Cело Пісочне розташоване неподалік сучасного польсько-українського кордону, на межі Львівської та Волинської областей. Ще століття тому тут пролягав кордон між Австро-Угорською та Російською імперіями. Нині це єдиний клаптик Холмщини, який розташований в межах сучасної України. Регіон, у минулому заселений українцями, тепер є частиною Польщі. Українців там уже майже нема.

Пісочне — найпівнічніший населений пункт Львівщини. Потрапити до нього не просто: для цього слід знати, де саме в лісі звернути з автомагістралі Львів—Ковель і потім ще подолати сім кілометрів ґрунтової дороги. Виїхавши з лісу, минаємо дорогою кілька одиноких хатин. Офіційно — це село Шихтарі, фактично — невеликий хутір, у якому не більше десяти мешканців. На околиці височіє насипана ще 1992-го символічна могила жертвам Холмщини з написом: “Тут починається наша історична батьківщина Холмщина і Підляшшя”.

Врешті дістаємось до Пісочного, оточеного зусібіч лісом. Центр села означує мурована церква Архистратига Михаїла, зведена у 1995 році. Неподалік — фігура Божої Матері, біля якої молились селяни, доки не звели церкви. Звідси в різні боки розходяться дві довгі лінії (так місцеві називають вулиці). До знищення села у 1946—1947 роках ліній було шість: на п’яти жили українці, а шосту займали поляки.

У березні 1943-го в Грубешівському повіті, до якого тоді належало Пісочне, сталися перші напади на українські села бойовиків польської Армії Крайової. 25 серпня 1943 року вночі до місцевого господаря Степана Козака навідався польський збройний загін. Його разом із двома синами забрали до лісу та закатували. За два тижні польські бойовики вбили у Пісочному Миколу Долину та Івана Кухарського. Тоді ж загинули Василь Мірчук і Дацько Сарапака.

Їх усіх знала 91-річна Ганна Бедзик. Вона — найстарша жителька Пісочного й останній живий свідок примусової депортації повоєнних років. Пані Ганна пригадує, як відбува-лися акції польського підпілля зі знищення місцевих українців, що передували виселенню. Кровопролитне польсько-українське протистояння — одна з найболючіших тем в історії відносин обох народів. “Добре спочатків було. А потім, як німець біди наробив, збаламутив — тії тих вбивали, а тії тих. За німців як тая біда зробилася, акція — зачали поляки вбивати українців, а українці — поляків…”, — з сумом каже пані Ганна.

Депортація українців з Польщі до УРСР тривала два роки — з листо-пада 1944-го до липня 1946-го. Майже півмільйона українців залишили свої домівки назавжди. Мешканців Пісочного, як і інших довколишніх сіл, вивозили в червні 1946-го. За словами Ганни Бедзик, тоді дев’ятнадцятирічної дівчини, часу на збирання не було, усе відбувалося поспіхом: “Сказали нам — “Забирайтеся”! І ходили по хатах, гонили поляки, солдати якісь. Били і виганяли: “Забирайтеся”.

Товарні вагони везли мешканців Холмщини у південно-східні області Української РСР, але більшість з них згодом осіла на Волині — якомога ближче до колишнього дому. Родини, які уникнули “добровільної евакуації” до УРСР, через рік — у 1947-му  під час операції “Вісла” — були виселені на колишні німецькі території, що після війни відійшли до Польщі. Згідно з договором 1951-го про обмін прикордонними ділянками між Польщею та УРСР, Пісочне разом зі Західною Сокальщиною знову опинилося у складі України. Спочатку радянська влада не дозволяла поселятися тут, зовсім близько до кордону, вважаючи Пісочне “неперспективним” для освоєння. Згодом заборону скасували, однак до рідного села змогла повернутися лише невелика частина його колишніх корінних мешканців-холмщаків.

Тепер у Пісочному проживає всього кількадесят жителів. Воно живе своїм неквапливим життям, сповненим повсякденними турботами, оточене лісом, річкою і кордоном, який відділив його від решти материкової Холмщини. Події сімдесятирічної давнини символізує високий гранітний хрест — пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини.

Починаючи з дев’яностих років, Пісочне — місце своєрідного паломництва численної громади холмщаків-переселенців та їхніх нащадків. Найбільша частина їх проживає у Львівській, Волин-ській та Рівненській областях.Щороку вони приїжджають сюди, щоб ступити на холмську землю, яка нагадує їм втрачену назавжди батьківщину. Це село, яке сьогодні наче відмежоване від решти світу, — єдиний свідок української ідентичності цілого регіону, яка вже давно залишилась у минулому.

Читайте ще

1951: за лаштунками територіального обміну
1951: за лаштунками територіального обміну
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Прокляття пам’яті
Прокляття пам’яті