За півтора століття промисловість зробила Донбас найбільшим населеним краєм в Україні. Але вугільний пил і дим заводів розмили обриси його давнішої, додонбаської історії. Її сутність – межа: між лісом і степом, Московським царством і Кримським ханством, Військом Запорозьким і Військом Донським, Новим часом і модерністю. На цій межі й постав Бахмут

Містом розлітаються декілька акордів. “Шахтарська лірична” – цю пісню на Донбасі знають із 1970-х, відколи її мелодія вперше пролунала в телефільмі “Шахтарі”. Нині годинник на центральній площі Бахмута сповіщає нею про час.

Побачити звідси терикони можливо, лише зійшовши на найвищі споруди міста. Найближчі – за 25 кілометрів, поблизу Торецька та окупованої Горлівки. Донецький вугільний басейн обперізує Бахмут на південному заході, півдні та сході.

На початку XVIII століття новоспечені бахмутяни – капітан сторожового батальйону Семен Чірков і представник цивільної влади повіту Микита Вепрейський – започаткували першу тутешню компанію із видобутку вугілля. За декількасот років цей промисел перетворить донецький регіон на індустріального гіганта. Але і він же посуне Бахмут на роль провінційного міста.

Пізнати край

– Коли на екскурсії приходять наші школярі, то я їм часто говорю: “Ми були крутяками. Крутішими за Юзівку. Тут був адміністративний центр, селилися промисловці та інтелігенція”, – розповідає наукова співробітниця Бахмутського краєзнавчого музею Наталя Дишева, прямуючи з однієї зали до іншої.Позаду неї залишається експозиція традиційної місцевої хати, попереду – крихітні мазані будинки, які можна було побачити в місті ще у 1920–1930-х. Архітектура ХІХ століття – часу іноземних інвестицій, стрімкого розвитку та розбудови міста – є у центрі міста й досі. Однак більшість споруд тієї доби зруйнували німецькі війська, що відступали звідси 1943 року.

– До війни центр міста мав унікальний вигляд, – Наталя Дишева показує фото Азово-Донського комерційного банку, однієї із наймальовничіших споруд міста. Нині будівля належить Міністерству внутрішніх справ.

Краєзнавиця Наталя Жукова розповідає, що минулого року ця пам’ятка стала предметом протестів місцевих активістів. Впритул до неї побудували МАФ. Місцева влада дозволила це зробити, попри історичну цінність споруди. Ми спілкуємося у кафе навпроти. Тут є стенд із місцевою пресою. Наталя бере свіжий номер газети «События» і показує останню сторінку. На ній – чорно-біле фото та коментарі до нього. Краєзнавиця шукає в інтернеті старі світлини Бахмута й публікує їх у соцмережах та місцевих виданнях – користувачі допомагають встановити, які будівлі зображені на них.

Споруда, що на фото в газеті, збереглася і донині – це Бахмутський індустріальний технікум. Але часто світлини, що їх знаходить Наталя, розповідають про втрачені пам’ятки архітектури, про місто, якого вже немає. Також вона знайшла чимало відомостей про бахмутян, які прославилися деінде, але на батьківщині не відомі: актори французького театру та кіно Віра Корен та Серж Надо, губернатор Туркестану Василь Балабанов, засновниця голландського балету та вчителька танцю акторки Одрі Хепберн – Соня Гаскелл, актор португальського кіно Елієзер Каменецький, голівудський сценарист Семюел Спевак.

Віднайдення цих фрагментів бахмутської минувшини – також спосіб долати інерцію історичного наративу про місто, складеного в радянський час. Втім на прохання означити теперішній Бахмут одним реченням Наталя Жукова відповідає: “Місто, яке забуло свою історію”.

Ступити за край

– Ми зараз на кримській стороні, – історик і зберігач фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький креслить у повітрі лінію. Це – Сіверський Донець. У другій половині XVI століття через річку проходила межа між землями Кримського ханства та Московського царства.

На знакові, встановленому на в’їзді до Бахмута із заходу, на гербі вписана дата – 1571 рік. Протягом тривалого часу вона давала підстави вважати це місто найдавнішим на Донеччині. Того ж року війська кримського хана спалили Москву й царський уряд створив нову лінію прикордонних сторож на південному краю своїх земель.

– Бахмутська сторожа була розташована в гирлі Чорного Жеребця – річки, що впадає у Сіверський Донець із північного боку. Майже навпроти гирла Бахмутки. Її дозорникам забороняли розводити багаття та надовго зупинятися на одному місці, щоби не видати себе ворогові. Тобто сторожа була просто місцем зустрічі, але ніяким не поселенням, – Ігор Корнацький пояснює, що вести історію міста від дати створення сторожі – помилково.

Нинішній Бахмут розташований більш ніж на 30 кілометрів південніше від того місця. Козак Омелян Бірюков із Тора (сучасний Слов’янськ) розвідав тут соляні джерела. Випарювати сіль із них було вигідніше, ніж на торських озерах, адже її концентрація тут була вищою. Так серед неприязного степу на річці Бахмутці виникла перша солеварня. Це сталося 1683 року. Довкола неї вироcло постійне поселення – Бахмутська слобода. У 1722 році царський уряд віддав на відкуп місцевим керівникам Микиті Вепрейському та Семенові Чіркову розробку перших вугільних родовищ.

У середині 1750-х донька Петра І Єлизавета запрошувала на ці землі сербських полковників Івана Шевича та Райка Депрерадовича із їхніми декількатисячними полками. До того вони охороняли кордони Австрійської імперії. Російський уряд чекав від них такої ж служби і на цих землях. Бахмут став адміністративним центром Слов’яносербії. Але менш ніж за десять років це утворення розформували, серби й хорвати поступово асимілювалися серед іншого населення. Про них нагадували лише подвійні назви сіл і містечок (Перша, Друга, Третя рота на додачу до основних), прізвища нащадків і реліквії у храмах.

Коли наприкінці XVIII століття Бахмут став центром другого за кількістю населення повіту Російської імперії, у місті вже закрили солеварні. Катерина ІІ зруйнувала Запорізьку Січ та анексувала Кримське ханство. Загроза набігів остаточно зникла, а до імперських міст почали доставляти сіль із кримських лиманів. Бахмут пережив нове піднесення вже у другій половині ХІХ століття. На його околицях відкрили перші соляні та гіпсові шахти, заводи із виробництва цегли та скла. До міста прийшли французькі, голландські та інші європейські інвестиції. Але заможніші підприємці звертали свою увагу південніше та західніше – на видобуток вугілля.

– Юзівка, Горлівка, хоча ще й не мали статусу міст, були робітничими селищами, почали поступово випереджати повітове місто. Крім того, головна залізнична гілка пройшла в обхід Бахмута – через сучасні Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку. Міста вздовж цієї залізниці в майбутньому сформували Північнодонецьку агломерацію. За населенням і сьогодні вони більші за Бахмут. Першу ж залізницю тут побудували 1879-го, а лінію – до Харкова – аж у 1913 році. Ця затримка була фатальною для Бахмута як промислово-транспортного центру, – Ігор Корнацький розповідає, що після цього місто поступово провінціалізувалося, хоча й залишилося адміністративним центром.

Року 1905 через складну соціально-економічну ситуацію у різних містах Російської імперії спалахували масові антиурядові виступи населення. Приблизно 4 тисячі залізничників у Горлівці Бахмутського повіту розпочали страйк. Частина з них майже протягом місяця чинила збройний опір керівництву та урядовим військам. Донбас, як і кожен регіон України, увійшов у криваве ХХ століття. Бахмут знову опинився на межі.

Пережити крайнощі

“Шановні брати вільні козаки України! Даю вам цього прапора рукою українського народу повіту, од якого я є представник. Ви повинні дати обіцянку, що будете виконувати тільки те, чого бажає народ і вимагає Українська Центральна Рада. Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад”, – голова повітової ради Ляшенко обвів поглядом вісімсот юнаків і чоловіків. Представник цивільної влади передав бойовий стяг новобранцям українського військового куреня, який сформували в Бахмуті

За чотири дні до того – в одну добу із проголошенням ІІІ Універсалу Української Центральної Ради – над Бахмутською земською повітовою управою підняли синьо-жовтий прапор. Він майорів там трохи більше місяця, доки наприкінці 1917-го в місті не з’явилися перші загони більшовиків.

У грудні 1917 року Бахмут увійшов до складу Української Народної Республіки Рад (попередниці УСРР та УРСР). А вже в лютому 1918 року один із її керівників – Федор Сєргєєв, більш відомий під партійним псевдонімом Артем – разом із прибічниками переконав депутатів рад Донецького і Криворізького басейну проголосувати за створення Донецько-Криворізької радянської республіки (ДКРР). Творці маріонеткової держави обґрунтували доцільність долучення до її складу територій, формально створили армію. Але це утворення не мало підтримки серед вищого більшовицького керівництва. ДКРР зникла за місяць після створення.

У квітні 1918 року Бахмут за допомогою німецьких військ знову став частиною української держави. У місті розташовувався Третій гайдамацький полк. У списку його “рядовиків” було і прізвище Володимира Сосюри. Однак українські сили залишили Бахмут у листопаді 1918 року, коли їхніх німецьких союзників евакуювали на батьківщину. Синьо-жовтий прапор знову з’явився над містом лише за сім десятиліть: із відновленням незалежності України.

– Монументальну фігуру з піднятою рукою замислювали як символ переможного пролетаріату Донбасу. Надзвичайно потужний пам’ятник, який буквально придушував своєю масою невеличку центральну площу старого Бахмута, – Ігор Корнацький описує майже 30-метровий (разом із постаментом) пам’ятник Артему, що з’явився у місті 1924 року. Це перша фігура більшовика, яку виконав відомий скульптор Іван Кавалерідзе. Під час Другої світової війни її знищили війська Вермахту.

Тоді на відкритті споруди зібрався декількатисячний мітинг. Хтось запропонував перейменувати Бахмут на Артемівськ. Відразу і проголосували – рішення підтримали. Пізніше його затвердили офіційно. Три місяці розтяглися на 92 роки.

Не впасти за край

– Це місто ніхто ніколи по-справжньому не взяв. Ніхто не підкорив собі його громади. Можна все підірвати, але приклад Варшави показує, що і руїни можуть відстрілюватися. А в нас руїни відстрілювалися – було цілих два [радянських] партизанських загони, – пояснює директорка Бахмутського краєзнавчого музею Олена Смірнова.

– Щороку ми говоримо про Голодомор та Великий терор, там у нас – територія пам’яті. – директорка музею вказує рукою у напрямку сьогоднішньої будівлі Бахмутського відділу національної поліції. Із нею ділить стіну стара споруда із темно-червоної цегли.

Директорка музею вказує рукою у напрямку сьогоднішньої будівлі Бахмутського відділу національної поліції. У 1920–1930-х жителі Бахмута намагалися не позирати на її вікна. Якщо вантажівки звідси виїжджали на головну вулицю, до залізничної станції – тішилися надією, якщо прямували на чиєсь подвір’я – опускали погляд. Тоді там був розташований місцевий відділ НКВС. В’язнів везли або до таборів, або ховати.

Олена розповідає про активне громадське життя Бахмута на початку 1920-х, про письменників і поетів, які друкували сміливі твори в місцевому журналі “Забой”. Згадує, як місто рятувало довколишні села від Голодомору 1932–1933 років: на тутешніх промислових підприємствах можна було влаштуватися на роботу за пайку хліба (хоча за той час встановлено щонайменше 554 смерті від голоду в самому місті).

Японсько-американський дослідник історії Донбасу Гіроакі Куромія писав, що між світовими війнами найсхідніший регіон України був для радянської влади і пролетарським форпостом побудови нового безкласового суспільства, і джерелом постійної [уявної] ідеологічної загрози. На хвилі форсованої індустріалізації Москва всіляко заохочувала населення переселятися сюди. Так до темних (а отже, вільних від погляду влади) шахт потрапляли “небезпечні елементи”, зокрема кримінальні злочинці та “політичні вороги”. Зрештою уряд втратив контроль над переміщенням населення до цього регіону.

Ці процеси змусили радянські каральні органи в істерії Великого терору особливо прискіпливо шукати “ворогів народу” на Донбасі. Гіроакі Куромія, аналізуючи неповну статистику страт у 1937-1938-х, припускає, що приблизно третина всіх убивств НКВС в Україні тоді припали саме на цей край. Хоча Донецька область (до 1938-го включала і сучасну Луганську) напередодні Другої світової війни становила лише 16 % від населення УРСР.

31 жовтня 1941 року, коли до Бахмута увійшли війська Вермахту, у місті відновили роботу храми, виходили газети, діяв український музично-драматичний театр. Водночас на головній площі звели шибеницю. У газеті “Бахмутський вісник” за 7 січня 1942 року повідомили: усім євреям зібратися 9 січня біля колишньої будівлі НКВС. Із собою мати ключі від дому, не більше 10 кілограмів багажу та запас харчів на 8 днів.

За оцінками бахмутського історика Сергія Татаринова, 1940-го чверть населення міста становили євреї. Майже три тисячі людей вранці 9 січня з’явилися на вимогу окупаційної влади. Без води та харчів їх тримали в камерах червоної похмурої будівлі  9 і 10 січня. Проти ночі 11 січня містом лунали крики та плачі, але до ранку вони стихли: в’язниця спорожніла, затриманих відвезли на інший берег Бахмутки, до алебастрових шахт.

Коли радянська влада повернулася до міста, спеціальна група почала пошуки масових поховань цих людей. Але ані поблизу алебастрових печер, ані всередині нічого не знайшли. Лише один із пошуковиків – він працював на цьому видобутку до війни – зауважив свіжу кладку в одному із коридорів шахти. За нею члени комісії побачили ще одну простору печеру, яка до стелі, від однієї стіни до іншої була заповнена трупами. Візуальний аналіз площі та підрахунок тіл, у кожному із трьох рядів, свідчитиме, що там нацисти вбили приблизно три тисячі людей. Більшість – розстріляли, а останніх просто замурували заживо з уже вбитими.

Напередодні нового тисячоліття, 1999-го, на тоді ще Артемівському заводі шампанських вин (після війни його відкрили у просторих печерах колишнього алебастрового видобутку) встановили меморіал у пам’ять про жертв того вбивства. Це також цегляна кладка, що перегороджує вхід до тієї самої печери. Але вона встановлена зі зовнішнього боку – де ходять туристи. У це ж місце, єдине на всю багатокілометрову систему печер, просочується ґрунтова вода. Краплі, що розмірено падають біля кладки, дали їй назву – Бахмутська стіна плачу.

Втриматися за свій край

– Для них ми були дурнями-неформалами, – краєзнавець, керівник еколого-культурного руху “Бахмат” Володимир Березін згадує, що в першій демократичній Артемівській раді було два депутати-демократи на противагу всім комуністам. Він – один із них: в останні роки існування СРСР переміг на виборах в директора заводу.

 – Нас не сприймали серйозно, сміялися. Але весь СРСР побачив поразку ГКЧПі Єльцина на танку. Протягом декількох днів депутати-комуністи дивилися на нас як на переможців. Тоді в УРСР уже готувалися до референдуму про незалежність. Я запропонував в один день із ним провести голосування про повернення історичної назви місту. На демократичній хвилі артемівські комуністи погодилися. Потім кусали лікті.

У СРСР було дев’ять Артемівськів. 1 грудня 1991 року більшість жителів Артемівська на Бахмутці, які прийшли на референдум, підтримали відновлення незалежної України. В іншому бюлетені лише 25 % із них поставили позначку навпроти назви “Бахмут”.

За 25 років після референдуму міська рада на чолі з тим самим головою подала пропозицію до Верховної Ради України перейменувати місто на Бахмут. До цього кроку підштовхнув закон про декомунізацію. І пам’ять сотень істориків, краєзнавців, активістів та інших небайдужих містян, які протягом 2015-го доводили необхідність повернути містові первинну назву.

Та Бахмут врешті став Бахмутом внаслідок найстрашніших у його новітній історії подій. У травні 2014 року на центральній площі з’явилися люди в камуфляжі. Без жодного опору, у розпал випускного вечора на центральній площі, вони захопили міську раду Артемівська та збили з її фронтона герб України. Понівечений тризуб бойовики віднесли на смітник. Вночі його звідти забрав 16-річний школяр Петро Зубар. Сьогодні цей тризуб – частина експозиції Бахмутського краєзнавчого музею.

– Ми називали їх “у пластмасових тапках”. Одного дня вони сіли біля будівлі Азово-Донського банку, увімкнули на магнітофоні “Любе” і поставили перед собою скляну банку. Туди мали кидати гроші “на допомогу”, – учасниця громадського руху “Бахмут український” Світлана Кравченко згадує, як у її місті з’явилися перші проросійські бойовики. У будівлі Азово-Донського банку облаштували пункт рекрутингу до рядів незаконних збройних формувань.

Наступного дня після роботи Світлана та її друзі пішли до цих людей:

– Намагалися говорити з ними. Питали, навіщо вони це роблять. Але у відповідь бачили лише порожні очі.

Проти ночі 12 квітня 2014 року Світлана прийшла на таємні збори, на яких були і школярі, і люди середнього віку. Одній учасниці зібрання було за 70. Присутні вирішили, що не хочуть бездіяльно спостерігати, як проросійські сили захоплюють місто. Так з’явився міський український рух опору, який пізніше назвали «Бахмут український».

– Вирішили ділитися на п’ятірки – як УПА. У кожної був свій напрямок. Спершу вирішили просто показати, що ми взагалі є. Із Донецька нам передали листівочки та наліпочки “Донбас – це Україна”. Коли вони закінчилися, ми самі друкували листівки. Також на стовпах у центрі міста вночі, прогулюючись удвох – жінка та чоловік, наче пара – малювали українські прапори, – Світлана розповідає, що вранці результати їхньої діяльності комунальні служби ретельно замальовували.

Під часу одного з нічних рейдів до неї підійшов таксист, чиє авто стояло неподалік.

– Це був мій однокласник. Запитав, що я роблю. Я йому відповіла, що як можу захищаю батьківщину. Він пообіцяв мене відвезти “на підвал”, якщо побачить наступного разу.

Попри цей опір, містом фактично керували проросійські бойовики. Так тривало до 6 липня 2014 року, доки Артемівськ не звільнили підрозділи Національної гвардії України. Невдовзі до міста почали привозити поранених українських воїнів. Першими були 12 бійців батальйону “Донбас”, яких 18 липня привезли з-під Попасної. Вночі один із них – 19-річний Сергій Бохонько – відійшов у кращі світи, не прийшовши до тями.

Тієї ночі багато бахмутян приходили до лікарні. Люди несли продукти, медикаменти, одяг. Дехто віддавав найкраще, що мали, – розповідає Світлана Кравченко.

Протягом півтора року учасники “Бахмута українського” вписували свої прізвища у графік готування їжі для військових, збирали медикаменти, шили одяг, плели маскувальні сітки, шили тактичні рюкзаки. Одного разу рухові вдалося протягом п’яти днів зібрати 150 тисяч гривень на тепловізор. І це тоді, коли місцева влада щоденно виділяла на військових, які перебували в лікарнях Артемівська, по 1,09 гривень на особу.

– Рух нараховував приблизно 2 000 учасників. Ще й досі дізнаємося про допомогу багатьох, – закінчує розповідь Світлана Кравченко.

Одним із найважчих моментів російсько-української війни для руху та усього Артемівська були січень-лютий 2015 року. Спершу після місяців неперервних артилерійських обстрілів бойовики таки дали жителям Дебальцевого, що за 30 кілометрів звідси, зелений коридор для виходу. Біженці протягом декількох тижнів жили в наметах на вулицях Артемівська.

18 лютого 2015 року приблизно о 15:00 в місті приземлився гвинтокрил із Президентом України Петром Порошенком на борту. Він відзвітував, що українські сили завершили організований вихід із майже оточеного Дебальцевого, що всім військовим надали притулок і медичну допомогу.  Глава держави полетів. За декілька годин, посеред 18-градусного морозу й опівнічної темряви в центрі Артемівська з’явилися сотні українських військових. Їм ніде було йти. Але учасники “Бахмута українського” за декілька годин надали їм притулок у своїх домівках.

Артемівськ знову став Бахмутом. Фортецею, що дає прихисток й оберігає край.

Читайте ще

Дрогобич: на соляних плечах
Дрогобич: на соляних плечах
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Село, де живе шляхта
Село, де живе шляхта
Бахмут: укоренитися на краю
Бахмут: укоренитися на краю