Зі сцени — на футбольне поле

Необачний виклик

Якось навесні 1939 року Ярослав Климовський і Юліан Сухар, адміністратор і актор Театру імені Івана Котляревського, обідали у львівському ресторані. Туди ж зайшов Данило Климко, воротар жовківської футбольної команди "Стріла". Підсів до театралів, зав’язалася розмова. 

— До побачення у Жовкві! — кинув Климко, коли прощалися. 

— Завтра по полудні буду у вас особисто, — відповів Климовський. — Бо за тиждень приїжджає наш театр до Жовкви. А я ж мушу полагодити всі адміністраційні справи. 

А тоді, моргнувши до Сухара, запропонував: 

— А може ваша "Стріла" заграла б із нашою театральною дружиною? 

— Коли? 

— Нам байдуже! 

Климовський швидко забув цю розмову. Однак наступного дня, проходячи через центр Жовкви, побачив у вітрині велику афішу: найближчої неділі відбудеться футбольний матч між "Стрілою" і театральною командою! Пригадував: «На другий день уранці я залишив "спортові" думки, бо мене чекала нелегка праця театрального адміністратора. Я навіть був радий, що в такому навалі праці відсуну "спортові" думки на дальший план. Але так тільки думалося. Де не прийду, всі питаються про склад театральної дружини копаного м’яча, на яких позиціях грають Блавацький, Паздрій, Яковлів та чи гратиме любимець публіки, старий комік Рубчак. Це, очевидно, ще більше мене добивало».

Театр Котляревського виник влітку 1938 року внаслідок об’єднання двох найпопулярніших українських мандрівних труп — Театру "Заграва" і Театру імені Івана Тобілевича. Його керівник Володимир Блавацький спершу скептично поставився до ідеї пограти футбол. Але після кількох тренувань виявилося, що в трупі цілком можна назбирати десятьох притомних гравців. На браму ж "позичили" резервного воротаря "Стріли". Також жовківці надали суперникам сорочки одного кольору. Штани пошила театральна кравчиня зі старої завіси, а взуття взяли у крамниці в обмін на контрамарки. 

Під наглядом "Професора"

У визначений час на стадіон зійшлося кілька сотень глядачів. Усі були впевнені, що акторів чекає поразка із двозначним рахунком. Але "Стріла" заледве вимучила мінімальну перемогу — 3:2. Через два дні газета "Діло" повідомила: «Жовква мала неяку-будь спортову сенсацію. Перший виступ симпатичної акторської дружини зробив милу несподіванку численно зібраній публіці. "Стріла" перемогла різницею одних воріт по емоційній і завзятій боротьбі». 

Відтоді, готуючись до гастролей, Ярослав Климовський наперед з’ясовував, чи є в тому місті футбольна команда. Вранці актори змагалися на полі, ввечері — показували виставу. Глядачі мали нагоду бачити своїх улюбленців у новому амплуа. Команду вирішили назвати "Ґонґ". Сценограф Леонід Боровик намалював емблему. Найняли тренера — колишнього нападника найсильнішої української команди Львова "України" Лева Підлісецького. Гравці називали його "Вуйком" або "Професором". 

Газета "Діло" започаткувала рубрику "Актори на старті". Про перемогу 4:2 над єврейською командою "Гакоаг" у Снятині писали: «Перша полугра — це просто тренінг на одні ворота. "Ґонґ" не допускає противника до голосу, а одинокі в тому часі ворота для "Гакоаг" впали з самовбивчого стрілу помічникаПівзахисника театральної дружини. В другій полугрі "Гакоаг", бажаючи поправити вислідРезультат, починає грати гостро. Йому вдається стрілити ще одні ворота з карного копуПенальті, подиктованого за якусь уроєну провину». 

А ось як газета відгукнулася на перемогу над "Сокулом" із Заболотова з рахунком 8:0: «Актори заграли, мабуть, найкращий свій матч. Мірилом переваги театральної дружини є хоч би те, що в другій полугрі воротар "Ґонґу" мав тільки один раз м’яч в руках. Гарна гра і правдиво спортова поведінка акторів на грищі викликала захоплення різнонаціональної публіки, особливо дооколичних селян». 

"Дайте їм ще пару баняків!"

У Сокалі "Ґонґу" протистояла команда "Поґонь". Вже на місці з’ясувалося, що під цим титулом зібралися найсильніші гравці трьох польських команд міста — "Бриґади", "Стшельца" і "Сокула". Господарі посилено готувалися до матчу, бажаючи рознести "гайдамаків". Проте актори виявилися сильнішими — 4:2. "Діло" писало: «Після завзятої боротьби "Ґонґ" вирішив змагання з грізним противником певно у свою користь. Героєм змагань був воротар "Ґонґу" Кіт, якого по змаганнях розентузіазмована публіка винесла з грища на руках. Гра гостра, але фер. Варто підкреслити дуже пристойну поведінку різнонаціональної публіки, яка оплескувала обидві дружини так, що змагання відбувалися в спортовій атмосфері. Українська публіка обсипала переможців квітами». 

Розлогіше описує той матч Ярослав Климовський: «Тьма-тьменна підвод з поблизьких сіл заповнила Ринок та інші площі Сокаля. Вістка про змагання українського театру з поляками наче блискавкою розійшлась по українській Сокальщині. Для них це був священний бій. Грище заповнене вщерть. Буря оплесків не вгавала. Коли ми стрілили другого голя, згірчений староста, демонстративно виходячи зі змагань, сказав: "Нє моґе патшець на те клєнске, нєх наших шляк трафі". А коли ми здобули ще треті ворота, жид, що стояв поблизу наших воріт, крикнув: "Дайте їм ще пару баняків, най знают, цо то єст мнєйшоськ народова!". Українська публіка шаліла з радости. А виходячи зі змагань, дивились на поляків як на мале пивоЗневажливо». 

Наприкінці літа "Ґонґ" став членом Львівського окружного футбольного союзу. Навесні мали розпочатися офіційні змагання за першість краю. Але почалася Друга світова війна. Галичина увійшла до складу СРСР. Володимир Блавацький очолив Театр ім. Івана Франка у Львові. Команда змінила назву на "Мистецтво" і заявилася до участи в першості міста серед робітничих колективів. В офіційних документах назву вказували російською — "Искусство". 

Тренував її інший нападник "України" — Олександр Скоцень. Замість гонорару отримував квитки на вистави. Пригадував: "Доводилося поборювати труднощі з часом тренувань. Ранком артисти і я були зайняті: вони відбували проби в театрі, я готувався до праці з Червоною Армією. Ввечері я був вільний, а вони знову зайняті в театрі. Однак ентузіазм поборював труднощі, і ми знаходили час на тренування, хоч не завжди в тому самому часі. Приємно було працювати з тими ентузіастами. Вони вправляли серйозно, однак з великою дозою гумору". 

Актори проти письменників

Влітку 1941-го Львів окупували нацисти. Володимир Блавацький очолив Оперний театр. Також він став головою футбольного клубу "Гарбарня", що змагався в першості Галичини. Часу на театральну команду бракувало. Попри це, вдалося влаштувати ефектну імпрезу — матч між командами "Артисти театру" і "Робітники пера". Подія відбулася 28 червня 1942 року. На трибунах стадіону УЦК на вулиці Стрийській зібралося понад 5 тисяч глядачів. Честь "Артистів" відстоювали, окрім Блавацького, директор Лев Туркевич, актори Володимир Карп’як і Євген Курило. У складі "Робітників пера": кореспондент газети "Краківські вісті" Іван Німчук, редактор тижневика "Рідна земля" Юліан Тарнович, директор Мистецько-літературного клубу Зенон Тарнавський і спортивний рецензент Роман Сливка. Літератори перемогли — 4:3.

Газета "Львівські вісті" звітувала: «Усі змагуни виявили велику жертвенність і запал до гри. Усі горіли палким бажанням перемоги, про що відтак переконливо говорили численні ґудзи та синяки на тілі неодного з них. Деякі злобні язики добачили в тих синяках скриті порахунки між деякими безпощадними театральними критиками й покривдженими виконавцями театральних ролей. Деколи гра підносилася до вершин поезії, але й часто обнижувалася до сірої прози та звичайної публіцистики. Змагуни падали частіше, як стріли до воріт. Про вислід змагань сказав хтось дотепний: "Актори програли, бо забули взяти суфлєра, а письменники й редактори виграли з причин, незалежних від редакції…" Одні й другі однаково розвеселяли публіку, що бавилася знаменито».

Наприкінці війни Блавацький опинився у таборах для переміщених осіб у Німеччині. Там сформував нову трупу. Також очолював Раду Фізкультури, яка об’єднувала понад пів сотні спортових товариств українських емігрантів. Потім осів у Філадельфії. Створив там спортивний клуб "Тризуб". Мріяв, що його команда стане чемпіоном США. Але помер 52-річним від хвороби серця.