Мені як корінному закарпатцеві цей синій колір добряче допікає. Упродовж десятиліть я намагався знайти йому пояснення – для інших, але також і для себе. Бо що ж може бути причиною відсутності на Закарпатті яскраво вираженого українського духу? Чому, скажімо, на виборах жителі моєї області голосують за проросійських політиків, хоча самі живуть біля і з кордону із Євросоюзом?

Найпростіша відповідь – географічна, що тягне за собою історичні наслідки. Карпати! Мовляв, наш регіон, зважаючи на свої географічні особливості, відокремили від осередків українського відродження. Відгороджене від інших українських земель гірським хребтом, Закарпаття на цілі століття залишалося ізольованим, своєрідним далеким родичем, про існування якого часто забувають.

Окрім того, варто звернути увагу і на внутрішні лінії поділу в Габсбурзькій монархії. Комусь у цій країні була щедра Австрія, а Закарпаття, на жаль, належало до угорської частини. Ця різниця добре помітна, якщо глянути на Чернівці, розбудовані на віденський лад, і затишний, чепурний, але все ж провінційний Ужгород із його одно- і двоповерховою забудовою. Показово, що в Чернівцях звели розкішний Оперний театр (о австрійська традиціє!), тоді як в Ужгороді жодного театру не було, бо просто не було кому до нього ходити.

Угорщина не інвестувала в Закарпаття, не будувала великих інфраструктурних об’єктів, не дбала про розвиток освіти у краї. Останні переписи населення в Австро-Угорщині засвідчують, що й рівень неграмотності в закарпатському регіоні був чи не найвищим у всій імперії. Зайве додавати, що на Закарпатті в ті часи не існувало університету, а єдиний шлях до здобуття освіти пролягав через повну мадяризацію і закінчувався в Будапешті. Розмах цього процесу ілюструє постать найкращого закарпатського художника Адальберта Ерделі, який походив із місцевої української родини Гриць, але на початку 1900-х  змінив власне прізвище з патріотичних мадярських міркувань на Ерделі (у перекладі з угорської – “лісовий край”). Після цього юнакові відкрилася дорога у світ і можливості будувати кар’єру.

Оскільки у краї інтелігенції та й узагалі грамотних людей було надзвичайно мало, то Закарпаття оминули модернізаційні процеси й національне відродження. Затуркані неосвічені люди, які жили по своїх гірських закутках, турбувалися про хліб насущний і не цікавились національними питаннями. Відтак етнонім «русин», поширений і часто вживаний по обидва боки Карпат, із закарпатського боку не встиг вчасно поступитися місцем модернішій самоідентифікації “українець”.

Причиною цього були відсталість, ізольованість і потужний вплив держав-окупантів, яким русинство завжди було на руку. Як бачимо, навіть тепер, у добу інтернету й відкритих кордонів, Словаччині вдається «батогом і євром» проштовхувати думку, що на її східних теренах живе окремий слов’янський народ – русини. Словакам вигідно пропагувати існування русинів, адже тим самим держава запобігає поширенню серед місцевого населення ідеї об’єднання з Україною.

Хоча цей словацький регіон (аж до Пряшева) завжди був частиною історичного Закарпаття, про що, окрім мови, звичаїв і фольклору, свідчить і релігія місцевого населення. Так само, як на сході Угорщини, де переписи засвідчують майже триста тисяч греко-католиків, яких асиміляція давно перетворила на угорців.

Релігія – це ще один чинник “окремішності” Закарпаття. Небагато українців свідомі того, що в Україні є не одна, а дві греко-католицькі Церкви. Крім УГКЦ, це ще й окрема Мукачівська греко-католицька єпархія, що напряму підпорядковується Ватиканові. Закарпатський греко-католицизм навіть утворений на основі іншої унії – Ужгородської – в 1646 році.

Не менш складна ситуація із православ’ям: скажімо, у міжвоєнний період, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, місцеві віряни підпорядковувалися Сербській (!) православній церкві. У наші дні абсолютна більшість православних Закарпаття внаслідок цілеспрямованої політики ще совєтської влади належить до Московського патріархату (до речі, у районах, де переважає православне населення і розташовані монастирі Московського патріархату, завжди найактивніше голосують за проросійські сили). Звісно, така релігійна “унікальність” Закарпаття вплинула і на особливості місцевого менталітету.

Однак усі ці “особливості” відступили на задній план, щойно з’явилися сприятливі умови для культурного й освітнього розвитку місцевого населення. Вперше за багато віків така нагода випала тоді, коли Закарпаття як Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехословаччини. Старі закарпатці кажуть, “що чехи на Закарпатті за двадцять років збудували більше, ніж мадяри за тисячу”. І це правда; можливо, саме тому на Закарпатті немає ностальгії за австро-угорськими часами й найсвітлішим цісарем, зате чимало людей із симпатією згадують саме чеські часи.

Україні, зрештою, також є за що подякувати Чехословаччині. Завдяки демократичності цієї держави й дозволу навчатися рідною мовою, завдяки легальності створення і діяльності “Просвіти” та патріотичних організацій у міжвоєнний період із національно незрілої маси закарпатців виросла перша ґенерація свідомих українців. Всього за двадцять років, за одне-єдине покоління звели нанівець асиміляційні зусилля поневолювачів – і проголосили Карпатську Україну.

Це найважливіша подія в історії Закарпаття нового часу. Так само, як без Чехословаччини не було би Волошина й рішення Сойму в Хусті, так і без Карпатської України не було би нині Закарпаття у складі України. Саме ця “одноденна держава” привчила ключових політиків того часу бачити цей клаптик землі як територію, яку населяють українці.

Карпатська Україна не змогла протриматися й доби, але наслідки одного дня проголошеної української державності змінили історію регіону на майбутні десятиліття. Тому мені справді соромно, коли я бачу результати виборів і, м’яко кажучи, “специфічне” волевиявлення закарпатців. Соромно, але не страшно, бо ж час працює на нас. Якщо порівняти національну свідомість закарпатського населення у 1939-му й у 2019-му, то поступ очевидний.

Якщо 1939-го українська ідея на Закарпатті була справою малесенької щопти еліти, то 2019-го вона охопила навіть місцеві національні меншини: Україну на сході боронять не лише закарпатські українці, а й угорці, роми та румуни. Шкода, що про представників трьох останніх національностей ми чуємо тільки в разі трагічних новин із фронту.

Трохи схожа ситуація із Закарпаттям: про нього згадують переважно в контексті клопотів, загроз чи проблем. Далекий регіон, незрозумілі діалекти, місцева ідентичність – щось таке, ніби стовідсотковий родич, але трохи дивакуватий, часом аж кумедний. Втім спробуймо змінити кут зору, і вийде зовсім інший висновок: це край, який за майже тисячоліття у ворожому оточенні не асимілювався, залишився українським. Що підтвердив березень 1939-го, коли ця новина для багатьох стала шоком, і підтверджує березень 2019-го, коли українськість Закарпаття вже ні в кого не викликає сумнівів.

Читайте ще

“Зачєм вот ето всьо?”
“Зачєм вот ето всьо?”
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Синдром Мюнхгаузена
Синдром Мюнхгаузена
Село з космосу
Село з космосу