чи вроки?

“Знаєте, не кожен міг знайти до неї підхід. Деяких людей вона навіть не пускала далі веранди, але це була маска. Для своїх, для родини вона була добра і відкрита”, – розповідає Анастасія, правнучка Марії Примаченко й водночас директорка Благодійного фонду “Творча спадщина родини Марії Примаченко”. Знаючи її прямолінійність, часом її побоювались, але ще більше поважали. “Вона була центром села, до неї часто приходили за порадою, а ще вміла відшіптувати переляк у дітей, у неї був окремий записничок зі своїми молитвами”. Мабуть, так намагалась врятувати дітей від лиха, яке трапилось із нею в дитинстві.

“Хвороба проявилась у 8 чи 9 років”, – згадує Ольга Левченко, віце-президентка “Всеукраїнського благодійного фонду Марії Примаченко”, яка 15 років товаришувала з художницею. “Вона розповідала мені, що якось на Благовіщення гралась біля калюж на подвір’ї, забруднила свою білу хустку, випрала і повісила на паркан баби Харитини. Та розсердилась, почала кричати, а Марія настільки перелякалась, аж почала труситись, біль пронизав тіло. З того часу нога почала всихатись і викривлюватись. Вона завжди вважала, що її врекли”.

Марію не одразу змогли відвезти до лікаря, який мешкав у сусідньому місті, бо якраз її мама народила двійню. Коли ж Примаченки приїхали до медиків, ті тільки розвели руками. “Про поліомієліт тоді ніхто не говорив”. Дівчинці змайстрували милиці й у четвертому класі вона більше не змогла відвідувати школу.

Звір ікловатий, 1993 р. Джерело: wikiart.org

Київ як шанс змінити життя

Хоча Марія не могла допомагати родині на полі, однак ще з дитинства знала, як заробляти гроші. Про її розмальовані печі та хати говорила не лише Болотня, а й увесь район. Люди були ладні їхати на конях із сусіднього села, аби помилуватись її квітами. Тож замовлень не бракувало. Згодом Марія почала ще й вишивати, оскільки фізична вада не звільняла дівчину від колгоспу, тож щоб відробити свої трудодні, Марії доводилось віддавати рушники і скатертини у спеціальні майстерні, звідки вони потрапляли на базар. Так їх і помітила знана вишивальниця Тетяна Флору.

Маріїні візерунки були настільки оригінальними, що дівчину запросили приєднатись до експериментальних майстерень на території Києво-Печерської лаври. Це був 1936 рік. Марії – 28 років, вона ще була незаміжньою, тож вирішила скористатись цим шансом. До столиці приїхала на возі й щодня на милицях підіймалася до аудиторії на другому поверсі. “Її звикли вважати самоучкою, простою селянкою, що розвинула свій талант. Але при цьому забувають, що вона три роки навчалась у професіоналів – це були майстри з Петриківки, знані художники, скульптори”, – додає Ольга Левченко. Примаченко, яка в житті не бачила стільки білосніжного паперу і фарб, із запалом взялася за пензлики. Вже тоді художниця дивувала викладачів своїми чудернацькими тваринами. “Вони порадили їй не ходити у зоопарк, аби не порушити її мистецького бачення”, – розповідає Анастасія Примаченко.

Марія Примаченко з сином Федором, онуками Іваном та Петром

1937-го, коли Радянський Союз готувався до Всесвітньої виставки в Парижі, дібрали десятки народних картин, серед них і Маріїні. І саме вона отримала за свої роботи золоту медаль. А далі роботи мандрували цілим світом – Москва, Варшава, Пекін. На самобутню художницю звернули увагу партійні чиновники – Марії запропонували квартиру в Києві з ванною і телефоном, але вона відмовилася. Доля готувала ще один подарунок. На території Лаври Марія познайомилася із земляком Василем Маринчуком, який нібито випадково потрапив сюди на екскурсію. Пара почала зустрічатись.

Під час навчання був ще один ключовий момент – Примаченко зважилася на операції і врешті їй поставили протез. Милиці стали не потрібними, Марії вистачало й палички.

До Болотні Примаченко повернулася вже у статусі зірки. Про неї писали у газетах, розповідали по радіо. До того ж гонорарів, зароблених на виставках, вистачило на те, щоби придбати швейну машинку, грамофон та металеве ліжко, – нечувана розкіш для поліського села. Але війна перекреслила цю ідилію. Василя призвали до війська, розписатись вони так і не встигли. Одне лише втішало: “Вона була щаслива, бо Василь встиг отримати її листа, у якому вона розповіла про народження сина”, – розповідає Ольга Левченко.

Льон цвіте, а дівчина заміж іде, 1983 р. Джерело: wikiart.org

Господарство з ціпком

Сама з малою дитиною і старенькими батьками Марія, кульгаючи з палицею, вела господарство, поралась на городі й висаджувала сад. Малювала рідко, а заробляла на життя переважно шиттям. Мірки брала на око, просто прикладаючи матерію до тіла. Жінкам шила сукні, чоловікам – ватяні курки, а собі – довгі спідниці, аби прикрити протез. “Вона часто розшивала свої сукні. Зараз вони дуже нагадують сучасні вишиванки”, – згадує правнучка, – “а ще робила весільні вінки для дівчат, підготувала навіть для нареченої її внука Петра”, – додає Ольга Левченко.

Її подвір’я вирізнялось найкращим квітником. Цвіли калина та бузок, а квіти були від весни і до пізньої осені. Найбільше любила айстри, майори та жоржини.

До малювання Марія Примаченко повернулася вже у 1960-х роках, коли підріс син Федір і взяв на себе хатні обов’язки. Втім головною помічницею для неї стала невістка Катерина. “Вона сама її обрала. Катерина була їхньою далекою родичкою, мешкала з ними на одній вулиці, тож змалку за нею спостерігала. А коли Федір підріс – підказала йому, що будуть доброю парою”. Бути невісткою Марії Примаченко непросте завдання – художниця вимагала, щоб все було зроблено так, як вона звикла. Марія керувала, Катерина виконувала. Художниця була вдячна за старання невістки, зрештою завдяки їй вони з Федором могли зосередитись на творчості, тому за заповітом усе передала саме Катерині.

Звіриний цирк, 1977 р. Джерело: wikiart.org

Прогуляти Шевченківську премію

До Примаченко приїжджали не лише з України, а й усього світу – чиновники, міністри, режисери й художники. Якщо гість подобався Марії, то накривали стіл. “Найчастіше на столі були соління й картопля, Марія дуже любила холодець. Родина гнала свій самогон. Ну а як, у селі по-іншому не можна. До речі, вона мені так і казала: трошки горілки здоров’ю не зашкодить, а навпаки. І рекомендувала їсти часник”, – згадує Ольга Левченко. На ніч гостей ніхто не відпускав, тож стелили на дивані, а для улюблених гостей – на печі. Наприклад, Параджанова. Той завжди знав, як розвеселити художницю. То присилав за нею автомобіль і вів у цирк (це єдиний випадок у житті, коли бачила екзотичних звірів), то передавав через друзів кілька кілограмів апельсинів та грузинське вино. “Про Примаченко так і казали, що вона прогуляла Шевченківську премію (1966), бо постійно хтось навідувався”, – каже Ольга Левченко.

Той, хто сподобався Марії Оксентівні, неодмінно отримував від неї подарунок – картину, тому навіть складно порахувати, скільки її робіт розійшлось світом. “Вона ніколи не продавала роботи, просто дарувала на пам’ять. Навіть, якщо гість не подобався прабабусі, то великі шанси, що картину йому все ж дарував мій дідусь Федір, він був дуже доброю людиною”, – додає Анастасія Примаченко. Гроші за свої картини Марія вже ж отримувала, але від музеїв. Приїжджала комісія, добирала роботи, складала акти й забирала у фонди. “Але часто бувало, що деякі музеї брали картини на утримання, але так і не повертали. Нам зараз потрібно навести з цим лад”.

Карибська криза та Чорнобильська катастрофа

Поліська художниця зачаровувала своєю фантазією та химерними тваринами, однак картини завжди мали прив’язку до сучасності та конкретних подій. Їй не потрібно було бачити лева чи мавпу – вона брала за основу риси своїх односельчан: он хтось підозріло дивиться спідлоба, інший пихато задер носа – вона все помічала і переносила на уявних звірів. Примаченко не лише знала, що відбувається у селі, але й стежила за міжнародними подіями – слухала новини по радіо, телебаченні, невістка Катерина передплачувала багато газет і читала вголос. Художниця стежила за космічними перегонами і, коли Корольов помер, намалювала картину, де поховала генконструктора на Сонці. Після аварії на Чоронбильській АЕС, вона знову ж вилила емоції на картину й залишила присвяту самому президентові Рейгану: “Господін Рейган, На цю картину подивися і удумайся, яка ця Атом важка і тяжола і нерозумна…”. Таких віршів-присвят було чимало, записувала їх спочатку в окремий зошит, а тоді переносила на зворот картин. У них чимало орфографічних помилок, зате зібрана життєва мудрість.

Ось деякі з прикладів:

“Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб”.

“Спочатку всі літали, навіть дерева і квіти. А потім стали звірі. Птахи й квіти як вишиванки, для радості. А звірі – щоб їх боялися. Як ніхто нікого не боятиметься, земля скінчиться”.

Загроза війни, 1986 р. Джерело: wikiart.org

Рідні розповідають, що художниця бачила віщі сни, часто перед глобальними катастрофами чи загостреннями військових конфліктів. Снився їй і святий Петро, який запрошував на небеса, обіцяючи, що тут у художниці буде вдосталь фарб і можна буде малювати без вихідних. У сні Примаченко попросилась назад, мовляв, вона й на землі малює досхочу. Вона хотіла жити. “Якось до неї завітала лікарка з Німеччини. Оглянула Марію і сказала, якщо та буде лежати, то проживе ще багато років. А як ні, то спрогнозувати важко. Марія після цих слів вже не вставала. Ми навіть на стілець не могли її посадити”, – згадує Ольга Левченко. Після цієї зустрічі прожила ще 8 років.

Сон наснився і після Чорнобильської трагедії. Про неї у Болотні швидко дізнались, адже саме через їхнє село евакуйовували жителів Прип’яті. Машини їздили цілу ніч, світили фари, у повітрі висів неспокій. “Їй приснився сон, що виходить на подвір’я, а навколо – зелена трава, щебечуть пташки. І чує голос: “Все буде добре”, тож зі села не виїжджала. У Болотню постійно навідувались чиновники, привозили брошури з рекомендаціями не вживати городину, не пити воду. Вона не зважала. А потім намалювала картину з коровою, копита і роги якої були замотані у целофан, при цьому тварина спокійно паслась”.

Пам’ятаючи про її тріумф у Парижі 1937 року, ще за життя Примаченко переповідали історію, нібито Пікассо захоплювався її роботами. Можливо, це й правда, але документального підтвердження немає. Якось журналісти привезли їй каталог з картинами великого іспанця. Примаченко погортала й коротко відповіла “У нас в селі такого б не зрозуміли”.

“Вона знала собі ціну. Знала, що талановита і що роботи її непрості”, – додає Ольга Левченко, – “А ще казала, що, попри непросту долю, була щасливою. Виховала сина, який став її учнем і найближчим другом, дочекалась внуків, яких теж навчила малювати, правнуків. Їй усе вдалось”.

Читайте ще

Лілії з Флориди
Лілії з Флориди
Никифор Дровняк: “Митець затьмареного розуму”
Никифор Дровняк: “Митець затьмареного розуму”
Писанка від душі та для душі
Писанка від душі та для душі
Прикраси з історією у кілька століть, або ПрИкрасна майстерня
Прикраси з історією у кілька століть, або ПрИкрасна майстерня