От буває таке – зачепиться за око якийсь пейзаж, закарбується в пам’яті і згадується щоразу, як думаєш про мандрівку.

Коли вискакуєш зі Львова на гостинець, що провадить до Галича і далі до Станіславова, то за якісь 15-20 хвилин прикипляєш до вікна: ліворуч від шосе відкривається один з наймальовничіших краєвидів Львівщини – щось таке настроєво тосканське. З височезної гори, яку осідлав гостинець, село наче в моїй розлогій кишені. Видно, аж до краю землі. Але це все якусь мить, бо маршрутка мчить далі, і в душі залишається лиш спогад та бажання колись сюди обов’язково приїхати. Отже вирішено – їду у Відники!

Погода не дуже тішила – усе в млаці, сіро, незатишно. Але поштовхавшись у маршрутці, виходжу на узбіччя шосе і все. Байдуже, що небо сочиться сукровицею, що під ногами багнисто. Очі не годні напитися простору, що простягається просто з-під ніг. Стоячи на краю урвища, споглядаю велетенську долину, що вишитим рушником простелилася аж до овиду. Картина пістрява і кольорова, бо стьобана ковдра землі зшита з акуратних клаптиків-латок, кожна з яких має свою барву. Неподалік виднілася стіна заліснених пагорбів, окрасою яких була гора Камула – найвищий пагорб Львівщини. А просто під ногами, у долині шнурочком тягнулось село Відники. Десь, майже на межі виднокраю, біліла церква у далекому Звенигороді.

Подейкують, що саме завдяки княжій столиці й засновані Відники. Назва походить від слова відати, знати. Тут стояла сторожова вежа, з якої вої пильнували, чи не наближається ворог до Звенигорода. За іншою версією, село зветься Водники, бо звідсіля подавалась вода до столиці. Чи так чи інак, але село тісно пов’язане із княжим містом. Зрештою, й нині воно адміністративно належить до Звенигородської сільської ради. Але я щось надто роздумую – час розпускати ноги.

Зверху дорога спускається доста крутою петлею і заносить мене в село. Акуратні обійстя, вулички, серед яких годі зорієнтуватись, якщо не вибрав собі напрямку ще угорі, легкий вітрець в обличчя. Горлання півнів і брех псів… Чуюся таким собі самітним завойовником, що після тривалої подорожі прибився до чужого житла. Врешті вулиця вивела на майдан, через який струменів потік. Береги його були смарагдово-зеленими, аж травневими. Чомусь подумав про Ірландію. Трохи вище просто зі стрімкого схилу стриміла доста широка труба, з якої під сильним тиском лупила вода. Саме звідсіля починався цей потік. Можливо, з цього джерела й пив колись воду середньовічний Звенигород.

Неподалік потоку постав премилий костелик, критий червоною черепицею. Можна було б назвати його чудовим, якби не стан пам’ятки: стіни потріскали, дахівка розсунулась, вікна зяять пусткою і розпачем.

– А шо то ви в нас фотографуєте? – зупинилась біля мене пані з малюком.

– Та от милуюсь капличкою вашою. Дуже гарна, – кажу.

– То костел. Хтіли б його відреставрувати. Але грошей нема. Треба спонсора. Може, ви будете? – лукаво усміхнулась.

– Та ні, я хіба собі можу заспонсорувати поїздку у ваше гарне село.

– Та, наше село файне. Церкву нову збудували. Але дзвіницю стару не дають розібрати, кажуть пам’ятник архітектури. – Скрушно похитала головою жінка. – Ми б нову збудували, гарнішу…

Ми попрощались, минув костели, і я побачив, про що говорила та пані. Біля величезного обтинькованого ґмаху нової церкви, що сяє псевдо-золоченими банями, стоїть, як бідна родичка, дивовижна дерев’яна церковця. Охоронний знак повідомляє, що вона збудована 1729-го року. Дах церкви своїми заломами трохи нагадує пагоду чи ялинку. Дуже оригінальна будівля. І назагал у доброму стані. Щоправда, поєднання новобудови та цієї дерев’яної архітектурної перлини не на користь останньої. Бо якось не дуже гармоніюють яскрава “снєжка” і вицвілі столітні балки…

Цікаво, що в селі є зразки давньої господарської забудови. Шпихліри, стайні, клуні, що будувались традиційним галицьким способом: на кам’яний підмурівок ставились дерев’яні балки, до них кріпились плетені з лози “стіни” і все це обмазувалось глиною та білилось. Зверху накривалось червоною черепицею. Виглядає це все дуже святково і тепло. Чомусь нагадувало Італію, де я ніґди не був. Щоправда, усього цього стає все менше – селяни старі будівлі розбирають і зводять фундаментальні бетонно-муровані бункери. Сумно.

Проминувши центральний майдан, ошатну школу, я почалапав у бік пагорбів. Була в мене хтива думка дістатися до сусіднього села, яке привабило мене назвою – Коцурів. Це на честь коцурястих котів? Та дорога ставала все гіршою, я загрузав у тванюці і врешті встряг посеред білої глини, яка ніяк не відтералась від взуття. Та ще й на мене кинувся дрібний, але дуже галасливий песик.

– Чарлюсь, Чарлюсь! Перестань кричати, не будь таким прикрим! Марш до хати, бо змерзнеш! – почувся голос господині. Чарлюсь ще гавкнув кілька раз, тріпнув хвостом і гордо побіг на рідний голос. А я повернув голоблі домів. І знову мене супроводжував крик когутів, брехні псів та подивовані погляди селян, які ніяк не могли зрозуміти, що у цьому забутому закутку робить цибатий чоловік з фотоапаратом. А я чалапав дорогою і, наче пісеньку, весело наспівував: “Коцурів, Коцурів, Коцурів, Коцурів…”. От дочекаюсь, як весняне сонце висушить дорогу, і я довідаюсь, чому це село так звати. Може, навіть Чарлюся в мандри візьму. Якщо ґаздиня відпустить.

Лютий 2019 р.

Читайте ще

“Приїдь до мене у Мостиська!”
“Приїдь до мене у Мостиська!”
Волове попід лісом, але без волів
Волове попід лісом, але без волів
Красів або Reichenbach
Красів або Reichenbach
Оброшине – осердя зими
Оброшине – осердя зими