Упродовж 1944—1946 років із українських етнічних земель Закерзоння до СРСР переселили приблизно півмільйона осіб. тепер кількість нащадків виселених українців сягає від 1 до 3 мільйонів. Що ж за лінією Керзона залишилося від українців? Учасники громадського об’єднання "Вирій", за підтримки Українського культурного фонду, організували експедицію "Стежками предків". П’ятеро дослідників провели понад тиждень у дорозі, прокладаючи туристичний маршрут місцями українців Любачівщини

Українські “церквіска”

Найкращим ідентифікатором місць в сучасній східній Польщі, де колись були українські церкви, є щільні крони дерев. Бо ж здавна існував звичай обсаджувати українські церкви липами та дубами.

Тож навіть якщо сам храм не зберігся, то, принаймні можна визначити місце, де він був. У польській мові для означення такої місцини навіть є спеціальне слово “Cerkwisko”, себто місце, де колись стояла церква. Найкраще “церквіска” видно з повітря, тому в похід дослідники взяли безпілотник.

“Людина, яка не в темі, коли в’їжджає в село, може не помітити “церквіска”. Збоку вони виглядають, як окремий зелений острівець зі старих дерев. Коли ж дивитися на них з висоти, то бачиш чіткі обриси і периметр, за яким посаджені дерева. І це вражає”, — каже Роман Стрехалюк, координатор експедиції.

П’ятьом людям за сім днів вдалось об’їздити приблизно сто населених пунктів. Христина Дубницька, відповідальна за логістику експедиції, каже, мовляв, обрали Любачівщину через густу концентрацію українських цвинтарів і додає: “Коли приїжджали відновлювати українські кладовища, то йшли до місцевого війта і узгоджували всі деталі”.

Більшість сіл, звідки виселили українців, існують на сході Польщі і нині. Вони зберегли старі назви, хоча стали набагато меншими і живуть в них, звісно, вже поляки. Проте частина населених пунктів зникла. Наприклад, зараз замість села Суха Воля — поля, а його назвою позначають ферми і нове поселення навколо них.

Учасники експедиції біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці в селі Плазів

Учасниця експедиції Ольга Свідзинська розповідає, як прокладаючи німецько-радянський кордон у 1939-му усіх мешканців села Милків, що було розташоване на заході Любачівського повіту, вивезли в Бессарабію. У Радянському Союзі вздовж кордону існувала “заборонена зона” для заселення — простір приблизно від 800 метрів до кілометра. Цю смугу на кордоні регулярно переорювали. Більшість будинків і муровану церкву в Милкові розібрали, і тепер на місці села тільки цвинтар та рибні стави.

Інколи села змінювали свої межі, як-от Жуків. Якщо порівняти стару карту з сучасною, то можна побачити, що теперішня назва Жуків позначає лише західну околицю села, а церква, яка колись була в його центрі, міститься на території поселення Ковалівка. Так після війни перейменували маленьку німецьку колонію Freifeld.

Церквіско в селі Опака

Та все ж поляки зацікавлені зберегти у себе українську спадщину. На Любачівщині є окрема програма, яка спеціалізується на реставрації старих храмів. “Дерев’яні церкви на тих теренах переважно доглянуті, або перебувають в стані реконструкції. У кількох місцях, де ми очікували побачити похилену церковцю, бо такою вона є на світлинах у польських путівниках, натомість побачили дбайливо підперту, яку реконструюють. У селах Опака і Коровиця українські церкви згоріли ще в 2000-х. Але місцева влада означила контури храмів, зробивши дерев’яні межі заввишки метр. Таким чином можна побачити форму, яку мав храм”, — каже Христина.

Деякі храми, які залишили українці, перейняла Римо-Католицька Церква — їх використовують як костели. Такий варіант дає змогу не лише зберегти будівлі, а й часто їхнє внутрішнє оздоблення чи майно. Як приклад, дослідники згадують храм у селі Жуків, де збережений іконостас з XVIII століття авторства Михайла Рутковича.

Руїни кам’яних мурів, що оточували церковне подвір’я в селі Дев’ятир

Деякі церкви закриті й поволі руйнуються. Є собори, які облаштували для культурних потреб. У містечку Чесанів церкву з розписами Григорія Кузневича переобладнали під концертно-виставковий зал. Та чимало українських храмів пустують без господарів і поволі нищаться.

Ludność Greсko-katolicka

Проте оберігаючи форму, поляки часто маніпулюють зі змістом. Описуючи в табличках, путівниках й інших інформаційних довідках походження цвинтаря чи церкви, укладачі вживають слова: “Ludność Greсko-katolicka”, “Rusini”, “Wołosi”, “Miejscowy”. Уникаючи термінів: “Українське” й “Українець”.

Чи не єдину табличку з написом “Ludność Ukraińska”, каже Христина Дубницька, дослідники бачили у селі Старий Диків: “У тексті писало, що там жили українці, яких виселили на терени СРСР. І, відповідно, залишилася їхня церква”.

Український греко-католицький цвинтар в селі Подемщина

На думку Романа Стрехалюка, така спекуляція термінами — бажання приховати український національний слід на цих територіях. Хоча, звісно, можна почути аргументи про низький рівень самоідентифікації українців і цим обґрунтувати вживання подібних термінів. “Але на Любачівщині можна бачити церкви, де всередині є галицький лев, український тризуб, синьо-жовта стрічка і напис “Боже Україну храни”. Окрім того, у більшості місцевих сіл діяли “Просвіти”, а частина людей була в УВО і ОУН. Тому насправді на початок ХХ століття з українською ідентичністю на Закерзонні не було проблем”, — додає Роман.

Особисті історії

Один із учасників експедиції — дизайнер Станіслав Клосовський. Його бабусю, тоді 6-річну дівчинку, у 1946-му виселили на Тернопільщину, разом з усіма мешканцями українського села Старе Брусно. Опісля село спалили. Залишилося лиш кілька мурованих будівель з каменю: читальня, церква св. Параскеви і каплиця, а ще — придорожні хрести і цвинтар. Через десятки років, коли на місці села організували колгосп, церкву підірвали. Так з часом залишки українського села поглинув ліс. Тепер там — руїни каплиці, фундаменти церкви і цвинтар. Через густі лісові хащі, каже Станіслав, залишки стін каплиці було дуже важко знайти.

“Нам довелося переходити вбрід річку і буквально прочісувати її берег. Але коли врешті знайшли, і я підійшов до тих стін каплиці, то відчув щось рідне, ще одне місце, куди можна приходити. Бо тут жили свої люди, моя бабця приходила сюди молитися і святити воду на Йордан”, — розповідає Станіслав. Станіславові відчуття — це саме ті емоції, які мають приводити українців на ті місця.

Церква св. Параскеви в селі Нове Брусно, 1713 р.

Путівник

Із походу Любачівщиною учасники привезли понад 130 гігабайтів світлин і відео. Експедицію “Стежками предків” організували, щоб дослідити культурну спадщину українців на теперішніх польських теренах та спровокувати цікавість українців до тих місць.

У підсумку з’явиться перший безкоштовний українськомовний путівник територією Любачівського повіту.

“Хочемо, щоби популярним був не лише споживчий туризм, коли люди їздять на закупи, а й щоб українські туристи дізнавалися про рідні місця своїх дідів — це добрий імідж для країни”, — пояснює Роман Стрехалюк, координатор експедиції.

Розповсюджуватимуть путівник на презентаціях у Львові, Києві, Перемишлі та Любачеві. Також кожен зможе завантажити його в інтернеті.

Вказівник на цвинтар в селі Подемщина, встановлений під час табору-експедиції “Вирій 2017”

Читайте ще

1951: за лаштунками територіального обміну
1951: за лаштунками територіального обміну
Береза Картузька: табір для тих, хто "вирізняється інтелігентністю і цим становить небезпеку"
Береза Картузька: табір для тих, хто "вирізняється інтелігентністю і цим становить небезпеку"
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”