Хто я, звідки походжу і від кого успадкував такий характер? Запитання не до філософів, а до тих, хто вміє в архівах знайти потрібну інформацію і сформувати з неї історію вашої родини. Одне з найулюбленіших хобі американців нині стало популярним і в Україні. У читальних залах сотні людей нишпорять у документах, маючи за зачіпку іноді тільки рік народження бабусі і дідуся та їхні імена. А за декілька місяців у тоннах метрик, різних протоколів і списків, що розкидані у збірках по всій країні, вдається відшукати ланцюжок, що з’єднує із засновником роду

Порозмовляйте з бабусею

Поговорити з батьками та батьками батьків, записати дати й місце їхнього народження, розпитати про дитинство, родичів – найкращий і найпростіший початок дослідження родоводу.

– Складіть питальник. Він має містити дати народжень предків, прізвище, ім’я, по батькові, чим займалися, де народилися і проживали, з ким одружилися, якісь факти з біографії. І всі ці універсальні запитання ставте родичам, – радить Ярослав Лисейко, історик, який дослідив уже понад сто родів.

Хороший спосіб зібрати інформацію – генеалогічна експедиція до рідного села, у якому ще є старожили. Багато можуть розповісти й написи, прізвища та дати на давніх могилах. Однак такі пошуки коріння зазвичай зупиняються на рівні четвертого коліна. Більшість українців про своїх прадідусів і прабабусь знають хіба що імена і де вони жили. 

Родина Сидорчуків, с. Клекотів Бродівського п-ту Львівського в-ва, поч. 1910-х рр.

Розкопки в архіві

Починати пошуки найкраще з метричних книг. Знаючи, як звали прадіда й назву його села, можна знайти запис про народження. А там і дані про його батьків, себто про ваших прапрадідуся і прапрабабусю. Далі треба шукати відомості про них – і так у глибину роду. Заняття трохи марудне, іноді доведеться переглянути сотні сторінок записів за кілька років, щоб знайти єдиний потрібний. Зважте, родини були великими й на початку ХХ століття в одному селі з тим самим прізвищем могло жити кільканадцять сімей. Однак у міру того, як ми заглиблюємося у дослідження роду, із кожним десятиліттям родове дерево звужується і, якщо пощастить, можна вийти на засновника.

– У Рокитнянському районі, на Київщині, чоловік із прізвищем Павленко хотів знайти свого найдальшого предка. У документах в його селі на початку ХХ століття було кільканадцять сімей Павленків. І той чоловік був переконаний, що більшість із них – його однофамільці. Але коли ми виходимо на кінець XVIII століття, бачимо, що в тому селі тільки 4 сім’ї Павленків. І всі голови цих сімей – Григорій, Онуфрій, Климентій і ще один – Павловичі. Тут уже зрозуміло, що Павленками їх назвали, бо вони сини Павла, який прийшов до села й започаткував тут рід. А звідки Павло прийшов – ми навряд чи колись з’ясуємо. Дослідити родовід до цього періоду доволі просто завдяки тому, що 95 % українців – родом зі села, – пояснює Ярослав Лисейко.

Якщо ж ваша родина напередодні Другої світової війни проживала в певному селі, то, найімовірніше, вона жила там з діда-прадіда. А найдавніші метричні книги сягають, як правило, кінця XVIII століття. Тому цей період досліджувати найпростіше.

Церква порахувала українців

Ці записи містять інформацію про дати й місця народження, вінчання та смерті, а також найближчих родичів людей, котрих стосується запис. 

Метрики про народження насправді є документами про хрещення. Для священика мало значення, коли дитина народилася. Зазвичай її слід було охрестити протягом 8 днів, в іншому випадку батько міг навіть сплатити штраф. Дуже часто в парафіяльних книгах можна побачити дату народження, наприклад, 14 грудня, а хрещення – 15 грудня. Зрозуміло, що новонародженого без поважної причини ніхто не хрестив відразу на другий день. Інформація про хрещених батьків дитини, яку вказували в метриці, може підказати, який статус мала родина. Бувало, що за кума просили священика або поміщика. Це вказує на те, що ця сім’я в селі була авторитетною, адже такі поважні люди до будь-кого за хрещених не підуть.

У записі про шлюб є відомості про вік наречених, звідки походять вони та їхні батьки. Зазвичай цю подію мали підтвердити свідки. На Галичині вистачало двох, а на Наддніпрянській Україні брали чотирьох, при чому винятково чоловіків. Якщо чоловік і жінка були з різних сіл, шлюб, як правило, брали в селі дружини. Але жила сім’я в селі чоловіка. Тому в метриках цього села не було запису про їхній шлюб.

– Іноді з’ясувати, з якого села походила жінка, допомагають метрики про хрещення їхньої дитини. Якщо за хрещених жінка брала брата чи сестру й у записі збігається по батькові, це зачіпка для дослідника, – із власного досвіду знає Ярослав Лисейко.   

На Галичині, коли дружина йшла в дім до чоловіка, у метриці записували номери їхніх будинків через дріб і вказували, у якому селі до шлюбу мешкала жінка. 

Родина Склепковичів.ю с. Мазярка Жовківського п-ту Львівського в-ва, 1930-ті рр.

Деякі священики в метриках про смерть записували причину смерті. Але коли людина вмирала в 60 і більше років, писали просто: помер від старості. Якщо мала дитина покидала цей світ без якихось характерних ознак недуги, зазначали «помер від слабості».

– Одного разу я натрапив на метричну книгу, яку священик залишив у церкві, а не передав до консисторії. Він робив у ній різні примітки, яких не мав би робити в такому документі. Якщо хтось помер не своєю смертю, священик писав чому. Наприклад, через бійку на весіллі. Далі записано, що якась молода пара взяла шлюб, а поряд приписка: виїхали в Америку. І ще такий цікавий момент був – жінка народила позашлюбну дитину і священик дописав: дитина від такого-то, – додає дослідник родоводів.

За територіальною ознакою

Для початку треба керуватися принципом, у якій області народився дідусь, то і з того архіву починаємо пошуки.

– Я не мала досвіду роботи з архівами, – львів’янка Людмила Папета пригадує, як кілька років тому вирішила зібрати інформацію про свою родину. – В архіві мені допомогли знайти записи метричних книг про мою бабцю. І на моє здивування, там було зазначено не тільки її батьків, а й батьків батьків, хрещених і навіть вказано, хто приймав пологи. Так у метриках я вичитала, що одна з жінок в маминому роді приймала пологи в однієї із татових прародичок.  

Але не завжди документи, які стосуються вашої родини, можна знайти у своєму обласному архіві. До прикладу, у Львові зберігають метрики з Тернопільської та Івано-Франківської областей. Якщо дідусь народився, припустімо, у Вінницькій області, то передусім запис про його народження треба шукати в державному архіві Вінницької області. Але коли копатимете глибше, то доведеться попрацювати і з архівом Хмельницької області, тому що колись Вінниччина і Хмельниччина належали до тієї самої Подільської губернії, і консисторія, куди передавали документи, була розташована в Кам’янці-Подільському. Та згодом усе перенесли до місцевого архіву. А після пожежі 2003-го – до Хмельницького. Такі нюанси трапляються у всіх куточках України.

– Коли працюєш з родоводами, треба враховувати не тільки сучасний адміністративний поділ, а й адміністративні поділи, які існували до революції 1917 року на Наддніпрянщині, і поділи за Речі Посполитої чи Австрії на Галичині, – застерігає Ярослав. – Я досліджував рід у містечку Голованівськ, що на Кіровоградщині. Здавалося б, треба шукати документи в нинішньому Кропивницькому. Але ні. Частина метрик була у Хмельницькому, а частина – у Житомирі. Там є багато католицьких метрик із територій сучасних Вінниччини і Хмельниччини. Колись північні райони Хмельницької області належали до Волинської губернії. Її центром був Житомир. Тому старіші документи – за XVIII століття і початок ХІХ – потрапили туди. А вже дані з кінця ХІХ сторіччя – початку ХХ треба шукати в державному архіві Хмельницької області.

Метрика у вогні

Архів Полтавської області разом із величезною колекцією метричних книг був знищений у роки Другої світової війни. Там збереглися документи лише кінця ХІХ і початку ХХ століть. 

Ще важче шукати предків на Харківщині. Це стосується найсхідніших населених пунктів на кордоні з Росією. Під час Другої світової війни там спалювали всі документи, щоб вони не дісталися німцям.

На західному прикордонні – свої особливості. Частина документів, що стосуються цих населених пунктів, опинилися в Польщі. Фактично біля самого кордону з Україною є село Радруж. Колись воно було українським. Під час переселенських акцій людей вивезли в села поблизу Львова, а метрики забрали не всі. Тож частина з них нині в Перемишлі.

Метричні книги – це база в дослідженні родоводу. Та є ще багато інших, не менш цікавих документів. Зокрема, фонди з даними про землеволодіння. Наші предки сплачували податки за землю, яку обробляли. Відповідно, держава здійснювала перепис землевласників. Перший провели в 1780-х. Це так звана Йосифінська метрика. При чому імена в ній записували саме так, як вони звучали на щодень. Якщо чоловіка в селі звали Юрком, то в документі так і нотували. (А священик записав би Георгій.) Такі переписи проводили регулярно до 1870-х. У них можна знайти інформацію, якими полями розпоряджалися люди, що вирощували і який податок платили.

Родина з с. Побук Сколівського п-ту Станіславівського в-ва, 1920-ті рр.

На Галичині дуже добре збережені кадастрові карти. Австрійці вручну по кожному селу написали дуже докладні мапи, на яких позначили всі ділянки і на багатьох – прізвище власника.

Щодо мешканців галицьких міст, в архівах можна знайти документи магістратів за кінець ХІХ – першу третину ХХ століття. Це, наприклад, звернення із проханням дозволити звести будинок. Також збереглися списки виборців за 20–30-ті роки в часи другої Речі Посполитої і списки всіх переселенців з Польщі, які опинилися на території Львівської області.

А якщо хтось із ваших пращурів мав вищу освіту, то можна ще заглянути у фонди університетів, училищ і семінарій, де зберігають особові справи студентів і навіть їхні фотографії. Родини сільського походження вкрай рідко могли дозволити собі навчати дитину в університеті. Тому це стосується здебільшого представників містянських і священичих родин, а також інтелігенції.

Ще одне джерело – гродські та земські судові книги XV–XVIII століть. Це був універсальний реєстратор шляхетського повсякдення. У книгах фіксували акти купівлі-продажу, шлюбні контракти, позики, застави. І, звісно, різні конфлікти. Вкрай рідко, але все ж можливо знайти згадки про простих селян. Скажімо, коли один шляхтич заставляв іншому своє село, і додавав перелік мешканців та їхніх повинностей.

Якщо родина належала до шляхти, то такий рід можна дослідити навіть до XV століття. Наприклад, Кульчицькі, дрібна українська шляхта, завжди мешкали в селі Кульчиці під Самбором, мали шляхетські привілеї і їхню генеалогію можливо відстежити до XV–XVІ століття. Те саме з Терлецькими, Созанськими, Нанівськими.

Наприклад, коли львів’янка Людмила Папета досліджувала свій рід і вже вивчала метрики прародичів за 1800-ті, наткнулася на незрозумілу примітку. «Працівник архіву пояснив: у вас є підтвердження шляхетства. Це зазвичай великий шматок родового дерева. Я шукала предків за номером будинку, у якому сім’я жила впродовж століть, і ми знайшли готовий родовід з 1712 року по ХІХ сторіччя. Так я отримала історію сім’ї до початку XVІІІ сторіччя. Коли я виклала цей ланцюжок у соцмережі, мені написав мій однофамілець. Виявилося, що ми родичі, і у 1712 році жив наш спільний предок. У цього новоспеченого родича було продовження нашого роду до 1431 року». У документах написано, що тоді король Ягайло за ефективне служіння короні подарував Ванчу та його синам землі, що сьогодні належать до Турківського району. Один із синів Ванча – Ходко – є прямим предком Людмили.

Родина дяка Андрія Тивонюка (сидить четвертий злів), с. Лагодів Перемишлянського п-ту Тернопільського в-ва кін. 1920-х рр.

Сповідь, збори та податки

На Наддніпрянській Україні інформацію про пращурів містять так звані «сповідні списки». Священик щороку записував, хто приходив до нього на сповідь у Великий піст. І занотовував усе по сім’ях – хто голова, дружина, діти, кому скільки років. Така інформація дає змогу вирахувати рік народження і тоді простіше шукати метрику.

Сімейний склад і те, кого забрали в рекрути, вписували також у ревізькі казки. Це документи про оподаткування.

Крім того, на Наддніпрянщині вели протоколи сільських сходів, на яких вирішували побутові питання, наприклад, хто доглядатиме сиріт чи як громаді утримати школу. У цих протоколах є списки учасників зборів.

В обласному архіві Київської області є цінне джерело – перепис населення 1897 року. Його провели в усій імперії, але не всюди документи зберегли. А по Київщині вони є. У них – склад сім’ї, якою мовою розмовляли і чим займалися.

Складніше з родоводами чиновників, священиків, учителів, інтелігенції – людей, не прив’язаних до землі. «Один чоловік навіть не здогадувався, що він зі священичої родини. А виявилося, що в нього до XVІІІ сторіччя всі предки були священиками. У радянські часи про це «забули», але нам вдалося все відшукати. Є окрема група документів, які стосуються духовних осіб. Це клірові відомості. Вони містять характеристику священика, де він навчався, як вів Богослужіння, як він поводився, чи були проступки – вказували, наприклад, якщо чарчину міг перехилити», – розповідає історик Ярослав Лисейко.

Якщо вам вдалося дослідити історію роду на 7–10 поколінь, до XVІІІ століття, та ще й самотужки – це вже успіх, вважають генеалоги. І радять, крім дат шукати ще й інформацію про спосіб життя предків. Адже може виявитися, що є ким пишатися.

Читайте ще

“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків
“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків
Бучач літературний: як розповідають про культурну спадщину міста через літературу
Бучач літературний: як розповідають про культурну спадщину міста через літературу
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”
Ірина Б’єнько-Шуль
Ірина Б’єнько-Шуль