Вона йде дуже повільно, ретельно зважуючи кожен крок. Перш ніж сісти на лавицю, хвильку мружиться до сонця, усміхається до нього й зізнається, що тішиться кожному погожому дню, адже "стара кров уже не гріє кості, а часу для життя залишилося не так вже й багато". Попри свій поважний вік, 89-річна Софія Гайдай із села Забороль, що на Волині, намагається бути оптимісткою. Лише коли дізнається, для чого ми відвідали її обійстя, замовкає і непомітно витирає сльозу, що, скотившись, губиться посеред густих і глибоких зморшок. Для жінки тема Волинської трагедії не перестає боліти й через майже вісім десятків років. Саме такого ж спекотного липневого дня, коли в полі якраз "достигали жита", прийшли поляки і спалили усе її село.

“Всіх, хто залишився, хапали й кидали в полум’я…”

“Вони виринули ніби нізвідки, — пригадує жінка, — йшли від будинку до будинку і по черзі палили хати. Людей, які не встигли втекти, вбивали або живими кидали у вогонь. Місцеві селяни ніколи не кривдили поляків, тож багато розмірковувало: “Якщо я нікого не чіпав, то чому маю втікати?”. Відповідь на це запитання з’являлась швидко: тих, хто залишився, хапали й кидали в полум’я. За якісь лічені хвилини село перетворилося на суцільне згарище…”

У липні 1943 року Софії Гайдай було дванадцять. Розповідає, що під час каральної акції поляки не шкодували ні старих, ні малих. Скажімо, на той час у селі мешкала родина, яка мала польське прізвище — Тишецькі. Люди думали, що вбивці оминуть хоча би цю садибу і, рятуючись, сховалися в їхній клуні. Та поляки прийшли й підпалили і її. Дерев’яна споруда спалахнула, як сірник. Врятуватися не зміг ніхто.

“Каральна акція, — уточнює місцевий учитель історії Геннадій Баюк, — була не випадковою. У Заборолі розташовувався німецький фільварок і одного дня промайнула інформація, що окупанти збирають списки селян, яких мають вивезти на примусові роботи до Німеччини. Про це довідалися хлопці з УПА і знищили не лише фільварок, але й усю документацію. Відповідь не забарилася. Німці запалили перші хати, а поляки, які з ними співпрацювали, довершили справу”.

На місці хат лише печі й комини

“Коли ми побачили, що палає фільварок, — розповідає пані Софія, — то зрозуміли, що біди не уникнути. Мама одразу сказала до тата: “Запрягай коні, тікаємо”. А він: “Я не буду втікати! Що і кому зробив?”. Тоді мама взяла мене, сестру та брата і ми вирушили в сусіднє село Боголюби, де мешкала родина. Батько втік лише тоді, коли запалали перші хати. До останнього не хотів покидати рідної домівки і дідуня, якому на той час було 94 роки. Наляканий криками, зрештою, пошкандибав у жито й там заблукав. Ми шукали його цілий тиждень».

Для сільського учителя історії Геннадія Баюка події 43-го року значно більше, ніж професійне захоплення

До Заборолі сім’я повернулася тоді, коли остаточно впевнилася, що ні поляків, ні німців поблизу немає. На місці свого будинку родина застала лише велику купу попелу й муровану піч.

“Це було жахливе видовище. Жодна хата не вціліла, бовваніли лише печі і комини. Наш будинок був дуже великий. Незадовго до того батьки його збудували, і тато навіть здавав приміщення під сільські вистави. І нова хата, і все господарство полетіли за вітром. Мама розчистила піч і так варила на ній їсти. Але, пригадую, що коли була негода, то ми мусіли сидіти голодні, бо як розпалиш вогонь, коли падає дощ?”.

Софія Гайдай розповідає, що після цього її батька та брата забрали до Червоної Армії, а вони з мамою були змушені копати землянку.

“Залишилися якісь діди, які підсобили нам. Тато поранений повернувся 13 грудня 1944 року, вже впав сніг, а ми землянку ще так і не облаштували. Зрештою прожили в ній сім років. Мені шкода, що ніхто не сфотографував цю яму. Хай би тепер діти і правнуки бачили, яке життя у нас було…”.

Про те, що сімдесят з лишком років Забороль перетворилося на вогняну пустку, зараз не нагадує нічого

Село, яке залишилося хіба що на старих картах

Якщо в Заборолі вдалося врятуватися хоч комусь, то в селі Красний Сад, теж на Волині, людям пощастило значно менше. У квітні 1943 року поляки спалили там 101 особу. Дивом врятувалося лише троє людей. Це хлопчик, який пішов до льоху набирати картоплю і сховався під нею; жінка, що погнала продавати в сусіднє село корову та ще одна мешканка, яка на той час гостювала у своєї родини. Крім них, усіх убили, а хати — спалили.

“Про те, як поляки знищили цей населений пункт, мені розповіла бабуся, — каже докторка історичних наук Людмила Стрільчук, — Я вивчала цю тему тривалий час, маю навіть збережені аудіозаписи. Бабуся мешкала в сусідньому селі Бережанка. Одного дня польська поліція разом із німцями оточила село так, що втекти не міг ніхто. Селян витягували з хат і розстрілювали. До того ж, робили це у своєрідний спосіб — спершу зав’язували за спиною руки, а згодом стріляли в потилицю. 

Красний Сад тримали в оточенні майже дві доби, а згодом повністю підпалили. Лише через півтора тижні з інших сіл почали зганяти людей, щоб вони ховали жертв. Обпалені тіла лежали просто неба, сморід стояв неймовірний. Всіх похоронили у братській могилі на сільському кладовищі”.

Українців у Красному Саду, на думку Людмили Стрільчук, знищили з однієї причини. Село розташоване на Волині, у місцевості, де найбагатші та найродючіші чорноземи.

Школа в селі Забороль

Кров за землю

Розглядаючи українсько-польський конфлікт, більшість дослідників обмежується національною та політичною складовою, але це не зовсім правильно. Часто причиною масових убивств справді ставав цілком банальний та прагматичний інтерес — земля. І село Красний Сад – не єдине цьому підтвердження. Якщо взяти карту найбільших конфліктів між українцями та поляками, то добре видно, що вони передусім виникали там, де були найкращі ґрунти. І за них воювали не лише піддані Речі Посполитої. За родючий садок і добрий шматок городу будь-якої миті були готові пролити кров і українці.

“Про це мало хто знає, — говорить професор Богдан Гудь, — але саме у Волинській губернії переважала політична сила “Союз російського народу”, так звані “чорносотенці”. Ще перед Першою світовою війною туди входили усі місцеві селяни. Чому ж вони так активно записувалися до цієї організації? По-перше, їх залучали священики московського патріархату. По-друге, їм дуже добре імпонували гасла – забрати всю землю в іновірців, тобто в євреїв та поляків і передати її “русским крестьянам”.

Скажімо, коли 1915-го сотник січових стрільців Дмитро Вітовський прибув на Волинь, щоб агітувати селян вступати до лав свого легіону, то почув у відповідь: “Було б краще, щоб Росія повернулася, тоді може землі було б більше. Вона б подешевіла”.  

Так тривало до міжвоєнного періоду, коли власне й загострився конфлікт. На той час волинські селяни активно сповідували комуністичну ідеологію, яка накладалася на православну, а головним інтересом знову була земля.

“Якщо ми хочемо зрозуміти, що ж відбувалося на Волині, — каже Богдан Гудь, — то мусимо досліджувати не лише політичний процес, але й соціальний, бо насправді боротьба за землю там тривала понад століття. З одного боку, її представляли великі польські землевласники, з другого — українці, які представляли дрібну селянську власність…”

Війна, яка зняла моральні гальма

“Причин українсько-польського протистояння, — розповідає дослідниця Оксана Каліщук, — було не дві і не три, а цілий клубок. Скажімо, не задовго перед війною польська влада активно проводила так звану “політику пацифікації” і жорстоко “умиротворювала” національні меншини, які проживали на підконтрольних їй територіях. Таке ставлення не було дивним, адже, починаючи від Сенкевича, польське суспільство формувалося на образі українця-різуна. Кривавого гайдамаки, який тільки чекає, щоб загнати тобі ножа у спину… З іншого боку, українці розглядали поляків як панів, які тебе зневажають і хочуть забрати останній шматок хліба…”.

Отже, суперечностей і непорозумінь було багато. Чому ж конфлікт, який назрівав так довго, спалахнув лише 1943 року? Відповідь проста — це розпал Другої світової війни, яка зняла з суспільства частину моральних гальм. Крім того, не варто забувати і про наявність третьої сторони — Німеччини та Радянського Союзу, яким різанина між поляками та українцями була вигідною. Так доволі відомою є фраза німця Еріха Коха, який обіймав посаду райхскомісара України: “Наша політика повинна бути такою, що коли українець зустріне поляка й навпаки, то вони повинні палати бажанням вбити один одного. А якщо дорогою вони ще і вб’ють єврея, то це буде те, що нам потрібно”. 

Дослідниця Оксана Каліщук:

“Треба брати до уваги, — каже Богдан Гудь, — що у лютому 1943 року виник конфлікт між радянським урядом і польським. Поляки сказали – ми будемо співпрацювати з “совєтами”, оскільки це союзники наших союзників. Але будемо розмовляти з ними на умовах кордонів, що були до 1 вересня 1939 року. Тобто західна Білорусь, західна Україна мали залишитися в Речі Посполитій. Радянський уряд вустами свого рупора ТАСС розпочав кампанію, де поляків звинуватили в імперіалістичних домаганнях. І що ми будемо захищати братів українців і білорусів. Після цього почалися масові антипольські виступи. “Совєти” були зацікавлені в очищенні Волині від поляків. Не буде поляків – не буде підстав ставити питання про кордони 1939 року…”.

Старі рани і сучасна політика

Від часу українсько-польського конфлікту минуло 76 років. Здавалося би, найвищий час забути про нього й розпочати з чистого аркуша. Але ж ні, останніми роками польська сторона почала активно роз’ятрювати уже загоєні рани. Людмила Стрільчук досліджує, як у поляків та українців змінювалися уявлення про Волинську трагедію. Вона визнає — українців у Польщі знову бачать гайдамаками-різунами.  

“На екрани, — каже дослідниця, — вийшов фільм Войцеха Смажовського “Волинь”, який заборонений до перегляду в Україні, але який показує українців звірами, що вирізають серця, що вбивають жінок та дітей. Він перекручений і взагалі не витримує жодної критики з історичної точки зору, але в Польщі цей фільм побив усі рекорди прокату за останні двадцять років. Із 11 можливих кінопремій Польщі він взяв 9. Його повезли до Франції, Німеччини, на усі європейські кінофестивалі. Так Європа нас побачила тими очима, які показали поляки… Негативне сприйняття України і українців  зростає у рази…”. 

У селі Забороль колосяться жита. У чистому високому небі пролітає лелека. Полудневу тишу порушує хіба що далекий гавкіт собаки. Про те, що сімдесят з лишком років село перетворилося на вогняну пустку, тут не нагадує нічого.

“Як я ставлюся до поляків? — перепитує Софія Гайдай. — Не знаю… Не знаю, бо нікого з нашої сім’ї не вбили, всі залишилися цілими. Але інколи думаю собі — за що нас було так гнобити? За що? Ми жили до того завжди мирно… Ми їх не зачіпали, вони – нас, а потім таке сталося…”

Читайте ще

Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?
Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Периметр історії: Як українці на Волині пам’ятають те, чого поляки не можуть забути
Периметр історії: Як українці на Волині пам’ятають те, чого поляки не можуть забути