Звідки береться ненависть. 6 тез про історію ірано-ізраїльської ворожнечі

Іран — це країна з тисячолітньою історією та глибокими традиціями, яка існувала ще тоді, коли багато сучасних впливових держав перебували на рівні первісного розвитку. Багато іранських політиків і громадян вважають, що їхня держава заслуговує на провідну роль у світовій політиці. Саме тому вони болісно реагують на ситуації, коли Іран опиняється на периферії глобальних процесів. Останні 20-25 років Ірану вдавалося обходити певні підводні камені, будучи у 2024 році на 17 місці у рейтингу країн з найбільш розвиненою економікою в світі. Але водночас через амбіції, які мають іранські політики, країна зазнає міжнародного остракізму, через що й опинилася у стані війни з Ізраїлем.

Наприкінці 1950-х років Ізраїль почав налагоджувати відносини з Іраном, у якому тоді правив прозахідний режим шаха Пахлаві. Співпраця між країнами була досить тісною. Однак ті, хто виступав проти режиму шаха, сприйняли її як знак зради. Побутує думка, що Ізраїль долучився до створення іранської таємної політичної поліції, яка жорстоко придушувала опозицію у час Ісламської революції 1978-1979 років, спираючись на ізраїльський досвід боротьби з терористичними організаціями в арабському світі. Після поразки в революції шах Пахлаві втік, натомість в Ірані було встановлено ісламську республіку, яка в цей момент відчула можливість розібратися з тими, хто допомагав попередньому режиму. Серед них і був Ізраїль.

Іранці надзвичайно чутливо реагують на все, що загрожує їхній культурній та релігійній унікальності. Сучасний фундаменталізм значною мірою сформувався як відповідь на світську модернізацію 1950–60-х років, коли країни Близького Сходу намагалися повторити європейський шлях розвитку. Однак ці спроби часто закінчувалися провалом. У 1970-х роках дедалі більше ісламістів почали заявляти, що Захід свідомо нав’язував хибні моделі, аби послабити мусульманську цивілізацію. Самі ж представники Близького Сходу конфлікт між Іраном та Ізраїлем часто сприймають як частину ширшої боротьби Заходу проти мусульманського світу. Радикальні релігійні кола вбачають в Ізраїлі "агента Заходу" — продовження хрестових походів, до яких умовно зараховують і євреїв.

Росія не бере безпосередньої участі в конфлікті, зберігаючи позицію стороннього спостерігача. Це пояснюється її залежністю від іранської підтримки, зокрема у контексті війни проти України. Натомість Москва активно діє в інформаційному полі: використовує медійні інструменти для впливу на сприйняття конфлікту та пропонує себе посередником. Такий підхід дозволяє їй відвертати увагу міжнародної спільноти від подій в Україні. 

Росія, Північна Корея та Іран самостійно не можуть стати віссю зла. Це вдасться втілити лише в тому випадку, якщо до них приєднається Китай. Як найсильніша країна, КНР може васалізувати усі ці країни, адже Росія не може перетворити Іран у свого васала.

Після перших обстрілів території Ірану Ізраїлем 13 червня 2025 року, з’явилися прогнози, що Тегеран може вдатися до демонстративного ядерного випробування. Проте насправді Іран не має достатньої технічної готовності. Ще у 1970 році країна підписала договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а спроби створити ядерну програму попри заборону наприкінці 1990-х залишилися незавершеними. Іран також усвідомлює, що ядерний удар спровокує нищівну відповідь, особливо в умовах вразливої протиповітряної оборони. Тому реальна загроза ядерної війни наразі залишається мінімальною. 

Війна між Іраном та Ізраїлем у нинішньому форматі не може тривати довго. Якщо Іран не піде на поступки, конфлікт, імовірно, триватиме ще кілька місяців, але з меншою інтенсивністю. Важливим стримувальним чинником є відсутність сухопутного кордону між країнами. Іранські бойові кораблі не зможуть дістатися Середземного моря, як і ізраїльські — Перської затоки. 

Ізраїль та Сполучені Штати розраховують на те, що конфлікт призведе до внутрішніх змін в Ірані. Подібне вже траплялося в історії: приклади Російської імперії чи Німеччини це підтверджують. В Ірані присутні опозиційні настрої та потужна еміграція в Європу й США. Проте реальні зміни можливі лише у разі воєнної поразки Ірану, підписання ним принизливого миру та повної відмови від ядерних амбіцій.