Тиха, тиха, добра осінь. Ласкава, як кошеня – треться об щоку, гріє м’яким світлом і не дає всидіти вдома. Бо гріх залишатись під дахом, коли довкола краса красивезна! 
Днями навідався у мальовниче село із поетичною назвою Волове, що усього в 20-ти кілометрах від Львова. Судячи з назви, село колись славилось своїми волами. На жаль, волів у Воловому я не побачив, але сільська череда є і це дуже тішить, бо в галицьких селах худоби суттєво поменшало, це видно неозброєним оком – величезні вигони і левади “заселені” хіба гусьми і поодинокими кіньми.

Село згадується з 4 січня 1445 року в книгах галицького суду. У цих місцях з давніх давен селились люди. У сусідньому селі Стрілки в урочищі Дубина науковці відкрили ранньослов’янське поселення, яке може бути датоване кінцем IV – початком V століття нашої ери. Нічого дивного – тутешні опільські пагорби і долини надзвичайно затишні. Сам би тут поселився. 

Село кількома вуличками спинається на круте горбогір’я і зупиняється акурат під самим лісом. Звідсіля відкривається дивовижна панорама на долину річки Боберка, довколишні пагорби і село Шпильчина. Під лісом вітряно і просторо. Буки світяться срібною корою, прикрашені золотими коронами черленого листу. 

– Дай Боже щастя! – гукаю до чоловіка, що “воює” із сухим “лісом” кукурудзи на городі.
– Дякую, дай Боже й вам! А скажіть, прошу пана, чи не виділисте в лісі грибів?
– То я б мав вас спитати, – кажу, – я в цих краях не надто частий гість.
– Та питаю, бо щось цього року не дуже є. Може ви десь їх бачили…
– Не бачив. На дорозі люди продають потроху, але не бачив, щоб носили торбами, як торік.

– О, торік було! Ми тут і білі збирали. А нині щось не дуже… Хіба десь над Білим потоком знайти можна, бо сухо в лісі.
– Зате осінь тепла.
– Так! І тепло, і ясно. Можна жити.
– Треба. Файного дня!
– Дай Боже й вам!

Помалу спацерував вуличкою, що в’юнилась з гори, тішився сільськими садибами – більшість з них криті традиційно червоною, або сірою дахівкою. Шпихліри і стайні збудовані з тесаного каменя – моцні і надійні, чимось схожі на маленькі середньовічні замки. Сірий камінь теплий від високого сонця і його хочеться погладити. 
Малі роверисти влаштували перегони гостинцем, молоді мами з візочками прогулювались асфальтівкою – машин траплялось зовсім мало, хіба жовта маршрутка “Львів-Романів” скрипне гальмами на крутому повороті. Але мені не хотілось втискатись у тісний автобус. Тут було так просторо, вільно і барвисто! Тож розпустив ноги і залюбки перейшовся пішки до Бібрки, яку добре видко із сусіднього пагорба. 
Здалеку Волове виглядає ще симпатичніше – червоні дахи хат, стрімка баня церковці, густі садки, що спускаються в долину і пара шулік в блаватовому піднебессі.
Я дуже розумію ранніх слов’ян, які 1500 літ тому поселились поміж цих ласкавих пагорбів. Розумілись люди на красі. Пізнім слов’янам, таким як я, тутешній край теж до душі.

листопад 2018 р.

Читайте ще

“Приїдь до мене у Мостиська!”
“Приїдь до мене у Мостиська!”
Янів: на ясних водах і тихих лозах
Янів: на ясних водах і тихих лозах
Щирець. Погляд із Золотої гори
Щирець. Погляд із Золотої гори
Старе Село в короні замку
Старе Село в короні замку