До 1917 року в українських містах, що входили до складу Російської імперії, функціонувало понад три десятка централізованих водогонів. У порівнянні з європейськими розвиненими країнами ці показники були незначними. В облаштуванні такого "блага цивілізації" місцеве самоврядування керувалося не комерційними міркуваннями, а його соціальною важливістю з огляду на покращення якості життя містян. В умовах хронічного дефіциту коштів поряд з муніципальним способом заснування водогонів міські управління змушені були залучати до спорудження й утримання відповідних об’єктів налаштованих до фінансових і технічних інвестицій місцевих та іноземних підприємців. Така співпраця, завдяки якій в останній третині ХІХ – на початку ХХ століття з’явилася переважна більшість водогінних мереж, нерідко призводила до конфліктних ситуацій.

Рушійна сила впровадження водогінних мереж

Прискорення в другій половині ХІХ століття темпів розвитку економічного життя в українських регіонах викликало стрімке наростання урбанізаційних процесів. Швидкість зрушень вимагала відповідної модернізації міського життя. Завдяки технічним нововведенням часові виміри, які визначали світ буття людини у традиційному суспільстві впродовж багатьох поколінь, в епоху індустріалізації й урбанізації зазнавали докорінних змін.

Шкала пріоритетів щодо розвитку міст перед загрозою масової урбанізації суспільного порядку передбачала новий стандарт “цивілізованого міста”, котрий полягав насамперед в інфраструктурному забезпеченні повсякденності життя: замощених вулицях, освітленні, водопостачанні тощо. Особливо в контексті забезпечення санітарного стану важливе місце займало облаштування водогону. Його наявність, розгалуженість характеризують рівень благоустрою населених пунктів, їх пожежну та епідемічну безпеку, загалом культуру населення. За станом розвитку централізованого водопостачання, яке може забезпечити щоденні потреби людей у воді належного санітарно-гігієнічного рівня для пиття, приготування їжі, комунального попиту або потреб виробництва і пожежегасіння, можна говорити про цивілізованість суспільства. Зростання чисельності населення, а також розширення території міст вимагало від місцевої влади енергійного розв’язання питань, пов’язаних із водопостачанням. У цьому були зацікавлені й заможні прошарки суспільства, які завдяки матеріальному та освітньому становищу приділяли першочергове значення охороні свого життя і здоров’я, захисту власності від пожеж, а підприємці, які здійснювали будівництво й експлуатацію таких систем, нерідко збували при цьому свою продукцію.

Міська реформа 1870 року надала широкі повноваження в розвитку місцевого господарства всестановим установам міського самоврядування – думам та їхнім управам, за якими закріплювалося право самостійно обирати і сам спосіб виконання тієї чи іншої господарської операції. Поставивши за мету розвиток інфраструктури міста, влада намагалася залучити до цього процесу насамперед приватний капітал.

Водовоз. Фото початку ХХ століття

У містах підросійської України створення водогінних мереж відбувалося переважно шляхом передачі міськими громадами прав приватним особам чи акціонерним товариствам на їх заснування та експлуатацію, які діяли на концесійних або орендних засадах. Проте доволі часто відсутність конкуренції при укладанні угод, а подекуди й безконтрольність із боку міської влади призводили до незадовільних результатів під час спорудження чи обслуговування водогонів. Уже з кінця ХІХ століття на противагу концесії або підряду набув популярності привнесений із Заходу завдяки більшій ефективності муніципальний спосіб заснування об’єктів міської інфраструктури. Влада міст намагалася підпорядкувати собі господарські підприємства громадського характеру, безперебійне й дешеве функціонування котрих було життєво необхідним для населення.

У відносинах між міською владою і підприємцями чітко проглядалася залежність від договірних угод та форм спілкування в умовах зростаючого впливу права на ці відносини. Водночас традиційні ієрархічні зв’язки, що склалися в умовах самодержавного ладу, фактично не спрацьовували. Яскравим наочним прикладом такого становища був двадцятирічний конфлікт харківського міського управління з підприємцями – концесіонерами місцевого водогону. Неодноразові спроби міста спонукати міністерство внутрішніх справ до вжиття адміністративних методів закінчилися для міського управління невдало. І хоча залежність підприємницької діяльності від державних інстанцій зберігалася, натомість розширилися юридичні можливості підприємця відстояти і забезпечити свої інтереси.

Централізоване водопостачання – головна ознака модерного міста

Централізоване водопостачання – це досягнення цивілізації, яке людство використовувало ще з античних часів, – в українських містах почало з’являтися в останній третині ХІХ століття. За його відсутності населення використовувало для своїх потреб воду з колодязів-копанок, річок, відкритих водойм. Розвозили її водовози в бочках. Це була одна з найпоширеніших професій із найдавніших часів.

Такий спосіб водопостачання у великому місті не відповідав елементарним санітарним вимогам та потребам мешканців. Річка завжди є потенційним джерелом різноманітних інфекційних захворювань, особливо коли забруднюється промисловими стоками. Дотримання санітарно-профілактичних норм щодо питної води вимагало безпосереднього втручання міських властей та фахівців цієї справи, про що неодноразово наголошувалося на засіданнях дум, у доповідних записках санітарних лікарів, учених, у публікаціях преси. Газета “Киевлянин” за 1864 рік про стан водопостачання на Печерську – одному з найкращих за благоустроєм районів Києва, повідомляла таке: “У верхніх частинах міста для потреб населення відсутня достатня кількість колодязів, вони за середньої глибини 12–18 сажнів дають воду гидкого смаку. Вода постачається з Дніпра по 30–40 коп. за діжку”. Найбільше потерпали від нестачі якісної води незаможні мешканці, населення робітничих окраїн (у Києві на той час це були Шулявка, Солом’янка, Лук’янівка), які не могли сплачувати чималі гроші за чистішу привозну воду.

Докорінно покращити ситуацію із забезпеченням міських жителів питною водою можна було лише шляхом облаштування артезіанських свердловин. Ще більшого поширення набули т. зв. “абіссинські колодязі” завглибшки 10–15 м із невеликим діаметром труби. Наприкінці ХІХ століття найглибша артезіанська свердловина (650 м) була у Харкові (почала функціонувати 1889 року з добовою подачею 552 тис. л). Утім найбільш ефективно розв’язувалися проблеми міського водопостачання шляхом будівництва централізованих водогонів.

Більшість водопроводів у містах Західної Європи та США з’явилася в ХІХ – на початку ХХ століття. На 1896 рік по всій Російській імперії налічувалося лише близько 70 централізованих водогонів, що забезпечували водою понад 6 млн осіб. Водночас у США було 3180 водопроводів, із них комунальних – 52,9%, приватних – 46,6% і лише 0,5% належали державі. Серед вирішальних чинників, що сприяли запровадженню централізованого водопостачання в містах, був загальний інтенсивний розвиток техніки й відповідних технологій у ХІХ столітті. У цей час у світі було зроблено найважливіші винаходи та відкриття, безпосередньо пов’язані з водопостачанням, закладено теоретичні основи в галузі гідравлічних наук, гідротехніки, гідрогеології, будівельної техніки й технології. Розвитку знань у галузі водопостачання сприяв і досвід експлуатації локальних водогонів у містах.

Бурхливий розвиток галузі викликав потребу в координації дій, обміні досвідом та висвітленні наукових і технічних досягнень, котрі здійснювалися на водопровідних загальноросійських з’їздах. Усього з 1893 по 1917 роки було проведено 11 таких заходів, із них IV і V відбулися, відповідно, в Одесі (квітень 1899-го) та Києві (березень 1901-го). Форуми збирали фахівців-практиків, науковців, підприємців, представників влади, які доповідали про нові розробки, обмінювалися досвідом, виробляли спільні пропозиції для вирішення проблем водопостачання. Зокрема на V з’їзді в Києві всі учасники дійшли згоди про створення єдиного в межах Російської імперії нормативного метричного сортаменту чавунних водопровідних труб діаметром 40–120 мм та з’єднувальних частин до них. До цього часу різні виробники такої продукції виготовляли її за власними кресленнями. У результаті деталі часто не стикувалася, що суттєво гальмувало розвиток галузі.

Приміщення першої паронасосної станції Одеського водогону. Сучасне фото

Втілення проектів водопостачання

Із плином кожного пореформеного десятиліття заможні городяни дедалі частіше зверталося до міської влади з проханням спорудити водогін. Утім прокладання таких мереж подеколи наштовхувалося на глухий спротив частини містян, які не поспішали до них приєднуватися. Причиною було нерозуміння переваг водогону, новітніх технічних досягнень, сприйняття нововведень як способу збагачення міської верхівки, скнарість окремих домовласників, до яких нерідко належали представники освічених прошарків населення – чиновники та службовці. У цілому приоритетним у містах залишався благоустрій центральних районів, тоді як передмістя в багатьох випадках залишались без “благ цивілізації”, хоча гласні міських дум нерідко порушували питання про їх облаштування.

Зі спорудженням водогонів чітко окреслювалася тенденція до значного часового відриву між початком обговорення й реалізацією таких проектів. Дистанція в 15–20 років була радше правилом, аніж винятком. І хоча зацікавленість підприємців у втіленні проектів була великою, на заваді ставала доволі обмежена платоспроможність міст. Мали місце й такі факти, як у випадку з Глуховом, коли цукрозаводчик і благодійник, уродженець цього краю Микола Терещенко в 1890-ті запропонував землякам гроші на облаштування міського водопроводу. Втім його ініціатива не знайшла підтримки у місцевої влади, яка вирішила, що це, мовляв, зайва розкіш. Тільки 1910 року було розроблено проект водопостачання міста, утім із невідомих причин його так і не було реалізовано. Натомість перша спроба організованого водопостачання у Сумах пов’язана з іншим відомим підприємцем-меценатом – Павлом Харитоненком, який 1892 року виділив кошти землякам на облаштування першої артезіанської свердловини. І хоча через невдалий вибір місця її буріння роботи виявилися складними, а якість води – незадовільною, усе це дало поштовх міській владі активізувати зусилля з розбудови сумського водогону.

Більшість ранніх за спорудженням водопроводів належали окремим підприємцям або акціонерним товариствам, які були зацікавлені в отриманні прибутку, і нерідко незалежно від якості води. Так, приватним підприємцям належали водогони в Одесі, Києві, Харкові, Херсоні, Олександрівську, Бердичеві, Бахмуті та ін. Окремі з них, починаючи з кінця ХІХ століття, було викуплено містами (Одеса, Харків), що позитивно відбивалося на водопостачанні. Утім багато водогінних систем напередодні Першої світової війни залишались у приватних руках.

Питання про централізоване водопостачання Одеси порушувалося з часу офіційного заснування міста наприкінці XVIII століття. До 1873 року, коли став до ладу повноцінний водогін, розглядалося більше десятка проектів його будівництва. Зрештою право спорудження водогону було надано англійським підприємцям – 1872-го в Лондоні постало Одеське водопровідне товариство. Мережа запрацювала уже у вересні того року, проте з багатьма проблемами. Фінансові можливості товариства виявилися обмеженими, що не дозволяло поліпшувати якість води і вдосконалювати систему. Майже відразу розпочалася боротьба за водогін між одеситами й товариством, яка тривала понад два десятиріччя. Вона закінчилась тим, що одеський водопровід, котрий оцінювався в 10,5 млн руб., 1897 року було передано у власність місту за 3,2 млн руб. На межі століть водогінна мережа розширювалася і на 1910 рік її протяжність сягала 368 км, яка обслуговувала все півмільйонне населення Одеси.

У Харкові спорудження системи водопостачання мала свою специфіку, про яку коротко згадувалося вище: при впровадженні важливих об’єктів соціальної інфраструктури тут не обійшлося без серйозних конфліктів між концесіонерами й міською владою. До того ж через брак досвіду додавалися нерішучі, а часом і суперечливі дії самого міського правління, адже ділові стосунки з незалежними підприємцями спершу аж ніяк не були повсякденною справою для міського самоврядування.

З відкриттям водогону 1881 року, побудованого іноземцями Рейсом та Діллем, розпочалася двадцятирічна судова “війна за воду” між харківським міським управлінням та підприємством через розбіжності сторін щодо різних уявлень про обсяг та вартість послуг. Після безуспішних спроб урегулювати справу адміністративним шляхом лише 1901-го було винесене остаточне судове рішення у суперечці, згідно з яким сторони відмовлялися від взаємних позовів і спорів. Після сплати 1,25 млн руб. відступних в облігаціях товариству водопостачання, місто 1904 році нарешті відкупилося від багатостраждального договору та стало власником водогону.

Натомість у Чернігові міське самоврядування з самого початку опікувалося будівництвом споруд та прокладанням трубопроводів водогону, який обійшовся у понад 200 тис. руб. Забезпечення заробітною платнею працівників водогінної мережі повністю покладалося на місцевий бюджет. Незважаючи на фінансові труднощі, чернігівська влада на початку ХХ століття продовжувала працювати в напрямі розбудови та поліпшення роботи міського водогону. Вбачаючи його “найважливішою для здоров’я населення спорудою”, вона керувалась не комерційними міркуваннями, а соціальною значимістю об’єкту. В огляді діяльності міського управління за 1905–1909 роки не без пафосу зазначалося: “Водогін спричинив чималу заборгованість міста й не дає значних прибутків, але він рятує населення від холери, тифу, пожеж і несе здоров’я та вигоди, сприяє рослинництву, що разом ставить Чернігів у вигідне становище порівняно з Петербурґом і Києвом”.

Об’єкти централізованого водопостачання в українських містах в останній третині ХІХ – на початку ХХ століття з’являлися переважно завдяки співпраці міських управлінь із налаштованими до інвестицій місцевими й іноземними підприємцями. Там де пролягали мережі водопостачання активно велось будівництво промислового й комерційного характеру, житла, насамперед прибуткових будинків, квартири яких здавалися в оренду. Наявність водогонів покращувала комфортність життя містян, пожежну й санітарно-епідемічну безпеку, в цілому цивілізувала міста. Особливо це стосувалося великих, мешканці яких в умовах інтенсивної урбанізації і промислового розвитку реально відчували необхідність користування в повсякденному житті такими “благами цивілізації”.

Читайте ще

Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?
Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?
Як дослідити свій родовід
Як дослідити свій родовід
Езопівська мова індустріальної епохи
Езопівська мова індустріальної епохи
Палац-сирота зі Шполи
Палац-сирота зі Шполи