Без брому | отець Богдан Прах

–          Христос Воскрес!

–          Воістину Воскрес!

–          Отче, Ви народилисяв Ліську, на українських етнічних територіях, щоправда вже “очищених” від українців. Наскільки важко було мати українську ідентичність на східному краї комуністичної Польщі?

–          Це дуже важко навіть розказати. Зараз українцям в Польщі двері відкриваються, вони можуть працювати, вони хочуть працювати, для них польська держава створює не тільки робочі місця, але й можливість отримати документи на проживання, різні пільги, можливості соціального забезпечення. Коли ми, як громадяни Польщі, народившись на території Польщі вже після Другої світової війни, проживали… особливо ми говоримо про етнічні терени, бо ті, що були депортовані на півночі, там вже трішки інша картина. Розселення було надзвичайно велике, виживання було постійне, зрештою виживання було так само і у нас. У чому воно полягало? Полягало в тому, що ми розуміли, що ми інші. Що ми, коли ми говоримо про дітей, які виростали…

–          Але “інші” це в сенсі “чужі”?

–          …чужі. Абсолютно чужі, так. Виростали серед спільноти дітей, коли ми в хаті розмовляли українською мовою, коли ми святкували інші свята, ніж мої колеги з вулиці, села, ми поволі дозрівали до того відчуття, що ми інші. Не тільки нас вважали іншими, але й ми відчували, що ми інші. А це означало, що треба було зрозуміти, для чого воно так є? І дуже багато запитань ми ставили своїм дідам, батькам. Літератури практично не було, жодних установ – ні громадського життя, ні освітніх, принаймні на тій території не було. Не можна було цю інформацію здобути з інших джерел, тільки фактично з вуст батьків і з однієї тільки газети, яка тоді виходила – “Наше Слово”, де можна було почитати українською мовою трішки про історію, культуру, мистецтво і про актуальне життя українців в Польщі.

–          А наскільки на побутовому рівні було важко? В школі, умовно, чи в сусідів.

–          Коли йдеться про село, всі знали, що ми українці. І тут толерантність була достатньо висока, в тому сенсі, що більшість, які приїхали після депортації українців чи то на схід, чи на захід, більшість поляків заселили це село. Вони були з різних околиць, з різних частин південної Польщі. Толерантність мала різні виміри, не тільки до української меншості, але самі до себе, бо були різні традиції, все було змішане. Навіть були поселенці з Любліна, з різних дальших околиць в селі. Тому толерантність в селі була більш-менш терпима, в тому сенсі, що ми почували себе безпечно. Коли йдеться про село поза нашою спільнотою, вже було набагато гірше. 

Я, наприклад, коли вступив до середньої школи у Ліську, мало хто знав, що я є українцем. Тобто ми вливалися в середовище, ми спілкувалися з ним, але ми не афішували того, що ми є українцями. Ми створювали своє ґетто – ми знали своїх українців з Ліська, інших сіл, околиць, міст. Ми з ними спілкувалися дуже активно на парафіяльному житті греко-католицької церкви. Так само досить активною там була православна громада, в Садику особливо і в інших довколишніх селах. На тому тлі не було жодної різниці – всі були українцями, віросповідання на той час принаймні, на тому рівні, де я спілкувався, не відігравало більшої ролі.

Ми вливалися в середовище, ми спілкувалися з ним, але ми не афішували того, що ми є українцями

–          А якщо ми говоримо про греко-католицьку церкву і комуністичну Польщу, то наскільки дескримінованою була церква?

–          Перші 10 років після акції “Вісла”, тобто до 1956 року, фактично церква не існувала зовсім, була повністю заборонена діяльність греко-католицьких священиків. І вона була пов’язана з тим, що розселення греко-католиків, православних теж, але греко-католиків по цілій території Польщі було настільки великим, що на чужих землях не мали змоги збудувати нічого. 

В Польщі залишилось 80 греко-католицьких священиків. Ті священики здебільшого, майже 90%, працювали душпастирями в римо-католицьких храмах в структурі греко-католицької церкви, перейшовши відповідний перевишкіл, щоб латинською мовою могти обслуговувати поляків римо-католиків. Ставлення єпископів римо-католицьких до наших священиків було різним. З літератури ми знаємо, що їм було важко. Тому що, по-перше, коли ми говоримо про одружених священиків, а їх була значна частина, вони майже не признавалися, що вони є одруженими, бо їх відкинули б навіть у душпастирському служінні . Єпископи теж вимагали від них, щоб вони тримали це в таємниці, і їхні родини жили по кількадесят кілометрів від місця служіння. Потім це поволі налагодилось. Десь в 70-х роках ці родини почали сходитися. 

Коли йдеться про інші фактори чи простори служіння… По-перше, не було своїх святинь. Кожне богослужіння з 1956 чи з 1957 року – це була постійна домовленість з римо-католицькою церквою: і з єпископами, і з місцевими священиками, деканами, і з вірними, які теж неприхильно ставилися до служіння греко-католиків. Друге, це була велика відвага серед священиків – публічно себе заявляти десь на північних, на західних територіях Польщі. 

Тут на нашій території було два головних осередки, де богослужіння відбувались майже постійно – село Команча, де священик, який служив десь в роках 1945-1946, а це був священик Львівської архиєпархії, не Перемиської, був депортований на захід. Отець Омелян Калинюк майже півтора року сидів у концтаборі Явожно. Не мав куди повертатись і повернувся до того села, де знав трішки людей і почав служити Богу.

–          Підпільно служив чи відкрито?

–          Ні, просто йшов до церкви і там служив. В Команчі і околиці залишилося кільканадцять греко-католицьких родин з тої причини, що через село та йшла головна залізнична вітка на південь – на Словаччину і Угорщину. Це була стратегічна вітка і не було кадрів, не було людей, які б могли її обслуговувати. В селі Мокрому, за кілька кілометрів від Команчі, були нафтові родовища з копальнями, які теж потрібно було обслуговувати. Власне в Мокрому і в Команчі залишились досить надійні українці, їх там залишили і вони прийняли того священика. 

Отець Омелян Калинюк переїхав туди з дружиною і служив там до своєї смерті. Тобто його не депортували, не вигнали, не заборонили. Є книги церковні – можна перевірити, кого він там хрестив. Тобто парафію не було закрито. 

Другим осередком, який відкрився в 50-х роках, був Перемишль, де опинився отець Сильвестр Крупа і де потім інші священики служили напів підпільно – напів явно. Потім щобільш явно. Місто притягало людей, які повертались з різних околиць і воно почало відживати культурно і релігійно.

–          Ваше дослідження про депортованих священиків, їхні долі, в часі і після депортації, мало суто науковий інтерес чи є певні емоції – особисті, релігійні?

–        Коли я почав душпастирювати як греко-католицький священик на території Польщі, на південній частині польських земель, тобто на західних територіях українських земель, я зрозумів, що переді мною була жива церква. І люди, з якими я спілкувався, мали ще глибоку пам’ять тих часів, досить часто бувало, що ми говорили на різних мовах. Чому? Тому, що я аж так глибоко не знав тих проблем. Тим більше, коли відстань від мого села до Ярослава це сто п’ятдесят кілометрів, чи на західну Лемківщину – це теж понад сто кілометрів. І треба було зрозуміти, щоби належним чином душпастирську працю можна було проводити, треба з тими людьми говорити такими аргументами, так розуміти їх дійсність, їх проживання, їхню історію, їхнє життя, їхнє терпіння, щоби вони могли мене так само добре сприйняти. І ми з дружиною почали щораз то глибше заходити в ці історичні процеси. А де можна було це зрозуміти? Розмовляючи з людьми і в архівах. І таким чином народилася ідея. Звісно, вона була не тільки в мене. 

Щоби належним чином душпастирську працю можна було проводити, треба з тими людьми говорити такими аргументами, так розуміти їх дійсність, їх проживання, їхню історію, їхнє життя

Першим дослідником, який займався репресованими священиками, це був доктор Євген Місило, він надрукував багато статей. Ще далеко до того, як я серйозно почав займатися дослідженням наших священиків. Але моя перспектива це не тільки священики, які були депортовані чи виселені, але загалом побачити цілу картину церкви на період початку Другої світової війни. Як ситуація складалася, та трагедія протягом різних періодів – перша радянська окупація, німецька окупація, друга радянська окупація. Як ці процеси проходили на прикладі конкретних людей, бо то власне люди творять історію.

–          Якщо станом на 1939 рік ми говоримо про Перемиську єпархію та Апостольську адміністрацію Лемківщини, наскільки це потужна структура і чому ми маємо дві структури? Бо у 1934 році Лемківщину було від’єднано від Перемишля.

–         В лютому 1934 року декретом Апостольської столиці було створено Апостольську адміністрацію Лемківщини і поволі наступало справді відокремлення Лемківської Апостольської адміністрації… Так званої Лемківської, бо більша частина деканатів не була пов’язана з Лемківщиною – Сянський деканат. Але, наприклад, Лупківський деканат – чисто Лемківщина, а він не був включений в Апостольську організацію Лемківщини. Чому? Тому, що Лупківський деканат був вже задекларований українським, а інші були забарвлені сепаратистським рухом, тобто лемківсько-русинським або сильним москвофільським.

–          Тобто йшлося про від’єднання, аби денаціоналізувати остаточно?

–          Однозначно. Це була спецоперація польського уряду, до якої приєдналася і римо-католицька церква Польщі, і навіть православна церква в Польщі. І спільними зусиллями довели до того, що створили Апостольську адміністрацію Лемківщини на десять років. В актах було записано, якщо не буде заперечення якоїсь зі сторін, то воно буде продовжене на наступні десять років. У 1944 році стало зрозуміло, що війна не дозволяє це здійснити. Тим більше, що в 1940 році вже де-факто Апостольською адміністрацією почав управляти отець Олександр Барановський, який був помічником і віце-ректором духовної семінарії у Львові, помічником Йосифа Сліпого. 

Головною причиною створення Апостольської адміністрації Лемківщини було те, що начебто частина лемків під впливом агітації різних сил перейшла на православ’я. Щоб зупинити цей конфесійний перехід, створили адміністрацію, яка мала дати відповідь лемкам на те, що вони хотіли бути відокремленими від Перемиської єпархії, від центрів українізації. Але задовго до цього, фактично в 1929 році процеси переходу лемків до православної церкви вже були зупинені. За п’ять років до створення Апостольської адміністрації і далі в 1930-х цього не було. 

–         Очевидно, йдеться про те, щоб усунути вплив Йосафата Коциловського, як людини, яка все організувала?

–          І центру управління нашої церкви так само – митрополита Андрея Шептицького.

–          А наскільки досягли чи не досягли успіху ці спроби відсепарували релігійну чи церковну структуру і денаціоналізувати, якщо ми говоримо про сьогоднішню перспективу?

–          Я старався проаналізувати цю ситуацію. Першим їхнім успіхом було те, що домоглися вигнати священиків проукраїнського наставлення Лемківщини. Практично за один тиждень спорожніли понад 50 парафій, де священиків поволі висилали назад до Перемиської єпархії. Але знайти священиків, які б заповнили ці парафії, було надзвичайно складно. Дуже багато парафій були позбавлені доброго проводу молодих, енергійних і патріотичних священиків. 

Друге, це була досить сильно зупинена література, яка йшла зі Львова, Перемишля на Лемківщину. І це був великий удар так само, тому що діти, молодь, не мали доступу до літератури, бо священики-русофіли, вони подавали літературу не українську. 

Третє, утворилася така схема , що центр влади, який постійно міняв свої осередки, був Сянок, Криниця, Романів, тобто були різні точки управління, між ними досить сильне було напруження щодо самої системи управління. Семінаристів забрали з духовних семінарій із Перемишля, Львова, а поселили їх у римо-католицьких семінаріях у Тарнові, чи Кракові, чи в Дубно на Волині, щоб виховання нового покоління духовенства і очищення територій відбувалося за сценарієм Польської держави. То власне все фінансувала Польська держава.

–          Якщо ми говоримо про територію Ваших досліджень – це Лемківщина і Перемишлянщина, то в 1940-і по війні і в часі війни, наскільки розумію, більше тисячі священиків правило. Яка їхня доля?

–          Коли ми говоримо про 1944 рік, коли фронт пересувався на захід, частина духовенства виїхала на захід, але абсолютна більшість з них не тікала зі своїх парафій, вони дуже часто були евакуйовані з місця фронту. Німці їх пересували. 

Отой отець Омелян Калинюк, про якого я згадував, в Команчі, він опинився перед лінією фронту і там не можна було ані назад повернутися, ані далі йти, ані на північ, ані на південь. Тобто вони там мусили сидіти, поки фронт не пройшов. В кожній ситуації місцева влада, яка займалася евакуацією населення, по-іншому поступала в залежності від того, яка там була ситуація. І одні опинились на заході в Німеччині, інші залишились на території Польщі, інші залишились на території Чехословаччини. 

За моїми підрахунками на заході, поза територією Польщі, опинилося до 50 священиків. Це дуже мало, хоч було багато інформації, що більшість виїхали за кордон. Коли починаєш підраховувати – в сумі їх було більше, але вони виїхали скоріше, виїхали на обслугу наших заробітчан в Німеччині. Ті капелани, які поїхали разом з дивізією СС “Галичина”. Тобто були різні періоди. Але я говорю про фронтові чи перед-фронтові дії. Більша частина, десь приблизно 60% священиків була депортована разом з українцями Закерзоння, греко-католиками до Радянського Союзу. Це була головна хвиля депортацій: почалася ще наприкінці 1944-го, але була тоді дуже мінімальною і не зачіпала духовенства греко-католицького. А велика хвиля почалась навесні 1945-го року і тривала до липня 1946 року, тоді було три етапи депортації на схід. Вона мала різні фази. Найгірша – весна 1945 року, коли підпільні польські організації  терором  намагалися примусити місцеве населення…

Поза територією Польщі опинилося до 50 священиків. Це дуже мало

–          І в цьому часі були факти вбивств?

–          Дуже багато було фактів вбивств, особливо в березні-квітні 1945 року. І так потім вже пішло і поїхало аж до липня 1947 року. Хоча першим вбитим священиком, якого я зафіксував історично, був отець Ярослав Щирба, село Шкляри на Лемківщині. Це був квітень 1940 року. І вже кожного року, в своїй книжці детально описую, як в кожному деканаті почались репресії проти української інтелігенції. Спершу ці напади і вбивства відбувалися на території Закерзоння – не тільки на духовенстві, але так само на вчителях, адвокатах, лікарях, на цілій сфері української інтелігенції. У 1944 році перед фронтом більшість інтелігенції розуміла, що тут для неї місця немає, залишається тільки одне – або смерть, або тюрма. Вони виїхали на захід. А силою канонічного права і послуху єпископу священики залишалися на місці. І цей удар вже в 1945 році пішов особливо на духовенство. Скільки там нападів було з погрозами вбивства або нападів, де стріляли у священиків, старалися їх вбити, – десятки.

–          Але з іншого боку, очевидно, були факти допомоги з боку поляків українцям? Наскільки це було поширеним явищем і чи брали в цьому участь римо-католицькі священики?

–          Я знаю кілька таких випадків. Один про священика Теофіла Калинича, село Тарнавка, то крайнє пограниччя польсько-українських територій. На нього було вчинено близько 54 нападів у різний спосіб, він дуже плідно описував ці свої напади, в своїй книжці я близько 10 таких листів опублікував. 

Одного разу я поїхав до того села. Не пам’ятаю, в якому році то було, може 1992-й чи 1993-й, хотів попитати людей, як вони пам’ятають ці події. Потрапив на одного чоловіка, старшого, коли я запитав про отця Теофіла, він аж затрясся: “Ми так хотіли його вбити, але не вдалося нам!”. Поляк, не пам’ятаю його прізвища. А чому не вдалося? З того, що його родина розказувала: пізніше римо-католицький священик послав своїх слуг, щоби вони зробили подвійне дінце у возі. На нижню частину вони поклали отця Теофіла, переклали гноєм і так вивезли його поза село, а дружина з сином пішим шляхом були виведені з села і таким чином отця зберегли. Але були священики, які сприяли тому, щоб терор поширювався на греко-католицьке духовенство.

Коли я запитав про отця Теофіла, він аж затрясся: “Ми так хотіли його вбити, але не вдалося нам!”. Поляк, не пам’ятаю його прізвища

–         Один з мотивів нападів на греко-католицьких священиків могла бути їхня співпраця з Українською повстанською армією. Наскільки це було поширено?

–          На той час, ми говоримо про 1944-1945 рік, Українська повстанська армія на Перемищині дуже слабо діяла. Я б не пов’язував напади на духовенство з українським збройним підпіллям.

–          Значить, то були напади за національність?

–          Терористичні напади, метою яких було, щоби українці залишили цю територію. Були підписані договори про обмін населенням з вересня 1944 року і як, скажімо, комуністична влада, так і польське збройне підпілля на тій лінії добре співпрацювало, щоб залякати терором, примусити виїхати, незалежно чи це селяни чи це міщани, чи духовенство, чи інша інтелігенція. Терен потрібно було етнічно очистити, це була головна мета.

–          І, фактично, це вдалося, бо якщо ми говоримо після операції “Вісла”, по всій площині Закерзоння, скільки залишилось українців?

–          Були різні підрахунки. Я читав останні підрахунки польського історика, що на цій території залишилося приблизно 25 тисяч жителів українського походження. Дійсно, можливо було наближені до того цифри, але це були особи, які скоріше відійшли від української свідомості. На мою думку, це не було більше як 4-5 тисяч українців. Я не робив якісь підрахунки, але мені здається, що 25 тисяч – це занадто велика цифра.

–          А якщо говорити про зараз, скільки українців мешкають на Закерзонні? Тобто людей, які ідентифікують себе як українці?

–          Були різні періоди, коли українці поверталися на свою землю чи на свою територію. Такий перший період, чи не найактивніший був у 2006 році – зміна влади Польщі і тоді кількадесят сімей принаймні з околиць Перемишля на південь повернулися. Більшість з них не до своїх сіл, але близько, щоб бути на своїй землі і цей процес триває по сьогоднішній день. Скільки? Ну, думаю, що більш як дві тисячі сімей – від Криниці починаючи і закінчуючи на Холмщині. 

Рахуймо так, що у Польщі православна церква, автокефальна і греко-католицька на тій території має приблизний баланс вірних – по дві, дві з половиною тисячі вірних. Тобто близько чотирьох тисяч вірних, якщо поділити на сім’ю – то буде десь дві тисячі сімей. Але цей процес далі триває, хоч він вже інший. Зараз більше нащадків депортованих в акції “Вісла” приїжджають до того, щоб мати тут літню хату, на відпочинок, в тому напрямку це йде.

–          Якщо говорити про сучасне Закерзоння, очевидно, що польська влада, особливо говоримо про останні кілька років, вона системно дозволяє все українське стерти з території Закерзоння. Натомість Україна як держава мовчить. Якщо щось і робимо, то це урочисті речі стосовно якихось трагедій. Чому Україна, на Вашу думку, відпускає Закерзоння?

–          Я думаю, що Україна взагалі не має жодної відпрацьованої стратегії щодо допомоги, забезпечення, шанування наших місць пам’яті, наших територій поза територією України, навіть і в Україні. Ми мусимо сказати правду, що і в Україні ми фактично не дбаємо зовсім… Україна як держава не дбає про пошанування місць пам’яті, історичних місць. Достатньо подивитися, що робиться з нашими відомими історичними місцями – навіть замки, чи цвинтарі, чи церкви, чи інші об’єкти великого історичного  значення. А що вже говорити про території поза Україною. 

Може, та сама доля сьогодні є і на Словаччині, там Україна теж не займається питанням українців на етнічних територіях. А щодо територій Польщі, в 1990-х ми відчули певну свободу дій. “Солідарність” і її тези, ідеї щодо співпраці з Україною, про те, що немає свобідної Польщі без свобідної України, зустріч інтелігенції, дуже багато статей позитивних з’явилося ще в 1980-х про те, що ми є зі спільною комуністичною долею. Напруга впала і ми реально то відчули в першій половині 1990-х років. 

Тоді в Грушовичах нашим куренем УПА на Закерзонні був побудований пам’ятник і багато інших місць було не тільки відновлено, а й побудовано. Була повага – і від місцевого населення і від місцевої влади. 

Я думаю, що Україна взагалі не має жодної відпрацьованої стратегії щодо допомоги, забезпечення, шанування наших місць пам’яті, наших територій поза територією України, навіть і в Україні

Я працював на території Ярославщини, де відбувалося дуже багато цікавих подій, приїжджали наші вірні, українці з Америки, Канади, Німеччини, України. Це були дуже масштабні зїзди, по кілька тисяч людей, ніколи я не відчув якоїсь зневаги чи якогось напруження чи ворожості. Місцева влада, коли їх попередити, коли з ними попрацювати, навіть допомагала.

–          Але зараз ситуація змінилася?

–          Так, поволі ситуація почала мінятися, бо популістські сили дійшли до голосу, повернулася риторика довоєнної Польщі – “Польща тільки для поляків”. Більш-менш риторика є така: що можна дозволити українцям, які приїжджають з України – вони мають право на висловлювання певних своїх думок, бо вони не є громадянами Польщі, того вже не можна українцям, що народилися в Польщі, бо вони є громадянами Польщі і вони мають служити Польщі. А щодо вшанування місць, то ви вже самі відчуваєте, як ситуація зараз виглядає. Чи буде Україна щось робити? Повинна щось зробити, бо це створює дуже негативну картину і образ переговорів, і взагалі України як держави. Коли держава не дбає про своїх героїв, коли не дбає про свої місця поховання, вона фактично не розуміє своєї ідентичності, це дуже погано.

–          Останні кілька років я спостерігаю дуже небезпечну тенденцію, коли з одного боку є Закерзоння, з іншого боку є Лемківщина, і коли часто лемків репрезентують як окремий етнос, не окремий субетнос, а етнос. Схожа ситуація і в Словаччині – русини. Наскільки ми розуміємо, як цьому протидіяти, що з цим робити? Бо межа між субетносом і етносом дуже тонка. Тоді лемки чи русини не будуть українцями.

–          Як Ви самі тут зазначили, це посилюється особливо серед молодого покоління, яке вже виросло, виховалось на території Польщі, але початок є давнішим. Ще в міжвоєнний період треба заглянути, як в Кракові було створено Akademii Umiejętności, де були покликані науковці, які мали довести, що лемки це не українці. І вони робили різного роду дослідження, багато досліджень для нас сьогодні є дуже цікаві, бо залишили архівний фактаж. Але це продовжує так само православна церква на території Польщі, яка у Польщі є у виді Польської автокефальної православної церкви. Цей розподіл поміж українцями, лемками і греко-католиками, лемками і православними – то як та лінія. Тобто ті, що ідентифікують не з лемками, не з українцями, вони є в православній церкві, а лемки і українці – в греко-католицькій церкві. Це немислимо є, щоб лемки не-українці були в греко-католицькій церкві, тому що носіями тих цінностей очевидно є священики, греко-католики, які працюють на територіях, де лемки поселилися – чи то на етнічних землях, чи на північних землях. 

Але в чому є проблема – Польська держава це все досконало розуміє і вона це підсилює, фінансує. Вона сильно фінансує організації, які є антиукраїнськими, які не дають перспективи, щоби лемки почували себе спільною расою. І так воно відбувається вже досить довго – десь 20 років тому держава почала підсилювати фінансово і створювати осередки культури, радіо і дає великі кошти. Не скажу, що лемкам з того боку, проукраїнським, не допомагають фінансово, але це дуже менше. Що нам треба робити? Нам треба просто працювати. І допомагати тим, які власне сьогодні є в різних організаціях чи очолюють організації лемків-українців. Вони мають гарні успіхи – наприклад “Лемківська ватра”, яку провадять лемки, які є проукраїнськими, цих “Ватр” є щораз більше. На Зеленогірщині є “Ватри”, які організовують вже православні лемки. Україна тим не займається питанням, Україна власне взагалі нічого не робить. Щоб в якійсь мірі допомогти фінансово, хоча б на інституційному рівні тим установам, можливості є колосальні, але це все йде на приватній ініціативі. А на приватній ініціативі далеко не поїдеш.

–        Чи можемо ми говорити, якщо теперішня ситуація збережеться, то Закерзоння остаточно втратить українське обличчя? Якщо так, то це справа якого часу?

–          Ну фактично воно вже втратило українське обличчя. Те, що залишилося на території Закерзоння, ми говоримо – Холмщина, Любачівщина, Перемищина – це церкви і цвинтарі.

Закерзоння фактично вже втратило українське обличчя

–          І цвинтарі зникають…

–          Через 20-30 років вже на більшості цвинтарів навіть не залишиться слідів, хіба що буде акція порятунку. Щодо церков, то є по-різному. Якщо є місцева влада на відповідному рівні, то держава допоможе. Є відповідні державні фонди для збереження пам’яток культури і як місцева влада дбає, або місцевий священик, або власник об’єкту, то ці об’єкти ще століттями будуть стояти, тішити око і бути свідками нашої присутності. Але це справді мало, ми говоримо про такі кілька елементів….

–          Кілька людей? Ми говоримо, фактично, про культуру?

–          Людей фактично немає, на Любачівщині може є 50 родин, але вони не мають значення для цілої спільноти. Перемищина теж дуже невелика, Холмщина зовсім порожня. Лемківщина трошки є заселена своєю особливою культурою, але не плекається ця культура.

–          Будемо сподіватися, що ми, українці, будемо сміливими в тому, аби врятувати і зберігати спадщину Закерзоння. Опікуватися і допомагати людям, які там є. Дякую Вам за розмову.