Хата Марії Гончар примітна своєю непримітністю. Словесний каламбур тут виправданий – помітним для ока хату робить насамперед високий і суцільний, дерев’яний та непофарбований паркан. А за ним – прості, прямокутні, сіро-безколірні стіни будинків під шифером. Відчинивши хвіртку, видно один з атрибутів галицької розкоші – кам’яну плитку, якою закладене подвір’я. Але камінь під ногами тут – єдина ознака заможності. І хибна. Дерев’яні віконні рами не пофарбовані. Від літньої кухні до паркана тягнуться шнурки, на яких висить ще вогкий одяг. Зазвичай над сільськими подвір’ями від стовпів біля дороги до хат протягнуті дроти електромережі. Але тут їх немає.

Подвір’ям гасає кількарічна дівчинка. Її личко замурзане варенням. Побачивши гостей, які безцеремонно наближаються, дівча швидко зникає на кухні. Натомість виходить жінка за п’ятдесят, витирає руки фартухом, так ніби її щойно відірвали від роботи. А відкритий, проте рішучий погляд демонструє, що церемонитися з прихідцями вона не буде.

Контраст

Село Космирин це Бучацький район Тернопільської області. До районного центру звідси – 30 кілометрів, до обласного приблизно 100. Космирин, як і ще декілька сіл в Івано-Франківській і Тернопільській областях, відомий тим, що тут живе не зареєстрована громада консервативних християн-протестантів. Це самобутня релігійна спільнота п’ятдесятницького походження, члени якої хочуть жити, ревно дотримуючись біблійних правд та дистанціюючись від цивілізації. Найперше, що відомо про цих людей, чоловіки носять кепки, а жінки хустини. Громада не має назви, тому їх так і називають “кашкетники”. Або – через схожість до американської релігійної спільноти“аміші”. Космиринські “аміші” не хочуть привертати до себе уваги. Однак виходить цілком протилежне, бо своїм способом життя вони увагу лише примножують. Адже в час смартфонів, безпровідного інтернету й умовності кордонів вони живуть без світла та газу, не вживають алкоголю і не визнають контрацепції. А таке життя у сторонніх людей автоматично викликає вихор емоцій.

І справді, якщо приїхати до Космирина з великого міста, то від контрасту перехоплює дух. І не через чисте повітря, до якого не звикли легені містянина. Радше через побачене. Зі світу, у якому люди їздять на електросамокатах, ходять до психологів і безперестанку спілкуються у соцмережах потрапляєш туди, де пору дня визначають за сонцем, одяг перуть у річці й рубають дрова, щоб зготувати обід.

Космирин – своєрідний центр християнської громади “амішів”. Звідси походить чоловік, якого тут називають пророком, Іван Деркач. Він помер 2008-го, втім останні кілька років, щоб подивитися на радикальних аскетів, до Космирина часто приїжджали журналісти. Через їхні спрощення чи грубі узагальнення у текстах й телевізійних сюжетах місцеві протестанти тепер не сприймають репортерів та відмовляються від розмов. І до того закрита спільнота тепер затуляє усі шпарини у контактуванні зі світом.

У пошуках сенсації

Надія Федишин виконує обов’язки голови сільської ради Космирина. Жінка запевняє, що всі в них живуть дружно. Інколи селян, які не користуються світлом, називають “темними”, бо їхні діти у школу ходять тільки до дев’ятого класу. Замість вищої освіти віддають перевагу професіям, які можуть знадобитись біля дому: столяр, плиточник, бляхар. Ще на “темних” кажуть “фломастери”, бо дівчатка й жінки завжди носять на голові кольорові хустки. Але ні релігійних, ні побутових конфліктів із людьми неофіційної релігійної громади в їхньому селі ніколи не було. За словами жінки, хіба що інколи трапляються сварки через дітей, бо у сім’ях часто більше десятка малих, відповідно більше і їхніх збитків. Статистика поповнення у Космирині і справді вражає. “2015 рік став рекордним щодо народжуваності малюків – 76. А в інші роки, – каже пані Надія, – було по 60–70, не менше як 40”. Селом дітки ходять юрбами. Вони сором’язливо затуляють обличчя від фотокамери або взагалі тікають. Від такої космиринської задітненості на вулицях спостерігається цікавий ефект сільський простір ніби звужується.

Відповідно й без того тісне й низьке приміщення сільської ради здається ще тіснішим та нижчим. У невеликій кімнаті за робочим столом, окрім Надії, сидить і бухгалтерка Світлана. На журналістів вони реагують втомлено й дещо відсторонено. В якийсь момент у розмові хтось із жінок запитує, а яку сенсацію ви в нас шукаєте? Пояснення такій настороженості просте жінки вмикають на смартфоні відео з Youtube. Там ведучий новин одного з центральних телеканалів у підведенні до сюжету про “амішів” бадьоро і з усмішкою розповідає про “хороший спосіб зекономити на електроенергії взагалі її не використовувати”. А в самому сюжеті під веселу музику розказують про “картузніків” вайлуватих сільських диваків.

Та все ж намагаючись допомогти, Надія телефонує до кількох односельчанок, які б погодилися спілкуватися з журналістами. У слухавці чутно, як ті, одна за одною, відмовляються.

Донька пророка

Марія Гончар, попри не вельми демонстративну прихильність, не виганяє з подвір’я. Жінка виявляється дочкою того самого Івана Деркача, “пророка” їхньої релігійної спільноти. На журналістів вона дивиться як на папараці, які прийшли за ще однією сенсацією. Але доволі швидко її настрій поліпшується. Через декілька хвилин розуміючи, що від неї просто так не відчепляться, погоджується розказати про свого батька, звідки взялася їхня релігія і про те, що навіть сучасні цивілізаційні блага не є найбільшими викликами для її одновірців. Навіть запрошує до хати.

У літній кухні пані Марії праворуч над п’єцом акуратно складене начиння. Тарілки, черпаки, горнятка вишикувалися рівними рядами і виблискують напуцованими боками. У печі, попри теплу пору року, палахкотить вогонь і чути булькотіння із двох каструль. “Бувало, що в п’єцу по три рази на тиждень пекла хліб, – каже господиня. – Треба було всіх нагодувати. Зараз легше, бо діти повиростали, мають свої сім’ї і живуть окремо”. З одного боку кімнати – бамбетель, напроти – ліжко, а між ними під вікном – стіл. За столом, у кутку, креденсик. Усі меблі дерев’яні, максимально прості, навіть грубі – їх “аміші” роблять самі. Посередині кімнати – дитячий візочок. Умостившись на ліжку, жінка, спілкуючись, гойдає візочок – там спить її онук Ромчик, наймолодший член родини.

На запитання про те, як називати їхню спільноту, пані Марія каже, що назва їм не потрібна. Самі себе вони кличуть на ім’я або “віруючими”. А на “амішів”, “кашкетників” чи “темних” не ображаються. На прохання сфотографувати кімнату відповідає згодою, тільки за умови, що у кадрі не буде ні її, ні малюка. “Віруючі” уникають фотографування: “Якби я пішла на це і ви б таке зробили, то мені би все закрилося. Я дуже прошу, не фотографуйте, бо буду мати великий гріх. Якщо все ж зробите мою знимку, то гріх буде на вас”.

Про походження своєї релігії пані Марія знає небагато. Малою дитиною вона дізналася про вірування від свого батька Івана: “Йому розповів якийсь чоловік із сусіднього села. Він багато говорив про Христа, і тато так собі то вподобав, що увірував. Тоді він почав читати Біблію і переказувати почуте та прочитане всім, хто до нього приходив. А прийшла релігія звідкись з Росії”.

Без піонерського галстука – в підвал

Історики Володимир Мороз і Роман Скакун вважають, що релігія “віруючих” є окремою течією п’ятдесятництва і виникла у 20-х роках минулого століття. Вони покликаються на матеріали, які зібрали на цю тему радянські органи. У них ідеться про те, що після Першої світової війни з російського полону повернувся житель села Рублин, що за декілька кілометрів від Космирина. У неволі він дізнався про євангельську віру й почав її проповідувати. За деякий час він сформував групу людей, які протиставили себе місцевим греко-католикам, перестали ходити до церкви й шанувати ікони.

Через кілька десятків років одним із нововірців став і батько пані Марії, Іван Деркач. “Мій тато став віруючим, коли вженився. Моя мама була з такої родини. Її батька вбили під час війни партизани і все, що в неї лишилося – Біблія. Вона і дала ту Біблію моєму татові, він почав її читати, і так воно пішло”, пояснює пані Марія. Вочевидь Іван Деркач добре володів словом і мав неабияку харизму, бо вже за якийсь час його все більше людей почали називати своїм пророком.

Оскільки “віруючі” не афішували своєї віри, то радянська влада їх помітила аж наприкінці 1950-х, під час антирелігійної кампанії Хрущова. Принаймні саме тоді з’явилися перші згадки про них у документах “уповноваженого в справах культів”. Із тих звітів відомо, що в тернопільських селах, у яких нині живуть “кашкетники”, 1961-го їх було 185. За чотири роки “віруючих” побільшало до 235. Але оскільки були не “буйними”, то особливих репресій проти них влада не застосовувала. Дослідники Володимир Мороз і Роман Скакун вважають, що саме в 6070-ті і сформувалася нова течія п’ятдесятників на чолі з Іваном Деркачем. У середині 70-х “аміші” остаточно відокремилися від інших християн, рішуче відкинувши цивілізаційні блага й молячись по своїх домівках.

Бути ж донькою “пророка” при радянській владі виявилося нелегко. Пані Марія згадує, що в дитинстві мала багато проблем у школі: “Мене весь час били, а вчителька кидала в підвал. Я не хотіла носити ні зірочки жовтенят, ні галстука піонерів. Мені то зав’язували, а я відривала і викидала”. Наприкінці 60-х, коли Марія ходила до початкової школи, у класі було лише декілька однокласників її віри. Каже, що на них також тиснули, і ті б, напевно, не встояли, але мали її за приклад. І додає: “Коли мене вели до клубу дивитися кіно, то я впиралася. Справді, фізично тягнули, я боролася в прямому сенсі сего слова. А потім, коли вже в комсомол вступали, то мене вже не силували – знали, що не піду, то дали спокій”. Постійні бентеги через свою інакшість у радянській дійсності жінка мала і згодом. Лише після 91-го втихомирилося, бо “кожному вже можна було вірити в те, в що хочеш”.

Побачення на похороні

Оскільки весіль, днів народжень чи хрестин “віруючі” не відзначають і не відвідують ніяких інших забав, то для молоді однією з небагатьох нагод придивитися одне до одного є похорон. Своїх небіжчиків “аміші” ховають у дерев’яних трунах, які роблять самотужки. Опустивши гріб до ями, просто засипають землею таким сирим горбочком і залишають. На космиринському кладовищі, поряд із традиційними галицькими пам’ятниками, збоку видніються і скромні могилки. Поховання Івана Деркача відрізняється тільки тим, що навколо нього стоптана трава.

Саме на похороні пані Марію і запримітив її чоловік Василь. “Він був із сусіднього села Стінки. В нашій вірі не можна залицятися одне до одного. Тому я так одружувалася, як Ісаак одружувався з Ребекою. Я то бачила свого майбутнього чоловіка, але не знала, який він, який має характер. Він сказав через мого батька, що хоче мене. Я вагалася, але мені наснився сон, в якому побачила його ім’я і після того вирішила, що піду за нього заміж”, – ділиться жінка. Пригадуючи такі подробиці, сміється. Пані Марія вийшла заміж, коли мала майже вісімнадцять. Чоловікові було двадцять три. Першу дитину народила у двадцять: “Коли була вагітною вперше, то лікар сказав, аби мій чоловік здав кров. Я йому відповіла, що по моїй вірі не можна здавати кров. Тоді лікар повів, якщо я так вірую в свого Бога, то щоб йшла додому і родила там. Я так і зробила. І після того ще тринадцять дітей народила так”. Сьогодні пані Марія має 82 внуків.

322 дитини в десятьох кімнатах

Найкраще видно багатодітність космиринців у школі. Біля одноповерхової будівлі, яка за площею не набагато більша за звичайну сільську хату, – широке зелене подвір’я. На ньому – кілька старих, акуратно побілених дерев і тонкий держак, на верхівці якого високо вгорі тріпоче синьо-жовтий прапор. А внизу неспинним вихором ганяє безліч дітлахів. Більшість хлопців – у шапках. Вони, гуртом обійнявшись, сміливо й навіть дещо зухвало позують перед фотоапаратом. Ще більше дівчаток у хустках ті сором’язливо всміхаються, а вже у приміщенні, побачивши фотографа, юрбою втискаються у куток. Як стільки дітей може вміститися в тісному шкільному приміщенні загадка.

Директор Володимир Кривулич каже, що в його школі навчається 322 дитини. Це 18 класів, які відвідують заняття у дві зміни. Будівля школи колишня звичайна сільська хата. Але це тільки перший корпус. Директор показує на такий самий за розмірами через дорогу там другий. Нещодавно під третій шкільний корпус приміщення колишньої контори віддав в оренду місцевий підприємець. Загалом вийшло десять класних кімнат.

“Відділ освіти при районній раді, районна адміністрація, обласна адміністрація, обласна рада, Президент, Міністерство освіти, Міністерство капітального будівництва”, – пан Володимир перераховує структури, куди зверталися по допомогу в будівництві нової школи за останні сім років. Але результат заслуговує хіба що сумного мему: “Люди бідкаються, влада розводить руками”. Проводжаючи до хвіртки, директор школи запитує: “А ви до нас заради сенсації?”.

Компроміс

На вулицях Космирина жінок можна побачити значно частіше, ніж чоловіків. “Кашкетники” відомі своєю працьовитістю і мають репутацію добрих майстрів. Не важко здогадатися чому ревно сповідуючи релігійні принципи, вони працюють совісно. Часто це родинні справи, коли син, який закінчив дев’ятий клас, починає працювати з батьком. У спільноті “амішів” чіткий патріархат – домашні справи в жіночих руках. Вони, традиційно, перуть, прибирають і готують їжу.

Та не всі з “віруючих” дають раду з цивілізаційними викликами, які кидає їм час. Пані Марія розповідає, що сьогодні її одновірцям жити за принципами своєї віри найважче. Складніше навіть, ніж у радянські часи, адже спокус стало значно більше. Усе частіше від спільноти від’єднуються окремі люди або цілі сім’ї. Вони проводять до будинків електрику й купують побутову техніку. А репутація совісних майстрів постійно випробовує “кашкетників” більшими заробітками чи алкоголем. Навіть серед синів Марії Гончар є такі, які п’ють. Жінка говорить про це з сумом: “Тут кожен сам собі господар. Хто як вибрав, то так собі й живе. Я вчила своїх дітей так, як мені казав батько. Розказувала їм все, що знаю, а вони хочуть так жити чи нє, то вже їхня справа. Головне – нікому нічого злого не робити. Я хотіла пережити собі простенько. І не можу сказати, що ті люди, які не жили так, як я, не спасуться”.

У наймолодших членів “амішів” Космирина свої виклики. Одному з онуків пані Марії три роки. Бабуся не дозволяє йому гратися зі смартфоном. Але малий не слухається, тільки й дивиться, аби баба вийшла з хати. Або ховається і дивиться в інтернеті, що собі хоче. “Мені від того дуже тяжко. Але такий вже час, що від того немає куди подітися. Всі вже їх мають. Навіть наші діти”, – говорить жінка. І визнає, що аргументів, щоб переконувати внуків, у неї щоразу меншає. Тому на майбутнє своєї релігійної спільноти вона дивиться без особливого ентузіазму. І обов’язково додає, що може говорити тільки про себе: “Я собі так прийняла і так хочу вмирати з тим. Маю одну мету – жити просто. І я маю на це право”.

Упродовж розмови з пані Марією час до часу чуємо тихеньке пищання. Це каченята, які нещодавно вилупилися. Вони гріються на п’єцу, сховані в паперовій коробці. Каченята лейтмотивом супроводжують мову жінки. Вряди-годи окрім голосу господині й попискування каченят чутно інші звуки: тріскають в печі дрова, ґелґотять надворі гуси, у коридорі шурхають ногами діти. Аж раптом звідкись із-за столу лунає гучна і пронизлива мелодія телефонного дзвінка.

Читайте ще

Заборонений Великдень
Заборонений Великдень
Той, хто вигнав змій: історія та міф святого Патрика
Той, хто вигнав змій: історія та міф святого Патрика
(Не)вирване коріння
(Не)вирване коріння
Куди поділись словацькі українці
Куди поділись словацькі українці