Літератори Радянської України завжди перебували в зоні підвищеної уваги спецслужб. Сьогодні завдяки розсекреченим документам з архіву Служби безпеки України ми можемо дізнатися про відомих письменників чимало такого, про що не пишуть у підручниках. Наприклад, чим обурило Андрія Малишка місто Львів, за що Ліна Костенко вдарила директора філармонії та за яку "провину" маленькій Оксані Забужко не видали книжки

Балакуча агентка

Мурка — так називало близьке оточення поета Володимира Сосюри його другу дружину Марію. А от працівники радянських органів держбезпеки знали її як власну агентку з позивним “Даніна”. Завербували її 1941-го, під час війни. Можна припустити, що Марія Сосюра мала спостерігати за настроями в письменницькій “тусівці”, хоча документів про завдання агентки не збереглося. Співпрацюючи зі спецслужбою, “Даніна” порушила одне з головних правил — розповіла свою таємницю кільком знайомим. У Міністерстві державної безпеки (тодішня назва радянської спецслужби) про це дізналися. У 1949 році жінку арештували за розголошення державної таємниці.

Врешті-решт “Даніну” відправили до таборів на 10 років. У вересні 1950 року київські чекісти писали московському начальству: “…поет Сосюра страждає на захворювання нервової системи, причому однією з причин цього захворювання стала важка обстановка в сім’ї, яка була створена його колишньою дружиною.

В цілях огородження Сосюри В. М. від можливих неприємностей з боку Сосюри Марії Гаврилівни, вважав би за доцільне помістити останню в особливо режимний табір, де б виключалася можливість письмового зв’язку з Сосюрою В. М.”.

Якийсь час поет взагалі не знав, де його дружина (яку в документі поспішили назвати “колишньою”). Поки жінка була в таборах, він намагався боротися за її звільнення. Проте з часом Сосюра знайшов іншу та одружився втретє.

Коли помер Сталін, Марія вимагала перегляду своєї справи. Після чотирьох років у неволі її таки звільнили. Володимир дізнався, що кохана повернулася до Києва, розлучився та знову одружився з Марією.

(Колишній) аспірант Стус

4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі “Україна” презентували фільм Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Той вечір увійшов до історії дисидентського руху. Іван Дзюба піднявся на сцену та виступив із промовою проти арештів української інтелігенції. В’ячеслав Чорновіл запропонував глядачам піднятися зі своїх місць на знак протесту проти репресій.

А от ким був третій активний учасник акції, чекісти поки не знали. У повідомленні КДБ про той випадок зазначали: “О 22 годині після закінчення демонстрації фільму один з глядачів (особа встановлюється) став вигукувати: “Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!”

Невдовзі КДБ надіслав уточнювальну довідку про того невідомого глядача: “Стус Василь Семенович, 1938 року народження, уродженець Вінницької області, українець, безпартійний, з вищою освітою, колишній аспірант Інституту літератури АН УРСР, проживає по вул. Вернадського (гуртожиток аспірантів АН УРСР)”.

У довідці молодий поет названий колишнім аспірантом, бо відрахували його саме за вигуки в кінотеатрі. Івана Дзюбу та В’ячеслава Чорновола тоді звільнили з роботи.

Це був напевно перший документ КДБ зі згадкою про Василя Стуса. Але наступні десятиліття це ім’я не зникатиме з повідомлень спецслужби — навіть після смерті поета.

Неукраїнський Львів

Інший класик, Андрій Малишко, на перший погляд, може здатися зразком лояльності до радянського режиму. Штрихами до портрета тут є і численні ордени, і державні премії, і рядки на честь Леніна. Проте документи КДБ руйнують це враження: своїми заявами поет неодноразово дратував владу. Ось один з епізодів. У червні 1965 року Андрій Малишко в компанії інших українських літераторів, а також колег із Латвії (тривав тиждень латиської літератури в Україні) приїхав до Львова. В будинку культури гості зустрілися з місцевою інтелігенцією. Як пізніше повідомляли кадебісти, промова Малишка зі сцени образила багатьох присутніх.

“Дорогі друзі! В 1939 році я був у Львові. Я був з військами, коли звільняли західноукраїнські землі від пілсудщини. І тоді я бачив, що зали, які є тут — великі, маленькі і середні — ломились від людей. Мені сьогодні, пробачте на слові, прикро, що такий невеличкий зал і так мало людей. Я сподівався, ідучи в центр західних областей України, в оплот української культури, побачити більше людських облич. Я сьогодні бачу їх мало. Зате я бачу інтуристів, які п’яні ходять по Львову”, — мовив Андрій Малишко.

“Комітетчики” додають, що взагалі під час перебування у Львові поет “поводився нетактовно” — зокрема грубо дорікав працівниці буфету за незнання української.

Посадити визнаного корифея літератури за подібні речі в ті роки не могли. Ймовірно, після Львова на Малишка чекали виснажливі профілактичні бесіди.

“Хуліганка” Ліна Костенко

Тоді ж, у середині 1960-х, через зв’язки з дисидентами в поле зору “контори” потрапила і Ліна Костенко. “Під їхнімвпливом  брала участь у збіговиськах націоналістичних елементів, на яких виступала з читанням своїх віршів ідейно-сумнівного змісту, — йшлось в одному з повідомлень. — Підписала ряд листів-протестів на захист засуджених за антирадянську діяльність Галанскова, Даніеля, Чорновола.

У 1968 році, коли будучи присутньою у Львові біля будівлі суду під час процесу у справі Чорновола, спільно з Дзюбою провокувала присутніх там осіб на антисуспільні дії. Під час неодноразових розглядів її поведінки на секретаріаті Спілки письменників України поводилася зухвало, засудити свої помилки категорично відмовлялася”.

У КДБ звітували, що в 1976 році відправили до поетеси оперативника, який познайомився та спілкувався з нею, не приховуючи, ким він є (сьогодні завдяки опублікованим у пресі спогадам відставного чекіста Івана Котовенка ми знаємо, що це був саме він). Це робилося для “продовження з нею виховної роботи, відриву від націоналістичних елементів, ідейного роззброєння і переконання”.

Спочатку КДБ здавалося, що операція з “перевиховання” поетеси відбулась успішно: у другій половині 1970-х років вона нібито змінила погляди. Проте за деякий час прізвище Костенко знову згадують у документах КДБ. Тепер ще і як “хуліганку”.

У січні 1982 року в Київській філармонії мала відбутися прем’єра моноспектаклю за романом Ліни Костенко “Маруся Чурай”. КДБ стало відомо, що туди планують прийти київські націоналісти. До того ж, у творі знайшли “ідейні недоліки” — зокрема відсутність рядків про класову боротьбу та “братню допомогу російського народу” Україні в часи козацтва. Через це в день вистави її перенесли — замість повноцінної прем’єри мав відбутися “громадський перегляд в робочому колективі» у палаці культури заводу “Арсенал”. Усім охочим пообіцяли показати прем’єру потім, повідомивши про дату окремо.

Ліна Костенко того дня обурилася та влаштувала скандал. Одним із винуватців зриву очікуваної прем’єри вона вважала керівника філармонії. Поетеса “з’явилася у Палаці культури під час вистави, викликала в коридор директора філармонії Лобанова А. В., який перебував там, і при свідках на знак протесту вдарила його по обличчю”.

У КДБ зазначили, що Костенко не каялася за те, що зробила — навпаки, хизувалася вчинком перед знайомими. При цьому вона нібито заявила, що якщо в суспільстві відбуваються такі речі, їй залишається вчинити так само, як Григір Тютюнник (той двома роками раніше наклав на себе руки).

Лобанов у результаті поскаржився на Костенко правоохоронцям, через що її викликали на бесіду до прокуратури. У КДБ сподівалися, що спілкування поетеси з прокуратурою налякає її. Проте вийшло навпаки — прокурор висловив жінці свою прихильність, попросивши подарувати примірник “Марусі Чурай”.

Донька за батька відповідає

Оксана Забужко потрапила на сторінки довідки КДБ ще у 17-ть. Документ був присвячений її батьку — перекладачеві та педагогу Стефанові Забужку. Із датованого 1977 роком тексту ми дізнаємося, що ще у 1940-х чоловік був засуджений за націоналістичні висловлювання. Після смерті Сталіна Забужка реабілітували, він вирушив на Волинь, де викладав (зокрема в Луцькому педінституті). У 1966 році чоловік, а двома роками опісля дружина Надія та донька Оксана переїхали з Луцька до Києва.

Увесь цей час до КДБ доходили сигнали про “ворожі прояви” Стефана Забужка: поширення антирадянської літератури, зв’язки з дисидентами, “самостійницькі” заяви. Урешті-решт 1972-го (який запам’ятався потужною хвилею репресій проти української інтелігенції) його звільнили з Київського педагогічного інституту іноземних мов.

Оксана Забужко в коментарі для “Локальної історії” згадала, що в той самий час її батькам під вигаданими приводами (на кшталт “не зібрався кворум”) відмовили в захисті дисертацій, а також зняли із запланованої публікації статті в різних журналах. Крім того, 1973-го мала вийти перша збірка віршів маленької Оксани “Весняна акварель”. Книгу вже внесли у затверджений план видавництва, що за сучасними мірками фактично те саме, що підписана угода.

“Із видавництва “Молодь” приходить лист, що й моя книжечка зворушливих дитячих віршиків, дарма що за рекомендацією самого Стельмаха, — теж знімається з плану, “з технічних причин” (браку паперу), чи якось так”, — розповідає письменниця.

Сподіваючись відновити справедливість, подружжя Забужків почало “паперову війну” — писало звернення до різних інстанцій, вимагаючи поновлення на роботі, дозволу на захист обох дисертацій та видання доньчиної книжки. За словами письменниці, це була вкрай виснажлива справа, така собі “гра в шахи з дияволом”, на яку витрачено найкращі роки її батьків.

За законом усі державні структури (зокрема КДБ) мали реагувати на будь-які звернення громадян. У чекістському документі помітне роздратування такою активністю родини. Стефанові Забужку під час бесід у КДБ рекомендували “чесною роботою, а не безкінечними кляузами, заявами добиватися авторитету”. Оскільки чоловік займався літературною діяльністю, йому порадили “працювати за темами викриття українських націоналістів” (тобто писати пропагандистські твори про “злочини бандерівців”), але він відмовився.

“За оперативними даними, Забужко С. І., будучи озлобленим до радянської влади…, має наміри “ходити в ЦК КПУ і відділ науки та наполегливо добиватися, аби мені надали викладацьку роботу, аби якнайшвидше випустили збірку віршів моєї доньки Оксани. І я впевнений, що якщо буду наполегливо стукати в двері, то обов’язково доб’юся свого”, — підсумовували в довідці кадебісти.

Деякі “битви” тієї “паперової війни” Забужки вигравали, але перша книжка поетеси побачила світ уже тоді, коли її батька не було серед живих — він помер 1983-го, а збірку “Травневий іній” надрукували двома роками пізніше.

“Такої перемоги (як видання книги доньки) КДБ йому подарувати вже не міг, то страшенно мстиве відомство…”, — зазначила Оксана Забужко.

Читайте ще

Інтерактивний “Кобзар”
Інтерактивний “Кобзар”
Лонгин Цегельський: Автономія чи централізм? – Підписання умови про злуку
Лонгин Цегельський: Автономія чи централізм? – Підписання умови про злуку
Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”
Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”
Рильський-дід та Рильський-онук
Рильський-дід та Рильський-онук