Козаччина – центральна тема української історії. Саме з козацтвом найчастіше пов’язані наукові роботи сучасних дослідників. Втім схоже на те, що про ті часи українці знають лише з радянських шаблонів, фольклору й масової культури. Про сучасні уявлення українців про Гетьманщину, найживучіші стереотипи про козаків і шкільні підручники – у розмові з українським публічним істориком, доктором історичних наук Юрієм Волошиним

– Ви спеціалізуєтеся на Гетьманщині. Чи тодішні процеси, хоча б частково, визначають сьогодення?

– Французький письменник і філософ Бернар-Анрі Леві якось сказав, що історія не повторюється, бо в неї багатша уява, ніж у людей. Я теж так вважаю. Проте переконаний, що ті процеси, які відбувалися на Гетьманщині, впливають і на теперішнє суспільство. Найбільше – це дух свободи. І те, що наше суспільство пам’ятає козацтво. З одного боку, це і демократія, бо ж якщо подивитися на президентські вибори 2019-го, – це свято демократії. А з іншого — ми часто не можемо поступитися цієї свободою навіть тоді, коли було б варто. Це в нас від козаків, від часів Гетьманщини.

А Гетьманщина натомість – це репліка на Річ Посполиту. Я колись писав текст “Шляхта в козацькому кунтуші”. Петро Кулаковський, мій колега з Острога, вважає, що козацька рада – це репліка на шляхетський сеймик. Бо дуже багато чого звідти взято. Тому козаки – це діти свободи. Уся Гетьманщина збудована на свободі. Микола Рябчук свого часу зауважив, що електоральна карта під час виборів 2004 року була поділена на помаранчеву, демократичну частину, – це території старої Речі Посполитої, де жили козаки. І, відповідно, – біло-блакитну – це території, де козаків не було. Тому вважаю, що найважливіше з Гетьманщини, що нині має значення для нас, – це демократія на широкому тлі європейських цінностей.

– Свобода як самоцінність?

– Так, права і вольності — попри усе! Права і вольності для Гетьманщини були найбільшою цінністю. Насправді Переяславська рада — це не союз з російською державою, це союз із царем, із новим монархом замість втраченого. У козаків був монарх — польський король, з яким вони, м’яко кажучи, “посварилися”. І, відповідно, треба було шукати нового, бо в тодішній системі цінностей без монарха — ніяк. Тому вони знайшли його в цареві. Отже, їм був потрібен той, хто б гарантував права і вольності, а не російська держава. Козацька боротьба — це завжди боротьба за пункти прав і вольностей.

– Тобто ще від часів Гетьманщини в пам’яті народу є така тяглість, попри те, що в радянські часи намагалися всіляко цю пам’ять затерти?

– У Полтавській області 1941 року діяла одна церква. За два роки — вже 343. І коли прийшла радянська влада, таку кількість церков треба було узаконити. Для цього 20 людей із кожної парафії мали заявити, що вони хочуть церкви, так звана “двадцятка”. І коли вони заповнили анкети, то знаєте, що написали у графі про соціальне походження? Я коли читав ці анкети, то був вражений — половина людей з області писали, що вони з козаків. Це 1940-ві! Так пам’ять про те, що українці — це козаки, пройшла крізь ХІХ століття. Попри те, що у XVIII ст. вони перестали бути козаками і стали державними селянами.

Наприклад, у чому феномен Полтави як культурного українського центру на початку минулого століття? Одним із перших це зауважив Ярослав Грицак. Феномен у тому, що це був єдиний губернський центр Російської імперії, у якому більшість населення спілкувалась українською. Бо із 53 тисяч осіб 30 були українцями. Під час перепису більшість із них назвалася селянами, а не містянами, але тільки тому, що перепис не передбачав графи “козак”. Окрім того, навіть у радянській системі цінностей козаки були борцями. У тій системі “Cвій — чужий» вони були своїми.

– Чи вплинуло те, що з козака ліпили стереотипний, спрощений символ українця? Бо його легко було виокремити й запам’ятати: шаровари, вуса, шабля. І саме тому в народній пам’яті цей образ виявився таким живучим?

– Символічний козак дуже легко пристосовувався до панівного історичного наративу. Особливо після того, як у роки Другої світової війни реабілітували Богдана Хмельницького. Бо до війни він був гетьманом-зрадником. Як писали у Великій Радянській Енциклопедії 1935 року, він “сприяв закріпленню колоніального панування Росії над Україною і кріпосного гноблення”. Але потім треба було мати свого українського героя і під час “реабілітації” козаки стали такими собі борцями за свободу і волю. Так, безумовно, вони в такий стереотип вписуються.

– Порівняно з темами Другої світової війни й подіями приблизно того часу, уже, наприклад, Перша світова чи Українська революція не такі популярні як серед науковців, так і серед авдиторії. Наскільки Вам, як історикові, складно пояснювати події Гетьманщини?

– Ми організували Полтавське історичне товариство й читаємо публічні лекції з історії — “Науковці про історію та сучасність доступною мовою”. Розповідаємо не тільки про часи Гетьманщини. Центральна тема історії України, хочемо ми цього чи ні, — Козаччина. І Київська Русь — це добре, але є певні дискусії, наприклад, чи була тоді держава? Сьогодні важко знайти людину, яка сказала б, що в козаків не було держави. Нехай і квазідержава, але була. Так само ні в кого не виникає сумнівів, що це була українська держава.

У шкільній історичній дидактиці домінує політична й військова історія. Натомість усе, що пов’язане з козаками, — сприймається добре

Коли я читав курс з історії Гетьманщини в УКУ, то, готуючись до однієї з лекцій, глянув, які ж теми досліджує Інститут історії України. Найпопулярнішими виявилися ті, що стосуються історії козацтва. Та я думаю, що такі теми популярні не тільки у професійній історіографії. Козаччина, на відміну від Першої світової війни, справді є цікавішою і ближчою. Можливо, ще й тому, що у школі підручники для 7—8 класу цікавіші, ніж для 9-го. Шкільна програма з історії в 9 класі — це Кирило-Мефодіївське братство і “Русалка Дністрова”. Діти сприймають це не дуже добре, бо ця історія не динамічна, там немає звитяжних перемог чи принаймні героїчної боротьби. А про розвиток науки і техніки в нас чомусь не навчились розповідати цікаво. У шкільній історичній дидактиці домінує політична й військова історія. Натомість усе, що пов’язане з козаками, — сприймається добре.

– Яким було тогочасне суспільство?

– Абсолютно іншим, ніж сьогодні. Я також досліджую історичну демографію, тому можу навести такий приклад: на 1 січня 2018 року середній вік населення України становив 41,3 роки, а на 1758 рік — 23,1. Це було значно молодше суспільство за теперішнє, але не тільки через багатодітність. Високий рівень народжуваності нівелював чималий рівень смертності. Насправді дітей у родинах було не по семеро, а в середньому — троє-четверо. Суспільство було молодшим, енергійнішим і динамічнішим. Воно жило зовсім іншими проблемами й уявленнями. Інакшими були й комунікації. Нещодавно шведи опублікували серію давніх мап і серед них була карта торговельних шляхів, які ще кілька століть тому пролягали вздовж річок. Люди рухалися зовсім не так, як ми сьогодні. По-іншому вимірювали час і відстань. Це був геть інший світ, з іншою структурою родини, шлюбним віком, уявленнями про кохання, патріотизм, вітчизну.

– Чи були в тодішньому суспільстві ті, яких ми сьогодні називаємо “середнім класом”?

– Прийнято вважати, що в структурі Гетьманщини не було такої соціальної групи, як купці. Хоча в Рум’янцевському описі, який є найретельнішим переписом Гетьманщини, вони присутні. Це доволі заможні люди, які торгували. До речі, існує ще один стереотип. Із радянських підручників ми знаємо, що Україна за часів Козаччини найбільше торгувала з Росією, але насправді — найбільше в той час вели торгівлю із Західною Європою. Ще Іван Котляревський писав: “Бував і в Шльонську з волами”. І це не вигадана фраза, бо саме в польському Шльонську українські купці заробляли найбільші капітали. Туди гнали на продаж волів, спеціально вирощуючи їх для цього. Натомість привозили, як правило, промислові товари. Полтавський купець Василь Локощенко одного разу привіз зі Шльонська понад 1 000 картин і книжок.

Ще один міф: нібито тоді майже все населення було грамотне. Але насправді грамотність була невисокою. Наприклад, у Полтаві під час Рум’янцевського перепису 1765-го під описами своїх дворів змогли підписатись лише 19 % домовласників. Хоча було чимало освічених людей. Грамотними були лише ті, хто мав де цю грамоту використовувати: священики, козацька еліта, купці, члени магістрату. Це і був середній клас.

– Та чи можемо порівняти тодішнє українське суспільство із західними?

– Козацтво будувало маленьку Річ Посполиту на Гетьманщині, бо, по-перше, основним законом був Литовський статут. По-друге, права і вольності козаків були недоторканними. Козаки називали себе шляхтою, бо судилися за шляхетським законом. Олексій Толочко в одній зі своїх розвідок цілком справедливо зауважив, що наприкінці XVIII століття на колишній Гетьманщині шляхтичів, які претендували на російське дворянство, виявилось більше, ніж на решті територій Російської імперії. Із Заходом їх пов’язувала не лише торгівля, а й закони, магдебурзьке право в містах та практика самоврядування, а ще – частково освіта, яка ґрунтувалась на західному, зокрема єзуїтському шкільництві.

– Одна з тем, яку ви досліджували — кримінальні злочини на Гетьманщині. Що ж цікавого траплялося?

– Є, наприклад, справа Лазаря Усенка. Цього чоловіка випадково заарештували в одному з полтавських шинків. У нього знайшли золоті сережки, поцуплені під час пограбування маєтку капітана Крашеніннікова у слободі Барвінкова стінка. На допиті виявилося, що Лазар – професійний злочинець. Займався цим усе життя, бо з малих років залишився сиротою. Одного разу він змовився із запорозькими козаками, зустрів їх у Самарі й вони разом пішли в зимівник до заможного козака, де зібралося 17 осіб. Там змовники здійснили розбійний напад на маєток. У збірнику документів, здається за 1970-й, про гайдамацький рух в Україні подано оголошення під заголовком “Розшук гайдамаків”, про учасників пограбування. Це була звичайна банда. Загалом злочинність у ті часи — це один з аспектів суспільного життя,  очевидно темна, але вона була.

Раніше були зациклені на класовій боротьбі, потім — на національній. Соціальні проблеми, демографія, історія дитинства й повсякденне життя трохи загубилися та випали з об’єктива істориків.

– Бо історія не повторюється, але повторюються людські мотиви?

– Так, злочини завжди були частиною людського життя. Їх цікаво досліджувати: якою була мотивація злочинців, як діяли, що було предметом крадіжок і розбійних нападів? Зрештою, якою була ієрархія матеріальних цінностей у тому соціумі? Дуже дивує, що про ці сторони соціального життя ми чомусь забуваємо. Раніше були зациклені на класовій боротьбі, потім — на національній. Соціальні проблеми, демографія, історія дитинства й повсякденне життя трохи загубилися та випали з об’єктива істориків. Але я у цьому плані – великий оптиміст. Ми за останні 20 років зробили чимало для дослідження таких проблем і, гадаю, що все зможемо надолужити.

– Якось Ви сказали, що історики ніколи не будуть без роботи, бо люди завжди хочуть усвідомити і знайти своє місце у світі. Чи хочуть сьогодні українці усвідомити своє місце у світі?

– Публічні лекції у Полтаві розпочались з моєї однієї фрази. В університетській бібліотеці я сказав директорці — а хочете, прочитаю вам публічну лекцію про грамотність полтавців? Вона погодилась. І згодом прийшли люди з неуніверситетського середовища. Тоді я запропонував цикл лекцій. Читали ми його з колегами увесь рік. Потім ще один. Сьогодні вже третій рік читаємо, бо люди приходять. Як правило, анонси про події поширюємо в соціальних мережах. Одна бабуся розповіла, що не має Фейсбуку й не користується комп’ютером, то її син, який живе у Дніпрі, стежить і повідомляє, коли має бути лекція. Запрошуємо науковців, коли приїжджав Сергій Плохій, було понад сотню слухачів. До нас приходять і слухають про історію. Тому, думаю, це найкраще свідчить про те, що люди хочуть знати й усвідомлювати своє місце у світі.

Читайте ще

“Хліб насущний” вояків Гетьманщини
“Хліб насущний” вояків Гетьманщини
Глухів: столиця Малоросії
Глухів: столиця Малоросії
Інакше дитинство
Інакше дитинство
Інтерактивний “Кобзар”
Інтерактивний “Кобзар”