Гуцульська столиця
Довгий час до Жабйого вибиралися лише найвмотивованіші мандрівники: дороги до села були в дуже поганому стані. Однак ті, кому вдавалося побачити захований за карпатськими лісами найбільший за площею населений пункт Австро-Угорщини, залюблювалися у нього з першого погляду. Так, найбільший. Так, Жаб’є. Так, сьогодні це наша Верховина, що славиться своєю колядою і сувенірним торговищем. Селище – стартова точка для багатьох піших маршрутів на Чорногору, рафтингу та джипінгу. Схили навколишніх гір вкриті готелями, глемпінгами та котеджами. Залізницю сюди так і не провели. Однак потік туристів тільки зростає.
Околиця, якої не можна проспати
розділ 1
Гуцульска столиця
          У міжвоєнний час Гуцульщиною проклали 2 тисячі кілометрів промаркованих туристичних доріг і стежок та збудували 58 великих туристичних «схрониськ» – баз. До Карпат прибували на відпочинок не лише українці та поляки, а й угорці, німці, чехи, румуни, швейцарці, англійці та американці. Приїжджати з року в рік на ті самі локації хотілося не всім. Незвідана Гуцульщина лежала навколо зеленою terra incognita – і нові модні місця для відпочинку з’являлися практично щороку.
          1936-го Галактіон Чіпка писав у «Ділі»: «Зашиється в глибокі бори, закопається в далекі гори гуцульське село і живе собі майже так, як сто літ тому. Десь колись загляне туди поліціянт, екзекутор чи граничник, перейде в літі прогульковець-верхолаз, часом замешкає на місяць-два аматор тиші та краси природи. Аж ось прийде партія робітників і починає робити дорогу. Робітники – нетутешні чужі специ, то й звичаї чужі, й мова чужа. Росте дорога, видовжується і за рік чи два сполучить глухе село з гомінкими містами. І тоді починається...
           Спершу приїздять авта на розглядини. Приїде народ з далековидами й термосами, розгляне околицю, поп’є теплого чаю і вирішить: чудовий закуток!.. Повинаймає гуцульські хати, заповнить собою доріжки, стежки та плаї, наповнить вереском гори. А потім купує площі з хатами та стодолами, розбирає їх, а на те місце ставить віллі. Гуцул трохи грошей вложить у нову хату “на верхах”, решту проп’є і споглядає з груня на своє село. За кілька літ пізнати його не може.
           Де був майдан – там костелик, де був начальник громади – там комісар літнища. Цілий день пляж, а під вечір корсо і вечером дансінґ. Коли натовп літників збільшиться, з’являються на шляху автобуси. Від них, від звичайних авт і від жидівських возів цілий Божий день дорога димить як пожарище. Літники спершу радіють, потім починають пчихати, а в кінці рішають: “Забагато руху і пороху!” – і починають нишпорити по горах за новим селом, пригожим на літнище. Знайдуть, розкажуть іншим, опишуть у газетах і одного гарного дня... приходить партія робітників та починає будову нової дороги до нової перли гір. Так відкривається і стирається перла за перлою».
           Жаб’є довго стояло осторонь карпатського буму. Найближча до села залізнична станція була аж у Ворохті, за 32 кілометри. Далі треба було їхати на підводах або автівкою. Аж 1936 року новенький автошлях Ворохта – Жаб’є суттєво скоротив час добирання. Це змінило все. Галактіон Чіпка писав: «Тепер, коли хтось має своє, може позичити, чи має за що винаймити якесь авто, їде, як по столі, аж до самої столиці Гуцульщини. Бувають ще на тім шляху місця не зовсім пригожі до сну в авті, але вони є, на щастя, там, де прекрасна околиця аж проситься, щоби її не проспати».
Для українців, поляків і британців
розділ 2
Гуцульска столиця
          Польські митці також не гребували відпочинком у Жабйому. Поет Юзеф Віттлін стверджував, що це «найцікавіший закуток гуцульської землі, що літніми вечорами пахне м’ятою, з сонними присілками, приліпленими до тихих полонин, де пастухи грають на довгих трембітах». Історик літератури Казимир Віка називав цей край «крихітним світом, відрізаним від шаленства, відданим сонцю, шумові вод та гуцульському йодлю».
Жаб’є, 1914 рік
          Та що там поляки! Англійський журналіст Бернард Чарльз Ньюман (1897–1968) ділився враженнями: «Жаб’є – трохи хаотичне нагромадження дерев’яних будинків. Його можна вважати містечком в околицях, де скупчення кількох хатин іноді називають селом. Жаб’є відрізане від решти світу, як жодне інше місце у Східній Європі: залізниця розташована за милю, а єдиний зв’язок із рештою світу – сільська дорога третього класу».
          Ньюман у міжвоєнні роки багато подорожував українськими теренами: відпочивав у Карпатах, працював у радянському колгоспі й навіть видавав себе за циркача. Він також згадував: «Ще дещо вирізняє гуцулів і, мабуть, випливає з їхнього лицарського характеру: вони не будують хат тісно в одному місці, на тісному просторі. З причин, відомих тільки їм самим, вони розміщують їх за пів милі одна від одної. Не дивно, що гуцул, бажаючи побувати у сусідів, змушений мандрувати верхи».
          Шотландська мандрівниця Мені Мюріел Дові (1867–1945) у книжці «Дівчина в Карпатах», вперше виданій у Лондоні 1891-го, зазначила: «Думаю, що з точки зору ландшафту Жаб’є відображає все, що є у цьому регіоні. Це маленька країна у повному розумінні цього слова. Лежить переважно в родючій долині, по якій петляє річка, за першої нагоди змиваючи прибережні луки. Одні хати збудовані високо, інші покотилися, ніби каміння на березі річки. Великі пагорби, які виглядають так, ніби тримаються за руки, наче діти, що граються, – стояли навколо і спостерігали за тим, що робить Жаб’є. Жаб’є, звичайно, найменш руське й найбільш гуцульське село, яке я коли-небудь бачила». А Ньюман доповнив: «Більшу частину роботи тут виконують жінки. Мабуть, це ще один слід аристократичного походження гуцулів!»
Остерігайтеся місцевих дівчат!
розділ 3
Гуцульска столиця
          Жаб’є рекламували як столицю краю, заховану від решти світу за карпатськими лісами. Галактіон Чіпка писав: «Одні вважають столицею Гуцульщини Ясіню, другі – Жаб’є. Ми, галичани, повинні бути за Жаб’єм, бо воно на галицькім боці, а льокальний патріотизм грав і грає у величезну дудку в національній оркестрі». Не надто милозвучна назва села не перешкоджала туристичним потокам. Казали, що і назва – неповна: були це колись чи то Жаб’ї Скелі, чи то Жаб’ї Гори. Бо коли у квітні починало пригрівати сонце й танув сніг, на пласкі каміння біля Черемошу виповзали грітися тисячі жаб. Кумкали до свисту у вухах, билися за дам, парувалися – а за кілька днів зникали, щоб знову з’явитися через рік.
          Дані щодо кількости жителів у Жабйому різняться. «Путівник по здравницях та кліматичних курортах Галичини», випущений 1912-го у Львові, згадує про 11 тисяч осіб – і пише, що за територією це найбільший населений пункт Австрійської імперії (!). І Чорний Черемош, і Дземброня, і Слупейка, і Бистрець з Буковелем – це все річки та потічки, що текли через Жаб’є. Від Попа Івана до Микуличина, від Гриняви до Шпиці – такими були кордони гуцульської перлини. У міжвоєнні роки Жаб’є називали найзаселенішим селом Польської Республіки – 10 тисяч жителів.
Вид на гору Піп Іван із Жабйого, 1938 рік
          Гуцули здивувалися б, коли дізналися б, що їхні коломийки, «трісучки» та «козачки» хтось називає йодлями. Але нехай собі, аби курортники їхали. Тим паче з самооцінкою у тутешніх ґазд все було гаразд. Самі про себе йодлили – чи пак співали:
Ой нема то кращих людей
Над жабівські люди!
Як у личко поцілує
–На рік того буде!
          У подорожніх замітках про Жаб’є зачаровані автори часто згадували романтичні казки про походження гуцулів. Писали, що ця етнографічна група українців із її виразними народними строями, говором та музикою отримала назву чи то від румунського діалектного слова hotul – злодій, чи то від праслов’янського «кохул» – кочівник, номад.
          Письменниця Марцеліна Ґрабовська стверджувала: «Гуцули – це рід митців та пастухів, що творить ліжники й верети, касетки та різьблені люльки у різних орнаментах, прикрашені кораликами; дзбани, флакони та кахлеві печі. Гуцул не піде не до своєї роботи, хоч би мусив – без перебільшення – померти з голоду. А “своя” робота – це лише різьба та прикрашання». Писали й не дуже компліментарні речі: вже згаданий вище Віттлін зауважив: «Жінка, горілка та релігія – три розкоші, які охороняють душу гуцула від розпачу та пекла на землі».
          На початку XX століття Жаб’є мало пошту, суд, аптеку, телеграф, греко-католицьку церкву. Тут працювали одразу два лікарі – Невестюк і Мілґром. Та найбільшим закладом охорони здоров’я був регіональний шпиталь для сифілітиків. Епідемія цієї пікантної хвороби була великою проблемою на Гуцульщині. Страх підхопити недугу прочитується у спогадах багатьох чоловіків, які побували тут. Гості регіону хоча й захоплювалися вродою місцевих дівчат, старалися триматися від них поодаль. Путівник 1912 року писав, що тут багато невисоких темнооких білявок або шатенок. Чоловіки теж були красивими: високими, смаглявими, довговолосими та з гострими рисами обличчя.
Як стара кожушина
розділ 4
Гуцульска столиця
          Той самий путівник досить скупо описує доступні туристам активності: можна гуляти в навколишніх лісах чи підійматися на Чорногірський хребет. Маршрутів було два: через Бистрець на Шпиці або долиною річки Дземброня до Попа Івана. На полонинах часто траплялися отари, які провадили не тільки гуцули, а й нерідко юдеї. Пастухи з пейсами дуже дивували мандрівників із рівнинних регіонів Галичини. Також ходили до водоспаду Буркут.
          Однак найкращою атракцією вважали сплав дарабами по Черемошу. Ліс таким чином транспортували двічі на тиждень – доплисти з бокорашами можна було до Устеріків, Кутів або Вижниці. Офіційних тарифів на цю розвагу не було, місцеві радили заплатити бокорашам 5 злотих за 2 години. У 1930-х літники могли плавати Черемошем на каяках. Ще однією екзотичною розвагою були багатолюдні храмові свята та відпусти. Щоб побачити гуцулів у яскравих строях, туристи щороку прибували на 12 липня, 28 серпня та 21 вересня.
          Найпопулярнішим серед туристів кутом села стала Слупейка, найпівнічніша та найнижча частина Жабйого. Тут містилися більшість урядових установ, кілька крамниць і пансіонат «Дворик Чорногірський», збудований коштом коломийського відділу «Татранського товариства». Ліжко без матраца коштувало 1,40 крони за ніч, із матрацом – 2 крони. Школярі та члени «Татранського товариства» мали знижку 50 % на поселення та 20 % на харчування у ресторації при «Дворику». Працівники пансіонату допомагали першим туристам, як могли: викликали для них фірманів з підводами, пояснювали маршрути навколишніми горами. Також діяв Заїзд Гертнера. Якщо в обох локаціях всі місця були зайняті, гостям доводилося орендувати кімнати в гуцульських хатах. Таке траплялося нечасто: кількість літників була майже сотня на рік.
          Село було місцем таборів польських скаутів – гарцежів. У 1920-х їхнім закладом керувала Станіслава Адамувна (1900–1992), студентка, а згодом випускниця медичного факультету Львівського університету Яна Казимира. Гарцежські літа на Гуцульщині провели в дитинстві художник Владислав Фоланд (1910–1951), лікарі Станіслав і Антоній Фалькевичі.

          Цивілізація поступово сягала і Карпат. Ліси вирубували чимраз активніше, на Попі Івані семафором сяяв бляшаний дах обсерваторії, над селом кружляли літаки. Року 1937 етнограф Михайло Миханько дорікав: «Гарне є місце в Жаб’ю, де Чорний Потік впадає до Черемоша. Околицю зіпсула двоповерхова камениця (виглядає як паровий млин) і площа ЛОПП  для літаків, яку купили примусово від гуцулів. Гори й верхи з понищеними лісами виглядають як стара кожушина з білими місцями, що їх вигризли молі».
          Взимку курортне життя стишувалось, туристів прибувало небагато, заробітки гуцулів маліли. Той самий Миханько згадував: «Бідаки сидять в обсипаних снігом хатах, або лежать під ліжниками. Лише деякі мають працю в лісі при вирубі чи звозять зрубані ялиці до тартаку. Ті, що мають добрі коні й добрі залубні, можуть заробити, возячи панів на прогульки. Навіть деколи відчувається брак залубень. Деякі гуцули розносять і продають (в останніх часах за безцінь) свої прегарні вироби й сушені гриби, або гірський мід».
Музей Гуцульщини у стилі ар-деко
розділ 5
Гуцульска столиця
          Курортникам із метрополій не вистачало лише краєвидів – вони бажали культурної програми. У Жабйому діяли читальня й оркестр, та цього вже було недостатньо. Потрібно було місце, де люди могли б ознайомитися з народним мистецтвом. І воно з’явилося.

          Року 1933 у Жабйому зареєстрували Товариство друзів Гуцульщини. Його очолив міністр військових справ Польщі, генерал Тадеуш Каспшицький (1891–1978). По видатних точках села розставили таблички польською мовою, що дуже дратувало туристів-українців. Через три роки на присілку Ільці, на перехресті доріг на Жаб’є — Слупейку та водоспад Буркут почали зводити кам’яну споруду у стилі функціоналізму за проєктом варшавського інженера Стефана Лістовського. Для будівництва Товариство придбало земельну ділянку площею 7 гектарів та відкрило окрему цегельню. 1938-го тут запрацював Музей Гуцульщини. Донорами закладу були Фонд графа Скарбека, Національний фонд культури Речі Посполитої, Державний сільськогосподарський банк та якийсь Фонд офіцерів будинків відпочинку.
          На відкритті музею виступали війт Жабйого, «буйний гуцул» Петро Шекерик-Доників і полковник Норберт Околович, член Товариства друзів Гуцульщини, художник-аматор і колекціонер гуцульської вишивки. На той момент ще не всі приміщення були готові, частина колекцій чекала на свій час у Кракові та Львові.
          Музей був електрифікований, мав центральне опалення, каналізацію та очисну станцію. Діяла бібліотека з понад тисячею тематичних книжок. Найбільшим із відділів був етнографічний – на 5 тисяч експонатів: скрині, ікони на склі, писанки, велика колекція топірців, плуги, ярма, гуцульська кераміка, рідкісні кахлі. Музей містив чималу художню збірку. Тут були твори випускника Львівської академії образотворчого мистецтва Юзефа Левицького (1880–1964), який 24-літнім переїхав до Жабйого і за своїх численних керамічних опришків та барельєфів із верховинками-танцівницями отримав прізвисько «гуцульський скульптор». 1938-го в закладі провели симпозіум народних митців Гуцульщини.
          Коли Гуцульщина стала частиною СРСР, у будівлі музею спочатку працював відділ НКВС, а потім – школа. Кільком експонатам пощастило – їх відвезли до краєзнавчого музею в обласному центрі. Решту спалили, вкрали або просто викинули на смітник. Наприкінці 1940-х будівлю розібрали, з її каменю та цегли звели приміщення адміністрації у присілку Слупейка.
Пориньте в подорож Карпатами крізь віки
Щотижня ми будемо знайомити вас із локаціями, що розташовані на вершинах чи в западинах Карпат. Ви пройдете тими стежками, якими ходили мандрівники та дослідники, а відтак захоплено описували цей край у своїх працях. Кожна подорож проілюстрована давніми світлинами, які допоможуть відчути чарівність тих місцин.
Пориньте в подорож Карпатами крізь віки
Щотижня ми будемо знайомити вас із локаціями, що розташовані на вершинах чи в западинах Карпат. Ви пройдете тими стежками, якими ходили мандрівники та дослідники, а відтак захоплено описували цей край у своїх працях. Кожна подорож проілюстрована давніми світлинами, які допоможуть відчути чарівність тих місцин.
Тексти:
Ірина Пустиннікова
Ідея:
Христина Сеньків, Маріан Стрільців
Концепція та координування:
Аліна Брода, Віталій Ляска
Редагування:
Денис Мандзюк
Наукове редагування:
Юрій Пуківський
Добірка світлин:
Аліна Брода, Ірина Пустиннікова, Михайло Маркович
Джерела світлин:
– Львівська національна наукова бібліотека ім. В.Стефаника
– Національний цифровий архів Польщі
Дизайн та розробка:
(1)псевдонім Романа Купчинського (1894–1976)
(1)біноклями
(1)633 метри над рівнем моря
(1)Ліга повітряної та протигазової оборони
(1)тепер це окреме село