Один день у році є посвячений українській матері. Один день – Богу дякувати і за це, бо цілі віки – Тобі, Українська Мати, не посвячував ніхто ні одної хвилини. Жила Ти, працювала, дітей приводила на світ і виводила в люди, а ті люди розходилися по світі…

“Ой три шляхи широкії
До купи зійшлися,
На чужину з України
Братя розійшлися…”

Посадила стара мати три ясені в полі і кожного з них назвала іменем сина, дивилася, чи приймуться ясені і тремтіла за долю синів. Чи так само тремтіли сини за долю матери? Чи взяв кожний з них хоч маленьку памятку по ній? Чи згадував її в молитвах, чи думкою вертався до неї?

“Не плач мати, не журися,
Бо вже твій син оженився,
Взяв він собі за жіноньку
Зеленую муравоньку…”

Ликерія Храпко з сином Михайлом, с Завалля Снятинського повіту Станіславського в-ва, кін 1930-х рр.

Коли вже смерть заглядала в очі, коли кінь над паном своїм по коліна в землю вбився – тоді думка сина летіла до матері зі скаргою як за дитячих часів. І тоді всихав один ясень, а вже до смерти не висихали матірні очі.

Сини українські! Не обиджуйтеся за ті слова, бо й автор цих рядків є між вами. І направду кажу вам, за мало ми місця у своїх серцях відступаємо матерям, а щойно тоді, як уже їх не стане, бачимо, що ми стратили і скільки їм завинили.

Блукав я по всій Україні, довгих шість воєнних років був поза домом, а скільки разів думкою коло Материї був на пальцях зрахувати. Зате скільки Мати коло мене думками була – порахуйте зорі в погідну ніч!

Завтра, 10. травня – “День Матері”. День матері від початку землі української – до кінця її. День матері, і тої, що вже лежить у гробі, і тої, що тепер сповняє найкраще і найтяжче завдання жінки, і тої, що колись сповнить.

Нехай у той день думка кожного полине до одиноко незаступної жінки на світі – до рідної мами. Нехай припаде ластівкою перед нею, нехай жайворонком задзвонить над її головою, бо “мама” найкращеє, великеє слово.

І нехай просить, щоб мами від нині менше любили своїх синів! Або бодай – інакше!…

Безмежна любов українських матерей до своїх дітей вилилася в таку форму, що ми найбільша европейська нація – нині без держави. За мягкий мамин син до твердого життя серед інших народів. Багато гарного і доброго наливає в його серце рідна мати, а за мало реального і холодного. Вчить його всміхатися, не відучує плакати, і не вчить закушувати зуби.

“А – а! А – а!
З’їли вовки барана…”

Мати співає, а не пояснює чому. І потім вовки баранів їдять – цілими віками. Хоч у баранів є роги!…

Часопис “Діло”, Число 103 від 10 травня 1936 року.

Сидить у возику Зенон, справа Богдан та Марія Монастирські, с. Гадинківці Копичинецького п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр.