Знаки смерті Личаківського некрополя

09:50, 13 березня 2020

1_kaver.jpg

"Смерті треба вчитись – як і життя", – говорив Леопольд Стафф (1878–1957), польський поет, уродженець Львова. Смерть – велика тайна, про яку відомо тільки те, що вона існує. І це лякає. Якщо смерть персоналізувати, вона сприймається простіше. Ми можемо з нею домовитись. Обдурити її, як робимо в анекдотах і казках. Те саме можна сказати про зображення смерті на цвинтарях. Коли бачимо її якось завуальовано, говорити та думати про неї стає легко. Личаківський цвинтар у Львові з його понад 80 тисячами надгробків невипадково має статус музею. Це величезний пласт історії і простір пам’яті. Місце, де мистецтво сприяє контактуванню живих та померлих. Поховання оздоблені різноманітними символами. Є серед них і такі, що показують смерть з її атрибутами.

гошко.jpg

Ганна Гошко

історикиня

Череп

В епоху раннього класицизму – кінець ХVIIІ століття – барельєф із черепом зображували чи не на всіх надмогильних плитах. Таких поховань на Личакові збереглось приблизно десять. Час затер більшість епітафій. На могилі Йогана Непомука Коллара (1771–1827) це вже не барельєф, а об’ємна скульптура. Оригінальний символ є на могилі графині Анастасії Єловіцької (1778–1852): у нижній частині постаменту – череп, довкола нього – кісточки. Разом композиція нагадує сонце.

Розташований під хрестом череп називають “Адамовою головою”. Якщо вірити апокрифам, гора Голгофа – це могила Адама, першого чоловіка. Саме слово “голгофа” перекладаютья з арамейської як “череп”. Там розіп’яли Ісуса Христа. Своєю кров’ю він змив гріх першого чоловіка й дав усім людям можливість врятуватися. Тож це водночас символ надії на спасіння і єдність людського роду: всі від Адама пішли і до нього ж повертаються.

На цей символ ми натрапляємо на похованні графині Марії-Анни Понінської із роду Калиновських (померла 1797). За кілька десятків кроків від її надгробку – найдавніша надмогильна плита Личакова. Вона стоїть на ребрі. З одного боку має написи вірменською мовою та датована 1675 роком. Із другого – вибито “1791 рік” та епітафію дружині кавалера Святого Цісарства Римського Гертруді з Мошинських. Також тут є зображення: Голгофа з Адамовою головою, сонце та місяць – символи Старого і Нового Завітів, зародження життя та його згасання.

У ХІХ столітті мода зображати череп на похованнях минула. Єдиний пізніший пам’ятник із цим символом – художника Артура Ґроттґера (1837–1867).

YElovitska.jpg

Могила Анастасії Єловіцької

Poninska.jpg

Могила Марії-Анни Понінської

Гіпнос і Танатос

Не кожна постать із крилами на старих кладовищах – ангел. Це може бути геній, якийсь античний бог або муза. Важливо придивитись, що цей персонаж тримає у руках, звернути увагу, як він одягнутий, куди дивиться, що показує.

Личаківський цвинтар постав в епоху Пізнього класицизму, це позначилось на меморіальній пластиці. Колони та обеліски, пілони та саркофаги уподібнюють його до античного некрополя. Багато атрибутів нагадують, які уявлення про життя і смерть мали давні греки та римляни.

Брати-близнюки Гіпнос і Танатос вміли занурювати людину в сон – нічний або вічний. Танатос має чорні крила і тримає в руці загаслий опущений смолоскип. До його обов’язків належало супроводжувати душі померлих до потойбічного світу. Танатологія – наука про смерть людини – отримала назву від його імені. Гіпнос – із білими крилами та маківками в руках. Він використовував маковий напій, даруючи смертним і богам здоровий сон. Торкався маківкою того, хто неспокійно спав, і відганяв погані сновидіння. Голови братів прикрашають вінки з маку. Коли вони летять у небі, на землю падають пелюстки.

Скульптури Гіпноса і Танатоса бачимо у старій частині цвинтаря. Найкрасивіші вийшли з майстерні братів Антона та Йогана Шімзерів у 1820-х. Їхні традиції продовжував Пауль Ойтеле. Гіпноса любив зображати французький скульптор Абель-Марія-Шарль Пер’є, який у середині XIX століття переїхав до Львова.

gipnos4.jpg

Скульптури Гіпноса

Маки

Ця рослина допомагає перейти межу між життям і смертю. Мак носила у вінку богиня родючості Деметра. Також він був одним з атрибутів братів-близнюків Гіпноса і Танатоса – бо присипляв і умертвляв людину. Оця двоїстість перейшла в пізнішу обрядовість і навіть у нашу кухню – страви з маком подавали і на хрестини, і на похорон. Поєднання зерна, меду та маку в куті символізувало зв’язок минулого і майбутнього, наголошувало на минущості часу.

Втім повернімось до смерті. Давні греки вважали, що цю квітку для Деметри створив Гіпнос. Він хотів вберегти її від страждань за втраченою донькою – дружиною бога підземного царства Аїда. Греки вірили, що береги річки забуття Лети поросли маком. У деяких регіонах України макові зернята клали покійникові в кишеню. В інших місцевостях труну обсипали маком та зерном з дідуха. Вважали, що це вбереже родину від відвідин небіжчика.

Часто говоримо про смерть як вічний сон. Тому мак і загостив на цвинтарях: у долонях плакальниць, у гірляндах, в орнаментах. Величезні маківки бачимо на могилах скульптора Антона Шімзера (1790–1838) та доктора медицини, ректора Львівського університету Франца Мазоха (1763–1845) – дідуся письменника Леопольда фон Захер-Мазоха. На спорудженій у 1850-х гробниці родини Кульчицьких мак міститься на хресті з розп’яттям. Також ця рослина прикрашає загорожі кількох родинних поховань.

Загаслий смолоскип і урна

Окрема група символів пов’язана зі світлом. Це свічки, лампи, лампадки та смолоскипи. Світло допомагає жити та діяти, його відсутність асоціюється з хаосом і кінцем. Надзвичайно багатий на такі елементи один із старих пам’ятників – Франца Бьоґма (1773–1823) і його дружини Анни Бьоґм (померла 1826). Тут є свічник, дві оливні лампи та два загаслі смолоскипи.

Загаслий факел – згасле життя. В античній поховальній обрядовості його світло супроводжувало жалібну процесію і тіло небіжчика до місця кремації. Смертне ложе підпалювали, після чого смолоскип символічно гасили. Після цього прах клали в урну-коробочку. Вона ставала місцем зберігання останків і надмогильним пам’ятником.

Плакальниця на могилі Сидонії (1858–1895) та Юзефа (1928–1897) Войнарів тримає найбільший смолоскип — завдовжки приблизно метр. А на родинних похованнях Фридрика Шубут (1781–1847) є аж чотири загаслі факели. Урну з прахом зображали як пишну вазу. Одна така, прикрашена маківками та метеликом, міститься на пам’ятнику архітектора, двічі ректора політехнічної школи Юліана Захарієвича (1837–1898). Єдина металева урна з метеликом прикрашає гробницю сім’ї книговидавця Яна Міліковського (1781–1866).

vojnar.jpg

Пам’ятник родини Войнарів

Bogm.jpg

Пам’ятник Франца Бьоґма

Клепсидра

Один із перших пристроїв для вимірювання часу. Із грецької перекладається як “викрадач води”, адже спочатку з посудини в посудину перетікала вода. Згодом її замінили піском.

Символ нашої минущості, закінчення часу. У сонячному чи механічному часомірі маємо вічний біг стрілок, тому процес триває. У клепсидрі витікання води чи падіння піщинок – це не початок нового циклу. У певний момент усе закінчиться. Тож пісковий годинник несе виключно песимістичний посил, є символом невідворотності смерті й закінчення відміряного часу.

Красиву клепсидру скульптори вмістили на поховання родини Базиняків та до рук плакальниці на безіменній могилі 7-го поля. Схоже, що остання є творінням братів Вітверів. Клепсидра з крилами має нагадувати про швидкоплинність життя, тож її зображують на могилах молодих людей: як-от Адама Коцка (1882–1910), який загинув, відстоюючи право українських студентів навчатись рідною мовою.

klepsydra.jpg

Клепсидра

koss.jpg

Поховання Ернеста Косса

Ножиці смерті

А де коса? – запитаєте ви. Так, це один із найвідоміших атрибутів смерті. На Личакові як самостійного символа її нема. Зате трапляється разом із клепсидрою і загаслим смолоскипом. Некрополісти назвали таке поєднання “ножицями смерті”. Це – знак невідворотної приреченості. Такий символ бачимо на похованні Ернеста Косса (1772–1826) та монахині Емілії Ступніцької (1795–1883).

Уроборос

Змій, що кусає себе за хвіст. На давньоєгипетських гробницях він позначав охоронця потойбічного світу. А також – пороговий момент між смертю та переродженням. Уроборос вважали символом повноти життєвого циклу. Це кінець і початок водночас, своєрідне колесо буття. Його ми бачимо на похованні губернського радника Карла фон Русецького (помер 1827), тильній стороні надгробку згаданого вище Ернеста Косса та невідомій могилі на другому полі.

 

rusotskyj.jpg

Поховання Карла фон Русецьког

Uruboros-pole2.jpg

Уроборос

“Коли смерть зазирає у вічі”

Траплялося, скульптори зображували небіжчиків у момент їхньої смерті. Така скульптура мала стати пересторогою для живих – ці люди померли в результаті нещасного випадку та збігу обставин.

Першим до такого прийому вдався Пауль Ойтеле. На могилі сестер Дороти та Герміни Облочинських його роботи бачимо передсмертні обійми двох жінок. Полум’я охопило кулю, на якій вони стоять. 1858 року жінки загинули під час пожежі, яку спричинила гасова лампа. За іронією долі, Дорота була дружиною винахідника цього пристрою Йоганна Зега.

Людвіґ Казімєж (1907–1931) став жертвою лавини у Славському. Автор пам’ятника зобразив молодого чоловіка, який граційно спускається на лижах. За ним – велика снігова куля з хрестом.