Від самого початку, коли тільки з’явилися перші ескізи “Нового війська”, найчастіше довелось чути два питання: “скільки ви заробите на тому?” і “зачєм вот єто всьо?” В суспільстві, масово інфікованому зрадоманією, пояснювати, що тут не піднімеш ані копійки – справа марна. А от, “зачєм єто всьо”, шанс пояснити є.

Отже, одного разу в телефоні прозвучав голос: “Привіт…, армії потрібна нова форма, зможеш зібрати фахівців?” За яких обставин Президент країни прийняв рішення, що вже час, не знаю. Телефонував радник Президента Юрій Бірюков. Був січень 2015-го. Я пообіцяв, що людей знайду і за три місяці покажу перші ідеї. Якби тоді інформація стала публічною, нас би розіп’яли – на фронті важкі бої, ще свіжа пам’ять від Іловайська, Дебальцевого, в полях чорт-зна в чому воюють, а тут якась нова “офісна” форма. Нікому нічого не пояснили б,  тож  вся робота велася спершу оффлайн (малювали в зошиті по кав’ярнях), а потім –  у “Facebook” була створена  таємна група, куди поступово збиралися  люди, які б могли стати при нагоді. За  весь час  існування  цього секретного товариства, там ніколи не було більше 25 читачів. Дописувачів – вдвічі менше. Тих, хто реально щось малював – 5-6. До виходу в публічну площину (створення відкритої групи “Нове  Військо”) було 8 місяців. До параду на честь 25-річчя відновлення Незалежності України – 18. Новий однострій українського війська побачив світ на чверть століття відновленої державності. Перша реакція західної преси і їхніх же  військових аташе – українська армія перестала виглядати радянською. Тільки тоді, 24 серпня,  з’явилася перша впевненість, що все було недарма. Хоча левова  частка роботи і більшість скандалів були ще попереду.

Тож, для чого потрібен новий однострій? Не  таємниця, що ми живемо в  споживацькому суспільстві. Мислимо брендами і комерційними стереотипами. Це стосується не лише товарів широкого вжитку. Згадайте, чим в сатиричних радянських журналах підкреслювали образ “НАТОвської воєнщини”? Правильно – шаржами на однострій. Характерні мундири, специфічно заламані кашкети, окуляри-крапельки і навіть рукавички. Для тих, хто мав кругозір ширший за репертуар “Крокодилу”, французька армія асоціювалася або із дивними круглими кашкетами, або із зеленими беретами Іноземного легіону. І таких прикладів таких багато. В кожному випадку військовий однострій чітко формував  асоціативний ряд з країною, до якої належить людина в уніформі. А яка асоціація виникала, коли говорилося “українська армія”? Пузаті  офіцери в сорочках і  курточках а-ля “для вагітних чоловіків, або треба ж мені кудись ховати живіт”? Абсурдні до дикості кашкети-“аеродроми”, коли що вище звання, то вища тулія? Широчезні лампаси, бо генерала має бути видно немов той світлофор? Совок… Жалюгідний совок, в якому було так комфортно животіти, поки не почалася  війна. Але головне – війна несподівано показала, що вкрай  важливо не просто виглядати нормально, але й виглядати не як ворог. Не так, як диктували московські моди. Виглядати не совком…

Чому це настільки важливо? Тому, що однострійце не просто одяг.  Це набір сенсів, меседжів, маркерів, які вшиті, закладені в предмети одягу – та  сама обкладинка, яка натякає людям – хто перед ним. Розумні голови вже говорять, що  нинішня  війна для України – це  війна не лише за територію, а куди більше – за самоідентифікацію – захист права бути собою. Від глобального (мова, історія, культура, звичаї, світоглядний вибір) до локального і, здавалось би, дрібного. Якщо ж говорити про військо – це однострій, символіка, церемоніал, мілітарна історія, пантеон героїв. І відбивати агресію ми маємо не лише в окопах на сході, а й тут, в тилу, демонтуючи пострадянське, імперське мислення, образи і штампи. Військовий однострій за насиченістю цих  ідеологічних моментів є одним із найпотужніших факторів. Будь-де в світі.

Свого часу, коли валився СРСР, Литва опинилася перед тією ж проблемою, що і  Україна – велика  кількість  військових формувань, що по формі були радянськими, а по суті – російськими. Ці формування знаходилися на території, яка швидко виокремлювалася і формувалася як незалежна держава. Але рудименти радянської військової машини були ворожі до литовської держави. Що робить Вільнюс? Він в ультимативній  формі примушує Росію забрати весь особовий  склад з території Литви. Зв’язок із армією окупанта був обрубаний хірургічно, жорстко і безапеляційно. Продовжуючи традиції війська міжвоєнного періоду багатьом батальйонам сучасної литовської армії були присвоєні найменування полків 1920-1930-х років та їх символіка. Підрозділам Добровольчих сил були надано назви партизанських округів “зелених братів”, борців проти німецької та радянської окупації 40-50-х років минулого століття. Основі дії по демонтажу радянщини були проведені за… рік. Один рік. Наслідки? Жодна нинішня структура литовського війська не веде спадковості до структур СРСР. Усі усвідомлюють – СРСР – зло, їхня історія – це історія литовської державності, а не країн-окупантів.

Україна, з об’єктивних причин, не змогла зробити, як Литва. Тож замість блискавичних змін ми  отримали величезну кількість українських офіцерів, що  два десятки років відчували себе нерозривно пов’язаними із “нєпабєдімай і лєгєндарнай”. Їх не бентежило святкування ювілеїв радянських частин, навіть тих, що були засновані на території Росії (про що мова, коли навіть зараз (!) окремі дуже високо посаджені генерали воліють відзначати радянські дати – війна їх не вчить). Ідейно, ідеологічно це була не така вже й наша армія, а скоріш – армія  УРСР. Тим паче, ця армія  вмирала кількісно і  якісно, розпродавалася і деградувала. Лишалася совковою і по духу, і по формі. Допоки не прийшла війна.

На 25 році незалежності Україна почала робити те, що мала б робити на першому – формувати своє “Я”.  В гуманітарній площині, або, якщо хочете – в ідеологічній – формування свого власного обличчя вилилося в ребрединг ЗСУ. Парадокс, від 1992-го року  історики писали статті, робили наукові розвідки (менше, аніж хотілося б, але робили), на тему Козаччини, часів Великого Князівства Литовського, Перших Визвольних Змагань, але результати цих розвідок, зміст тих наукових праць не цікавили країну на загал і  армію зокрема. Не було ані політичної волі, ані громадської. Уявіть лише – ще  1992 року в пресі була вперше надрукована замітка зі  світлиною “зорі” (елементу військового рангу на погони часів Української Держави Павла Скоропадського), нового знаку розрізнення  на погони українського офіцера. Наголошу – в  1992 році! І що? І нічого. В кабінетах Міністерства оборони і Генерального штабу лежали напрацювання щодо різних варіантів нового однострою роками – нуль, нікому не цікаво.  До тієї ж самої зорі повернулися тільки в  2015 році. І вона засяяла на погонах офіцерів  на параді в 2016 році. Чверть століття! Ви тільки уявіть, що це значило для людей, які стояли у витоків  брендингу українського війська і військової символіки в  92 році? Вони 25 років  йшли до мети!

Були і такі речі, які довелось робити з нуля, поєднуючи історію і сучасність.  Скажімо, новий мундир. За часи УНР не було сталого однострою в сучасному розумінні цього явища. Армія  мала проблеми зі постачанням, тож подекуди вдягалися в те, що було доступно. Але, якщо взяти на загал, то в  українському  війську  доволі широко використовувався британський крій мундиру кольору хакі. У Галицькій армії була інша  одностроєва традиція, що вела своє коріння від мундирів Австро-Угорської імперії. Чи реально було поєднати  сучасність і одностроєві практики 100-літньої давнини? Так. Було взято клапан нагрудної кишені, як в мундирах Українських Січових Стрільців, із характерною формою трапеції, а решту кітеля було скроєно на британську манеру, як  це побутувало в дієвій армії УНР. Додали характерний колір, та кашкет типово британського стилю. При цьому вже в сучасній  версії мундиру  були використані  елементи крою класичних як британських, так і німецьких  мундирів. В результаті отримали мікс історичності, помножений на сучасні естетичні і конструктивні рішення.

Так що виходить, “вот єто всьо” потрібно, щоб просто бути собою? Глобально – так. Військовий однострій, як і армія, це одна з фундаментальних речей незалежності держави. А ще, це елемент передачі традицій наступним поколінням та спосіб  наголосити на повазі до тих, хто захищає наш мир. Це ж лише по бідності ми вже два роки колупаємося на початковому етапі – уніформа. Далі треба робити набагато більше і глибше: нарешті  відмовитися  від  звертання/вітання “товариш”,  скасувати пруський крок, запровадити свій національний церемоніал, свій героїчний календар, свої традиції святкування великих і малих свят, нарешті побудувати Національний Пантеон та Національне Меморіальне Кладовище, куди забрати тих, хто виборював нашу незалежність раніше…  Нам не треба “очей у сірка позичати”, Україна мала свою шляхту, свій ґонор, свої взірці мужності і честі. Так чого зараз не підкреслити те саме?

Ви лише уявіть… Сивочолі офіцери ведуть своїх доньок на рушник в мундирі, при офіцерських нагородних шаблях… Молоді офіцери одружуються в мундирах при нагородах… Раз на рік в Маріїнському палаці глава держави збиратиме  офіцерський бал і червоним килимом  йтимуть не “селебрітіз”, а військові у мундирах і нагородах з дружинами… І коли треба прийти до школи чи вишу на лекцію, військовий вдягатиме не камуфляж, а мундир… І ще багато-багато зовсім не дрібних “дрібничок”, які багатьом можуть зараз здаватися неважливими. Але вони потрібні, не менше, ніж  якісний сухпай, зручний польовий берець, гуртожиток і висока зарплата. Потрібні вони не лише, і не стільки нам чи нинішнім воякам, скільки нашим дітям. Тим хлопчикам і дівчаткам, які в свої 10-12 років мають бачити таку армію в країні. Бачити та хотіти прийти і стати на наше місце. Відчувати своє коріння, не плутатися в своїх сенсах і знати свою ціль.

Бо інакше, навіщо ми воюємо?

Саме для цього і потрібно “вот єто всьо…”