Військо під землею. Як вижити у криївці?

Радіостанція за хатою 

Спочатку копали яму завглибшки 3–4 метри. Далі з колод зводили стіни. Стелю робили подвійною, вистеляли руберойдом чи бляхою для гідроізоляції від снігу чи дощу. Важливо було мати хорошу вентиляцію. Віддушини за допомогою труб, вузьких ящиків чи просто отворів у ґрунті виводили в пеньки, дупла у стовбурах дерев, густі чагарники, невеликі рівчаки. Над дахом насипали шар землі завтовшки приблизно 1,5 метра, на ньому висаджували рослини.

Більшість джерел подає терміни "криївка" і "бункер" як синоніми. Майор УПА Степан Стебельський–"Хрін" пропонував розрізняти їх: криївка повністю ізольована від зовнішнього світу, бункер поряд мав охоронний пост і склад припасів. Українські підпільники почали споруджувати такі схрони ще за німецької окупації. У них зазвичай тримали харчі, боєприпаси, спорядження. Також там працювали технічні ланки УПА, як-от друкарні чи радіостанції. Протягом 1943–1945 років у бункері за хатою в селі Ямельниця діяла редакція радіо "Вільна Україна", або ж "Афродита". 

Масово криївки почали облаштовувати навесні-влітку 1944 року, коли стало зрозуміло, що попереду — тривала боротьба з радянським режимом. Масштаби можна уявити з одного факту: тільки 1946-го в західних областях чекісти виявили та зруйнували 12 190 криївок.

Підпільники спускалися до бункерів на зимовий період, найменш сприятливий для боротьби — від листопада до квітня. Спорудження ж починали влітку. Цей процес, враховуючи конспірацію, затягувався на декілька місяців. Вояк Омелян Плечень–"Соловій", який мав досвід проживання у чотирьох криївках, описував: "Спочатку ми довбали землю ночами. Коли прокопали тунель-коридор, копали й удень. Один відпочивав і тримав стійку, другий працював. Як люди виходили на сіножаті, ми маскували всю роботу і ховалися в кущах — боялися, щоб нас хтось не побачив. Праця була тяжка. Великим полегшенням було те, що землі не треба було виносити далеко, можна було висипати в провалля і там легко маскувати її".

Комфорт і маскування

Ділянку для криївки обирали в лісовій гущавині, кущах чи на схилі гори. Важливо було, щоб у лісі не заготовляли дрова — так існував високий ризик, що виявлять робітники. Також уникали сінокосів, пасовищ, грибних і ягідних місць. До найближчого села мало бути кілька кілометрів — щоб підтримувати сталий контакт зі станичним чи кущовим провідником ОУН або симпатиками націоналістичного руху, які передавали підпільникам харчі, медикаменти, інформацію тощо.

Викопаний ґрунт відносили якомога далі від бункера, бажано на зоране поле. Вхід закривали лядою у вигляді "лучки" — ящика із землею, садили рослинність. У населених пунктах криївки облаштовували під хатами, хлівами, копицями сіна, собачими будками, поряд із криницями та іншими господарчими спорудами. Іноді — на горищах.

Поряд мали протікати струмок чи річка. Якщо була можливість, за допомогою кустарних труб воду проводили у криївку. Іноді в бункері конструювали цементний басейн чи криницю. Ось який варіант саморобного "водогону" змайстрував Плечень з товаришами: "У коридорі ми викопали збірник на воду, яку допровадили з потічка дерев’яними рурами зі стовбурів, з яких видовбали середину. Такий водотяг виявився дуже добрим — взимку вода в ньому не замерзала. Ринвами, які ми принесли із залишених хат, спрямували брудну воду до іншого потічка".

Житлове приміщення обставляли дерев’яними нарами, столом, стільцями. Якусь із кімнат призначали для роботи, під кухню, комору чи туалет. Чотовий сотні "Ударник-2" ВО "Сян" Юрій Пашковський–"Чумак" зафіксував планування криївки-шпиталю у гірському масиві Хрещата на Закерзонні: "Одна кімната мала вимір 7×9 метрів, друга — 6×5, третя — 4×3, а для туалету призначалося місце недалеко потоку". Бункер міг мати одну-три кімнати. Якщо ж у ньому розміщувався підпільний шпиталь, друкарня чи провід, це могло бути ціле підземне містечко.

Сухарі, картопля, гуляш

Сховища освітлювали гасовими та карбідовими лампами чи свічками. У криївках під будинками могла бути й електрика. Тримали тут тільки найнеобхідніше: запас палива, харчів, медикаментів, зброю та боєприпаси, одяг, посуд, літературу, навчальні матеріали. А ще — гроші, за які через своїх людей можна було докупити те, чого бракувало.

Основними стравами мешканців криївки були солоне сало, м’ясо, сухарі, борошно, цибуля, мед. Якщо мали можливість, робили піч із залізної бочки чи цегли. Якщо ні — готували на примусах чи гасницях. На день доводилося витрачати не менше пів літра гасу. Робили це вночі, щоб дим не привертав уваги, на слабкому вогні. Варіння каші могло затягнутися на декілька годин. Офіцер МДБ Георгій Санников описував: "Покладені за нормою 60–75 грамів сала або домашньої ковбаси, що зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, і пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш-менш пристойного харчування. Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся нормально функціонувати. Щоправда, метиковані хлопці запасалися по селах добрячою кількістю самогону і цілющих трав. Випивати можна було тільки за дозволом провідника або коменданта бункера".

Не завжди раціон був настільки бідний. "Соловій" згадує, як під час жнив повстанці розкладали лантух, обережно виймали з полукіпка сніп і витрушували з нього зерно, а потім ставили на те саме місце, щоб не було слідів роботи. У криївці мали жорна, які притягли з порожньої хати. Картоплю забирали з поля вже "готову", викопану і зсипану в мішки. Правда, носити ці мішки доводилося добрих 5 кілометрів. По центру бункера вкопали бочку, у якій квасили капусту. Розставляли пастки на зайців, кабанів і птахів. Навіть пробували полювати за допомогою мисливської дубельтівки. «Наша "хата" пахла капустою, грибами, цибулею та часником, — хвалився Плечень. — Снідали кавою і хлібом, помащеним смальцем. Обідали о годині четвертій. Здебільшого робили вареники завбільшки в долоню, смажили з тертої картоплі "пляцки", варили різні юшки, переважно з рибами. Ну, а як "Крук" вполював якогось звіра, бував гуляш».

Праця як розвага

Бійці намагалися провести час під землею з користю. У розпорядку дня були передбачені години на навчання, написання звітів, вишкільних та ідеологічних праць тощо. Вивчали і загальноосвітні предмети — українську мову, історію України, географію, іноземні мови, — і спеціалізовані дисципліни. Чимало спогадів про боротьбу УПА в першій половині 1940-х написані саме в період зимівлі у криївках на зламі 1940–1950-х. Саме у криївці останній провідник ОУН в Україні Василь Кук–"Леміш" вивчив англійську мову та написав працю "Колгоспне рабство". 

У таких самих умовах творили ідеологи українського націоналізму Петро Федун–"Полтава", Осип Дяків–"Горновий" та інші.

Референт пропаганди Карпатського краю ОУН Михайло Дяченко–"Гомін" ("Марко Боєслав") залишив такі записи про роботу своєї референтури взимку 1950/1951 років: «У бункері крім мене було дев’ять осіб. Передусім ми провели доволі серйозне навчання з бойовиками. Решту часу я використав для своїх літературних творів, популярних і пропагандистських брошур, інструкцій, зразків роз’яснювальних листів, листівок і проєкту спеціального пропагандистського вишколу. "Улас" написав драму "Месники йдуть", брошуру "Четвертий указ", два зразки роз’яснювальних листів, велику листівку "До російського народу", "Інструкцію про роботу окружної референтури пропаганди" та відпрацював збірник синонімів. Окрім цього, я з "Уласом" відпрацював чергові видання крайового відділу пропаганди "На зміну" № 9. "Ярина" переписувала відпрацьований матеріал. "Христя" складала нові мелодії, а вечорами вчила хлопців співати. Праця була найкращою нашою розвагою. Трохи розваги нам приносило радіо. Гарного настрою вистачало завжди. Хоча, слід визнати, блохи нам сильно дошкуляли».

Подібно бункерний побут описала друкарка при Жовківському надрайонному референті пропаганди "Носачу" Ярослава Романина–"Оля": «Тут ми вже мали кожен свою роботу. "Мечник" займався літературою, "Рома" була машиністкою і займалася коректурою, у чому при потребі їй допомагав "Мечник", "Ліда" обслуговувала циклостиль, я з "Носачем" працювала на гутенбергівці. Хлопці нарізали папір і робили відбитки на гутенбергівці. Ми, дівчата, варили їсти по черзі, як і раніше. У ту зиму ми дуже напружено працювали. Кожний робочий день, а в нас робочим днем була ніч, був заповнений вщерть. На гутенбергівці випустили брошуру на 33 сторінки "Хто такі бандерівці і за що вони борються", понад 4 тисячі екземплярів. На циклостилі випустили багато листівок до студентів, червоноармійців, селян. На машинці випустили скорочену історію України, "Літопис УПА" та інші».

А районний референт Служби безпеки на території Карпатського краю ОУН "Ромб" звітував керівництву, що протягом зими у криївці навчився: а) правильно писати частки "не" і "ні", чого не міг ніяк засвоїти у школі; б) історії ВКП(б) і в) курити, "як сапожник". Підсумовував: "У таких умовах більшого зробити неможливо. Я дивуюся, що дотепер не збожеволів".

"Краще сидіти в тюрмі"

Тіснота, тривале перебування без руху, відсутність сонячного світла, мізерне харчування, важке повітря через погану вентиляцію та роботу пальників, запах відходів життєдіяльности — усе це було дуже далеким від комфорту навіть за мірками суворого партизанського життя. Особливо якщо підпільникам доводилося безвилазно перебувати під землею кілька тижнів або й місяців поспіль. 

"Краще сидіти в тюрмі, ніж у такій криївці", — скаржився керівник друкарні Турійського районного проводу Олексій Ткачук–"Олекса" Ковельському надрайонному провідникові Григорію Грушовцеві–"Хомі". За три роки в криївці він заробив ревматизм, виразку шлунку, біль у ногах і психологічні проблеми. Подібні враження від підземного життя лишила й одна друкарка: "Воліла б жити в холодному лісі, ніж у такій криївці. Постійно почуваюся втомленою, боліла голова, не смакувала їжа. Від нафтової лямпи почервоніли очі".

Якщо криївку виявляли війська НКВС–МВС–МДБ, її залога майже не мала шансів вижити. Лише незначна кількість бункерів була пристосована до оборони чи мали запасний вихід. Попри це, мало хто з повстанців здавався облавникам без бою. Якщо опір був неможливий, вони вчиняли самогубство. Для таких випадків деякі схрони мінували ще на етапі будівництва.

«Почорнієш від самого страху, — занотував Михайло Дяченко–"Гомін" у щоденнику 22 січня 1952 року. — Пам’ятайте, що земляна печера може стати тобі будь-якої миті могилою. Вийти звідси живим, коли "Ванька" кине всередину кілька гранат, майже неможливо. Та не думай, що тільки від страху потемніло би в очах. Ні, тут, куди не глянеш, усюди темно. На стелі — чорна оббивка. Вона там має бути, бо зі стелі ллє, як із решета. А це не дуже приємно, коли вода тече за комір. Підлога теж чорна. Води вистачає, але біда в тому, що брудної води після миття нікуди дівати. Ну а коли така справа з підлогою, то не краще і з нашими обличчями. Вони зараз також чорні, бруд на них хоч руками згрібай. Але ми нічого не робимо. Прийде весна, тоді помиємося». "Гомін" загинув у бою з чекістами рівно через місяць після цього запису.