Знавець минувшини Судової Вишні Тадей Дмитрасевич (1906-1976), описуючи роки по завершенні українсько-польської війни 1918-1919 рр., зазначив: "Старші знаходять якийсь modus vivendi з польською владою, пристосовуються; молодь кипить". Вияви невдоволення мали різні форми, прибираючи навіть відвертий радикалізм. Апогеєм напруги на початку 20-х років минулого століття у Судовій Вишні став інцидент із вибухівкою, закладеною під будинок місцевого постерунку польської державної поліції. Обидві сторони, польська і українська, зайняли цілком прогнозовані позиції. Перші відразу звинуватили у "теракті" українську боївку, другі розглядали трафунок як польську інтригу

28 червня 1922 р. до Президії воєводства від коменданта VIII округу Державної поліції надійшло повідомлення, що у ніч з 27 на 28 червня члени української боївки підклали вибухівку під постерунок поліції у Судовій Вишні. Вибух істотно пошкодив будівлю, проте обійшлось без людських жертв. На місце виїхали слідчі. У той же день у прокуратуру при окружному кримінальному суді у Перемишлі надійшов лист з роз’ясненнями обставин інциденту, який стався вночі о 2:15. Вибухівка була складена з 10 патронів по 30 мм і важила 1 кг. Її заклали під будинок, власницею якого була Ванда Стрончак; перший поверх винаймала місцева поліція. Після вибуху у стіні залишились отвори, сильно пошкодженими були два приміщення, зокрема, і помешкання самої Ванди – кімната її сина Богдана, де на той момент були його дружина з маленькою дитиною, народженою день напередодні. На силу вибуху вказував той факт, що у будинку Маркуса Форста, розташованого 24 кроки від постерунку, повилітали шиби і до кімнат позалітали шматки штукатурки. Комендант постерунку Францішек Юха, який ночував у відділені, фактично відразу розпочав слідство. Саме він спостеріг картонну упаковку від вибухівки, неподалік – рисунок місцевості і будинку на картоні, а також голубий папір для упакування подарунків з етикеткою “Акційне товариство бавовняної пряжі, ткальні, білярні і друкарні “Zawiercie”, цезорик і шматок запалювального ґноту.

Францішек Юха служив комендантом у Судовій Вишні з 1921 р. Іншими працівниками поліційного відділення були: Адам Сепович, його заступник, та п’ятеро поліцаїв – Ян Вільчек, Антоній Бар, Віктор Домбровський, Ян Кундис та Валер’ян Ваврижкевич. На місце вибуху збіглися сам Юха, Ванда Стрончак, дружина коменданта Гелена, кухарка постерунку Марія Магерська і ще одна мешканка із партеру – Гелена Ковалик. Невдовзі прибули Кундис, Ваврижкевич і Домбровський. Вибух відразу пов’язали з діяльністю таємної бойової організації. У протоколі від 29 червня 1922 р. вказувалось, що ідейними натхненниками групи “антидержавних діячів” є Франц Заяць, Іван Денис Молєщій, Володимир Струсевич та о. Шеремета. У цьому ж документі зазначено: “немає сумніву, що замах є справою рук української таємної бойової організації, яка, з одного боку, має на меті тероризувати органи безпеки, а з другої – засвідчити закордоном, що українське населення вороже ставиться до польської влади у Східній Малопольщі”. Щодо пошуку рекомендували звернути уваги на колишніх вояків УГА. Підозра впала на місцевих мешканців – українців Василя Баляка, Івана Осипа Третяка та Василя Шота, який Юха розпорядився привести на місце події. Кундис відправився по Баляка, Третяка вирішили наразі не турбувати. Згодом Домбровського відправили до Василя Шота, якого вдома не виявилося, тому привели його брата Миколу. Відразу у день замаху до постерунку привели Колця, Баляка, Третяка і Заяця, наступного дня –Молєщія, який тільки-но повернувся з Перемишля. У Львові затримали Шота, котрий, як зазначено у протоколі, “переховувався”.

У донесенні поліції подано цікаві обставини, які передували замаху. У переддень інциденту, 27 червня, комендант Юха об 18:30 перебував у ресторації Зофії Бірн (Zofii Birnówny). До тієї ж ресторації увійшли Колцьо, Баляк і Третяк. Комендант зазначив, що вони його одразу не помітили, зайшли до іншої кімнати і зачинили двері. Через хвилину-другу звідти вийшов Баляк і замовив три чарки горілки. У той момент він помітив коменданта, “змінився на лиці, проте привітався, та попрямував до своєї кімнати”. Невдовзі у ресторацію зайшов Іван Пітьо, касир Народного дому, та попрямував відразу до кімнати, де сиділа згадана компанія. Сам комендант випив пиво та у 18:45 попрямував до постерунку. Він розповів, що пізніше з вікна бачив, як дорогою у напрямку Перемишля прямували Баляк, Третяк і Колцьо. Через декілька хвилин тим же шляхом вони повертались у місто. Сам Юха підозрював насамперед Колця і Баляка, і власне до них через пів години після вибуху відправив постерункового Віктора Домбровського. Той, підійшовши до помешкання Колця, причаївся під його вікном, заслоненим фіранкою, та через залишену шпаринку розгледів Колця, який одягнений у сорочку та штани сидів біля печі. Поліцай постукав у двері, довгий час ніхто не відкривав. Пізніше відізвався жіночий голос. Домбровський пояснив мету візиту, двері йому відкрили через 10 хв. Постерунковий засвідчив, що Колцьо виглядав блідим. 

У поліції цілком справедливо припустили, що Колцьо після замаху ще не встиг ні роздягнутись, ні лягти спати. Проте це не були серйозні аргументи, як і чимало інших, що годились хіба що як робочі версії і припущення. Так, комендант Юха засвідчив, що після вибуху він підбіг до вікна – було чути собаче гавкання з тієї сторони, де жили Колцьо і Третяк. Перший мешкав 360 кроків від постерунку, а собаки більше ніде не рявкали.

Незабаром розпочалися допити підозрюваних. Свій візит у ресторацію Зофії Бірн Колцьо, Баляк та Третяк пояснювали тим, що отримали оплату за ведення підготовчих вступних курсів. Юха натомість висловлював здогадку, що власне там вони і обговорювали деталі акції. З’ясувалося, що у той же день Колцьо з Баляком заходили до помешкання Іванни Гнатишак, яка мешкала у Народному домі, та розпитували, чи повернувся уже з Перемишля Молєщій, який проживав у неї. У поліції припускали, що останній був потрібний змовникам, бо служив в австрійському війську в артилерії і, очевидно, розбирався у вибухівці. Тоді Молєщія не було вдома. На запитання поліції, чому його шукали Колцьо з Баляком, Молєщій відповідав, що не нічого про візит не знає і висловлював подив з приводу того, чому вони настільки цікавились його поверненням з Перемишля. У поліції навпаки не бачили жодних підстав для такого здивування – помешкання Молєщія у квартирі Іванни Гнатишак було місцем зібрання усіх згаданих заарештованих осіб, що підтвердив Колцьо. Він же зізнався, що на таких сходинах вони обговорювали різні “питання, пов’язані з побудовою української держави”.

На допиті Колцьо назвав натхненниками цих зборів Заяця, Третяка і Молєщія, при тому зазначив, що на одній із таких зустрічей хтось із них роздумував власне про “терор щодо польської влади”. Колцьо повністю заперечив свою причетність до вибуху, проте вказав, що до злочину можуть мати відношення згадані Молєщій, Заяць і Третяк, особливо останній. Тиждень напередодні вибуху Третяк їздив до Львова, до своїх знайомих із товариства “Дністер”. Ймовірно, як припускав Колцьо, привіз звідти вибухівку. У цій справі йому могли допомагати брати Шоти – брат Василя Григорій працював у Львові в столярній фабриці. Якщо Третяк не привіз вибухівки зі Львова, то її отримали з Перемишля Заяць або Молєщій. Проте згодом заявив, що усі розмови про терористичну організацію, як і розмови про те, що організаторами замаху могли бути Третяк, Заяць і Молєщій – це неправда і він збрехав. Як і про те, що вони отримали вибуховий матеріал. Зі свідчен Колця, у ресторації пані Бірн замовили спочатку по 3 чарки горілки, а коли прибув Пітьо, Третяк взяв ще 4. Закушували булкою з бринзою. За усе заплатити спільно Баляк і Третяк. Баляк заплатив за Колця, бо той підміняв його на лекції для дітей у Народному домі. На запитання, чому Третяк пригостив Пітя, Колцьо не відповів. З його слів, у ресторації компанія просиділа близько години, а після усі направились в сторону ринку. Близько 20.00 біля магазину Івашка вони розійшлися. Інші підозрювані також заперечували свою причетність до інциденту.

Поліція вдалася до обшуків. Під час ревізії у Народному домі у Третяка, який працював бухгалтером “Торгівельної спілки”, знайшли нотатку з написом “Закуплені товари”, а під ним рукою Молєщія текст: “Поліція, чисельність, постої, жандармерія, озброєння (крісів), револьверів, ручні гранати, скільки у службі, скільки у поготівлю, кінних-кілько, цивільні стрілецькі організації, начальник, число стрільців, кінноти, крісів та інше озброєння, де запас оружья і запас амуніції – Мости – 11”. 

Молєщій признався, що картка і текст належать йому, але про те, як вона могла потрапити до Третяка, нічого не сказав. Бухгалтер використав її, роблячи з іншого боку якісь поточні рахунки. Пізніше Молєщій пояснив ситуацію: картку він загубив у Третяка, а її текст стосується ще того періоду, коли він служив в УГА, тобто 1918 р. Такі заяви у поліції потрактували, як явну брехню, бо упродовж 1918 і на початку 1919 року польської державної поліції ще не існувало, вона з’явилась наприкінці 1919 р. Існувала, щоправда, у 1918 р. міська поліція, проте на її озброєнні не було карабінів, револьверів, тим паче – ручних гранат. Зміст цієї картки пов’язували із текстом інструкції для інформативного референта т.зв. Начальної Колегії “Волі”, таємної української бойової організації (оригінал інструкції знаходився в актах окружного суду у Львові у справі проти Степана Федака). Окрім цього, у поліції зауважили, що картка виглядала зовсім новою, і в такому стані зберегтись з 1918 року ніяк не могла. Молєщію приписували і рисунок, виявлений комендантом на місці вибуху. Припускали, що тільки він зі згаданих осіб міг його виконати, бо на підготовчих курсах викладав фізику. На рисунку поліція зауважила ту ж фарбу, яку було знайдено у помешканні Молєщія. Поступово з’являлись нові подробиці. Слідство встановило, що два тижні напередодні вибуху Іванна Гнатишак у товаристві Павлини Тизяк, також мешканки Судової Вишні, купила у Фріди Апофекер (Apotheker) для Молєщія 3 метри французького кретону на сорочку і загорнула його у голубий папір з етикеткою “Zawiercie”, а власне такий папір знайшов комендант Юха на місці вибуху. Під час ревізії кретон знайшли, але без упакування.

Молєщій заперечував свою участь у замаху на поліційний постерунок, і стверджував, що нічого про нього не знав, апелюючи до свого алібі – у цей день він був у Перемишлі, куди поїхав 27 червня о 4:30 зранку, а повернувся до Судової Вишні 29 червня о 17:00. Поліція звернулася до свідків у Перемишлі. З професором Годованцем поговорити не вдалося, бо той покинув Перемишль. Щодо відповідей іншого свідка – Юлії Левків, у протоколі поліція зазначила, що вони були заздалегідь узгоджені. Слідство припускало, що на короткий час Молєщій міг прибути у Судову Вишню, а потім знову податись до Перемишля, оскільки розклад руху поїздів лінії Перемишль – Судова Вишня це дозволяв.

Інший підозрюваний Василь Шот також брав участь у підготовчих курсах. Він виїхав до Львова, де ходив на заняття у таємний український університет. Проживав на вул. Тарновського, у поліції не був зареєстрований. Слідчі припускали, що ймовірно з часу свого перебування у Львові В. Шот був посередником між Начальною Колегією “Воля” та бойовою організацією у Судовій Вишні. 25 червня він приїжджав у місто, очевидно, для участі у підготовці замаху.

Перші матеріали слідства 6 липня направили до Варшави. У донесенні зазначалось, що на місці знайшли пакет від вибухового матеріалу, на якому фірмовий напис німецькою мовою. Вдалося з’ясувати, що вибухівкою був лігнозит, виготовлений 1921 р. Отож, як запевнили слідчі, це не була вибухівка, яку хтось міг переховувати ще з періоду Першої світової війни, відтак її було придбано уже в межах теренів, охоплених польською владою. Польський уряд не закуповував у Німеччині вибухові матеріали, тим то, як припускали слідчі, вибухівку доставила української бойової організації, мабуть, у чималій кількості, бо на пакеті був номер 93. У повідомленні висловлено прохання, аби у Міністерстві внутрішніх справ вжили відповідних заходів, зокрема, в Польському посольстві у Берліні, аби встановити, хто купував вибухівку в акціонерного товариства “Lignose”, та чи робить подібні покупки якась приватна фірма у Польщі.

Тим часом у Судовій Вишні тривало слідство. Місцева поліційна команда відправила повідомлення до Перемишльської прокуратури про підозру у скоєнні замаху мешканців Судової Вишні Володимира Колця, Василя Баляка, Івана Дениса Молещія, Івана Осипа Третяка, Франца Заяця та Василя Шота. 17 липня 1922 р. усіх арештували.

Поліція проводила скрупульозні перевірки. Так, виявили лист Степана Козака, котрий писав якійсь Каркальовій у Рівне, і згадував про замах у Судовій Вишні на поліційний постерунок. До львівської поліції з місцевого поліційного відділку направили характеристику на Козака, у якій читаємо, що він був колишнім австрійським офіцером, пізніше служив в УГА, відтак проживав у Дмитровичах. Воював проти польського війська в 1918-1919 рр., наприкінці 1919 р. потрапив у полон до більшовиків, у другій половині 1920 р. повернувся до Дмитровичів. У поліційному донесенні відзначено цікавий нюанс: Козак (очевидно, під час перепису населення) зажадав, аби його записали як православного українця (курсив – М.Х.), “чого до цього часу ніколи не траплялося”. У листі до Каркольової він звертався “дорога дружинонько”, хоча у Дмитровичах його знали, як парубка – нікому не було відомо, чи він одружився і коли. Припускали, що побратися Козак міг після звільнення з полону, а дружину залишив у Рівному, аби мати змогу відправляти за кордон певні відомості. У поліція встановили за ним таємне стеження.     

Незабаром з’явились нові подробиці. 16 березня 1923 р. судововишнянська поліція повідомляла колег у Мостиськах, що на початку лютого 1922 р. у канцелярії місцевої фабрики “Стар” відбулося таємне зібрання, яке тривало від 20 до 24:00. Вікна приміщення, які виходили на гостинець, заслонили шторами, тому агентура не змогла донести, хто був присутнім. З-посеред тих, хто виходив, запримітили Заяця і Третяка. За ними, на відстані приблизно 50 кроків, йшло ще з десяток чоловіків. Очевидно, ними могли були працівники фабрики. Пізніше група осіб розділилася, частина попрямувала до Бортятина. У поліції стверджували, що між тутешнім населенням поширюються чутки, буцімто частина працівників фабрики “Стар” є організована в українську боївку. Більше того, місцева бойова група має зв’язок з такою ж організацією у Яворові.

З вибухом на постерунку в’язалась справа з підготовчими вступними заняттями, які вели згадані обвинувачені. Курси засновано 1920 р. у перший рік зголосилось 36 учнів. Уроки проводили у Народному домі щоденно, по п’ять годин. Уже наступного року число учнів зросло до 89 осіб. У цей же час розпочинаються стихійні арешти українців польською владою. Приводи були різними, зокрема – підозри у приналежності до таємних організацій. Судову Вишню не оминули: у 1922 р. тут заарештували трьох студентів, які буцімто перетяли телеграфічні дроти. У той же час, для прикладу, у Перемишлі арештували семеро українців. Переслідування розпочали і щодо гімназійних курсів. 15 лютого з Мостиського староства доповідали у Президіальний виділ Львівського воєводства про виконання рішення від 10 лютого про закриття гімназійних курсів у Судовій Вишні. Саме рішення у письмовій формі передали  Заяцю. Причиною назвали нелегальність такої школи. У старостві покликались на параграфи закону про приватну освіту від 27 червня 1850 року, де йшлося, поміж іншим, про те, що шкільну владу про відкриття згаданих курсів не було повідомлено. Тут же була внесена апеляція до воєводства з боку батьків, діти котрих відвідували заняття, проте її відмовились розглядати “з приводу відсутності легітимності щодо її внесення”. Сам Заяць, як керівник курсів, рекурсу не вносив. В протоколі допиту у справі вибуху біля постерунку він зізнався, що його карали ув’язненням на три дні за ведення уроків в таємній школі.

Курси, однак, не закрились. Про це свідчить донесення поліційного постерунку від 13 травня 1922 р. З тексту випливає, що навчання були закриті 6 травня, проте вже 10 травня відновились, при тому у Народному домі в приміщенні колишнього магазину “Крамниця”. Заняття відбувались з 8 ранку до 18.00. Учні приходили на навчання групами по 10 осіб. Викладацький склад був тим же. Щонайпізніше у січні 1923 р. про справу із закриттям курсів у Судовій Вишні донесли у Варшаву в Міністерство внутрішніх справ. Фактично, остаточне закриття відбулося на початку 1924 року. 26 січня з Міністерства в управління Львівського воєводства надійшла телеграма, про відхилення апеляції голови батьківського комітету Михайла Кухти.

Петро Чавс (1883-1977), парох у Крукеничах та відомий громадський діяч Мостиського повіту, пов’язував ці репресії з бойкотом українцями виборів до польського сейму і сенату, що відбувались на початку листопада 1922 р. Володимир Колцьо, як безпосереденій учасник тих подій, у своїх спогадах зазначав, що після ліквідації курсів, буцімто через те, що число учнів вимагає створення школи, а для цього немає відповідної матеріальної бази (на його думку, це була польська інтрига), курси проводились і далі, щоправда підпільно, по приватних хатах. Приводом же для арештів був вибух біля постерунку поліції.

Отож, в слідчій в’язниці перемишльського окружного суду 14 липня 1922 року опинились –Заяць, Колцьо, Третяк, Баляк, Шот та Молєщій. Незабаром, в ході слідства, було встановлено повну безпідставність підозр, а тому 18 вересня 1922 р. матеріали передали до прокуратури. Речинець уже завершився, проте у прокуратурі не спішили ні закрити справу, ні подати оскарження. Заяви та особисті інтервенції адвоката Володимира Загайкевича, який наполягав на пришвидшенні розгляду та звільнення звинувачуваних, залишились без успіху. 26 вересня прокурор Юркевич повідомив Загайкевичу, що затримані судововишнянці пробудуть у в’язниці принаймні тиждень. З наступного дня усі ув’язнені розпочали голодування. Адвокат відправив до львівської прокуратури скаргу на зволікання у цій справі з боку перемишльських прокурорів. Усіх ув’язнених було звільнено аж в кінці року.

Читайте ще

“Екс” під Бібркою, або Четверо друзів Головінського
“Екс” під Бібркою, або Четверо друзів Головінського
Від Сосюри до Забужко.  Українські письменники “під прицілом” КДБ
Від Сосюри до Забужко. Українські письменники “під прицілом” КДБ
Пройдисвіт із Золотого потоку
Пройдисвіт із Золотого потоку
Фатальна ніч у маєтку “Вишенька”
Фатальна ніч у маєтку “Вишенька”