Іван Гоменюк, автор книги "Провісники Другої світової", про Карпатську Україну в шерезі конфліктів міжвоєнної доби

Лад, який запанував у Європі після Першої світової війни, був далеким від ідеального. Звісно, після жахіть бойових дій, голоду та епідемій навіть поганий мир видавався кращим за воєнне лихоліття. Але це були примарні сподівання. Мир у Європі, яким його бачили й будували країни-переможниці, виявився картковим будинком, до якого вже вишикувалася черга з охочих його зруйнувати. Землі на південь від Карпат, заселені частиною бездержавної української нації, на перший погляд, не мали спричиняти особливих проблем – місцеве населення не було надто революціонізованим, міжетнічні відносини не відзначалися гостротою, а економічний рівень регіону не повинен був викликати особливих апетитів у сусідів. Однак за два міжвоєнні десятиліття ситуація докорінно змінилась.

Парад чехословацьких легіонерів у Празі, кінець 1918 року

Війна всіх проти всіх

Тодішню міжнародну політику в Центрально-Східній Європі характеризують передусім численні обрáзи, які плекали одне до одного держави і нації. Післявоєнне територіальне розмежування на уламках імперій залишило надто багато невдоволених, які прагнули задовольнити свої амбіції. Різнилися хіба що шляхи, якими вони прямували до поставленої мети. Хтось практикував дипломатичні й агітаційні заходи, інші плекали свої національні діаспори по той бік кордону, хтось відверто нарощував м’язи, прагнучи ствердити свої права збройною силою. Від Балтики до Адріатики, від Одера до Збруча вирували політичні пристрасті і зріли плани перекроїти політичну карту континенту.

Ці передумови підкріплювалися давньою взаємною ворожнечею, значним економічним розшаруванням та помітною етнічною неоднорідністю. Це було на руку тим, хто бажав отримати собі кавалок сусідської території. Одразу зазначимо – сусідської згідно з проведеними у Версалі, Сен-Жермені, Тріаноні та Ризі кордонами. Для носіїв відповідної ідеології ці землі та міста були “своїми”, просто “несправедливо відібраними”. Рушіями протистояння і провісниками майбутніх анексій ставали обрáзи частини німецького та угорського суспільств щодо втрати територій, заселених співвітчизниками, а також – румунські, югославські та польські амбіції щодо приєднання нових територій. А поряд ще й похмуро стовбичили виплекані більшовицькою Росією примари всесвітньої революції та подальшої війни з ворожим капіталістичним оточенням.

Варто розуміти, що часто за публічно задекларованими ідеями захисту своїх національних діаспор та відновлення історичної справедливості стояли цілком прагматичні інтереси в економічній сфері. Їх задоволення політики та штабісти бачили в територіальній експансії. Не маючи змоги та сил претендувати на далекі колонії, нові європейські держави шукали нагоди отримати додаткові природні, промислові та людські ресурси через анексії чи окупації сусідніх земель. Звісно ж, під усе тими ж шляхетними гаслами відновлення справедливості та захисту національних інтересів.

Слабкість міжнародних механізмів, втілених у післявоєнній системі договорів та Лізі Націй, відсутність особливого бажання Лондона та Парижа (Вашингтон взагалі самоусунувся від європейських клопотів) врегульовувати дискусійні питання на сході континенту призвели до зростання впливу політиків, які бажали піти найпростішим шляхом, розрубуючи гордієві вузли суперечок, а не розв’язуючи їх.

Найбільш помітними на той час були німецько-чехословацькі суперечки стосовно Судетської області, польсько-чехословацький конфлікт щодо Тешинської Сілезії та низки північнословацьких районів, польсько-литовське протистояння через Віленський край (землі навколо Вільнюса). Угорщина – королівство без короля, яке очолював адмірал без флоту, накопичувало ненависть практично до всіх сусідів, пристрасно бажаючи повернутися до кордонів 1918 року. Свою порцію територіальних суперечок отримав і південь континенту, де мерехтлива етнічна мозаїка небезпечно накладалася на взаємне невдоволення повоєнним розмежуванням на вибуховий балканський темперамент.

Улюблений пасинок Антанти

Практично до останніх днів Першої світової війни було великим ризиком ставити на успішність чехословацького політичного проекту. Утім чехословацькі політики не лише спроектували саму ідею чехословацької нації та державності, але й зуміли наполегливою дипломатичною працею та багнетами своїх легіонерів здобути прихильність переможців у світовій війні. Ця підтримка та ентузіазм чеського населення дали Чехословацькій республіці реальний шанс на щасливе і тривале існування.

Безперечним козирем ЧСР був значний промисловий потенціал, прощальний подарунок від Австро-Угорської імперії. Потужні виробництва, розвинені технології, велика кількість освічених працівників, ефективне сільське господарство гарантували подальше економічне зростання. Щоправда, в економічному та соціальному розвитку окремих регіонів країни було помітно значний розрив – показники життя та доходи населення суттєво знижувались із заходу на схід.

Найсхідніший край республіки, офіційно названий Підкарпатською Руссю, був заселений переважно українцями. Місцеве політичне життя було досить млявим, чим активно користувалися і празькі політики, і Будапешт: обидві сторони намагалися пригасити розгортання українського національного руху, явно чи негласно підтримуючи москвофільські та русофільські організації, які ще більше заплутували місцеве населення щодо його походження та призначення. Конфлікти на національному ґрунті виливалися у безліч мовних, шкільних та інших суперечок, водночас відвертаючи увагу від украй повільного зростання рівня життя на Закарпатті. На цих територіях, навіть попри істотний, порівняно з часами перебування під угорською владою, прогрес, рівень соціального, медичного та культурного обслуговування населення геть не дорівнював тому, чим могли похвалитися мешканці Богемії, Моравії чи Сілезії.

А там, де кружляють міжнаціональні та/або економічні суперечки, найзручніше інспірувати й політичні конфлікти, що неминуче тягнуть за собою розгортання і прикордонних спорів. У ЧСР найбільше загострення відчувалось усе ж на заході – у так званій Судетській області, де ще з часів Середньовіччя мешкали етнічні німці. Ці землі мали для молодої ЧСР особливе значення, зважаючи на свій промисловий потенціал та запаси корисних копалин. Місцеве німецьке населення натомість прагнуло приєднатися до складу Австрії, а після встановлення у Німеччині нацистського режиму його симпатії почали різко хилитися в бік Третього Рейху. Це зрештою спричинило кризу 1938 року, коли Берлін, який уже відкинув післявоєнні домовленості, наростив м’язи й нахабно проковтнув Рейнську область та Австрію, зумів сумішшю дипломатичних важелів, інформаційної війни та силового тиску досягти успіху – анексії Судетської області.

Цьому сприяла й політика умиротворення, яку провадили британський та французький уряди у 1930-ті роки. Її мета – заспокоїти агресивні настрої Берліна ціною певних поступок та компромісів. На практиці ж Рейх, зважаючи на готовність Заходу домовлятися “по-хорошому”, лише продовжували нарощувати обсяги та темпи вимог і тиску.

29 вересня 1938 року в Мюнхені розпочала роботу чотиристороння конференція, на якій Гітлер озвучив вимогу передати Рейхові Судети не пізніше ніж 1 жовтня. Представників ЧСР на нараду не допустили, вони чекали під дверима. Чехословаччина мала зробити вибір: прийняти ультиматум про негайне передання спірних територій Німеччині чи опинитися у повній ізоляції та очікувати на безпосереднє вторгнення німецьких військ. Мюнхен, безумовно, був перемогою Гітлера: він досягнув своєї другої, після аншлюсу Австрії, стратегічної цілі. Попри моральний опір частини суспільства та сильні антинімецькі настрої в армії, влада ЧСР погодилася на мюнхенський диктат. Остаточне падіння ЧСР стало питанням часу.

Фантомні імперські болі

Загалом Чехословаччині помітно не пощастило з сусідами – дружньою до неї була лише Румунія. Північна сусідка вбачала в ЧСР головну перешкоду для того, щоб саме Польща посіла провідні позиції у Східній Європі й досягла статусу великої держави. Саме наперекір Празі Варшава підтримувала добрі відносини з Будапештом.

Для Будапешта наслідки Першої світової та розпаду Австро-Угорщини стали трагедією. Тріанонський договір 1920 року та його підсумки називали в тодішній Угорщині спрощено – Тріаноном. Це слово стало для угорців синонімом національної катастрофи, національної ганьби. У школі й церкві, з газетних шпальт та на політичних мітингах угорцям постійно нагадували про “втрачені” території та про обов’язок їх повернути. Щоправда, переважну більшість жителів “втрачених” земель становило саме неугорське населення. Утім поза межами королівства опинилось достатньо етнічних угорців, щоб Будапешт міг апелювати і до них, розпалюючи ненависть до нових держав, і до міжнародної думки. У червні 1935 року в Будапешті підписали таємну угоду між Німеччиною та Угорщиною про політичну та військову співпрацю, а також про майбутній розподіл Чехословаччини, на яку обидва союзники гострили зуби.

Вірним союзником Будапешта в територіальних зазіханнях на Словаччину та Закарпаття виступала й Варшава. Польська та угорська сторони постійно акцентували на давній, ще від Середньовіччя, дружбі між двома націями. У 1930-ті в пресі двох країн усе частіше прямо звучали заклики встановити спільний польсько-угорський кордон. У ньому вбачали гарантію тісніших політичних, економічних та військових зв’язків. До того ж, і Варшава, і Будапешт були зацікавлені не допустити розгортання на Закарпатті українського національного руху: для угорців він мінімізував шанси на повернення контролю за цим краєм, а для поляків означав постійний подразник для політичних амбіцій галицьких і волинських українців.

Чехословацькі офіцери розмовляють з німецькими мотоциклістами, Прага, 15 березня 1939 р.

Невідворотний шлях до змін

Коли німецькі війська 1 жовтня 1938 року почали анексію Судетської області, Варшава висунула до Праги вимогу передати Тешинську Сілезію, а угорський прем’єр оголосив про необхідність надати його державі південну частину Словаччини та Підкарпатської Русі (Карпатської України). Едуард Бенеш 5 жовтня 1938 року склав свої президентські повноваження, і так почала своє недовге існування друга Чехословацька республіка. Уже 6 жовтня на нараді словацьких політиків у Жіліні ухвалили рішення про створення автономної Словаччини. Деморалізована Прага наступного дня видала декрет про автономію Словаччини, а 8 жовтня – декрет про автономію Підкарпатської Русі (Карпатської України). Автономність Словаччини та Карпатської України згодом підтвердили конституційні закони ЧСР від 19 листопада 1938 року.

А ось у Польщі повернення Тешинської області, “захопленої Чехословаччиною у 1918 році”, сприймали як національний тріумф. Юзефа Бека нагородили орденом Білого орла. Крім того, вдячна польська інтелігенція піднесла йому звання почесного доктора Варшавського та Львівського університетів. 9 жовтня 1938 року “Gazeta Polska” писала: “…відкрита перед нами дорога до керівної ролі в нашій частині Європи вимагає найближчим часом величезних зусиль і вирішення неймовірно важких завдань”. Однак ставлення до Польщі на міжнародній арені ставало все настороженішим. У результаті всіх цих подій Польща залишилася без природного союзника проти Німеччини й послабила свій південний фланг, підштовхнувши словацьких автономістів до зближення з Рейхом.

Тим часом польсько-угорська співпраця проти Карпатської України почала втілюватися не лише в дипломатичній координації та античехословацькій діяльності через своїх агентів з числа місцевих політиків – Андрія Бродія та Степана Фенцика. Протягом жовтня-грудня 1938 року чехословацькі армія та сили безпеки за підтримки місцевих словацьких та українських добровольців мусили захищати Словаччину та Закарпаття від нападів угорських та польських терористів, якими в порозумінні між собою керували генштаби відповідних держав. І угорські, і польські диверсанти намагалися знищити комунікаційні лінії, атакували окремих представників влади, розповсюджували провокаційні листівки серед місцевих жителів.

Початок 1939-го минув для автономної Карпатської України вкрай бурхливо і швидко. У листопаді 1938 року втрачено південні райони з Ужгородом, Мукачевом та Береговим – на так званому Віденському арбітражі Німеччина та Італія примусили ЧСР передати ці землі Угорщині. Але Хуст, тодішня столиця краю, вирував – там створювали нові установи та організації, у регіон прибували численні українці з еміграції чи Галичини та Волині – сподівання отримати власну незалежну державу набувало реальних обрисів.

За Карпатською Україною тепер спостерігали не тільки з Праги й Будапешта. Берлін, Варшава, Лондон, Москва теж звернули увагу на регіон. Він ставав предметом розмов у дипломатичних салонах та генеральних штабах. Заплутаний вузол політичних ігор, шпигунських інтриг, підкилимної боротьби та закулісних домовленостей сплівся навколо цієї невеличкої землі. Зрозуміло, що Угорщина відмовлятися від своїх претензій не збиралась – їй потрібен був спільний кордон із Польщею, а принагідно й людські та природні ресурси Закарпаття. До того ж, місцеві українці наполегливо прямували до проголошення власної незалежної держави, тож Будапешт вирішив діяти рішуче. На початку березня 1939 р. угорські війська розташувались уздовж демаркаційної лінії. Так почався останній і найдраматичніший акт в історії Карпатської України.

15 березня о 3:55 очільники ЧСР погодилися на шантаж з боку Гітлера та підписали акт про встановлення німецького протекторату над чеськими землями. На той момент Словаччина вже проголосила себе незалежною республікою, а угорська армія почала пряме збройне вторгнення до Карпатської України. Протистояти їй в умовах відступу та евакуації чехословацьких вояків наважилися лише добровольці з числа членів і прихильників парамілітарної організації “Карпатська Січ”. Удень 15 березня 1939 року в Хусті парламент автономії – Сойм – оголосить незалежність Карпатської України. Відчайдушну спробу створити власну державу брутально обірвала ворожа агресія, сповна санкціонована Третім Рейхом та підтримана Річчю Посполитою.

Можливо, якби йшлося про якусь невелику націю, то їй дозволили б існувати – адже була незалежною Словацька республіка, хай і з усіма своїми недоліками, залежністю від Берліна та територіальними зазіханнями з боку Будапешта. Але шансу стати другою Словаччиною чи навіть нейтральною східноєвропейською Швейцарією Карпатська Україна не мала. Адже практично всі, без винятку, – і місцеві політики, і навколишні столиці – розглядали її як плацдарм для відновлення української державності на всіх землях, які заселяли українці. А на П’ємонт під синьо-жовтим прапором не був згоден жоден із серйозних гравців. Велика і сильна Українська держава лежала поза планами й намірами держав, які зіграли свою роль у тій химерній геополітичній п’єсі.

Французький прем’єр-міністр Е. Даладьє обходить стрій німецької почесної варти після прибуття на Мюнхенську конференцію, 1938 р.

Читайте ще

“Нехай нас розсудить залізо і кров!”: стратегія і дипломатія  Вовчухівської офензиви
“Нехай нас розсудить залізо і кров!”: стратегія і дипломатія Вовчухівської офензиви
Береза Картузька: табір для тих, хто "вирізняється інтелігентністю і цим становить небезпеку"
Береза Картузька: табір для тих, хто "вирізняється інтелігентністю і цим становить небезпеку"
Вирватись із “трикутника смерті”
Вирватись із “трикутника смерті”
Коли журилися леви: львівський листопад 1918 року
Коли журилися леви: львівський листопад 1918 року