Від Львова до бараків "Ді-Пі": Історія часопису "Малі друзі"

Журнал, що ростив малих українців

Журнал, який забезпечував потребу українських родин у якісній, національно орієнтованій періодиці для найменших, зародився у Львові у 1930-х роках. Він конкурував із польськомовними виданнями та мав на меті виховувати дітей в українських культурних традиціях. "Ми всі дуже тішимося, що вже можемо навчатися в рідній українській мові, читати свої книжки й давати виставки", — писали діти в листах, опублікованих на сторінках журналу.

Часопис публікував виховні, розважальні та пізнавальні матеріали для дітей різного віку. Тут друкували твори героїчної тематики, які знайомили з постатями української історії та визвольних змагань. Окремі номери присвячували відомим діячам, зокрема Тарасові Шевченку, Іванові Франку чи Лесі Українці. 

У часописі були й релігійні публікації: матеріали про християнські свята, вірші на відповідні теми, пісні з нотами та малюнками-рухами до них. Публікували також казки, вірші, сміховинки, ігри та жарти для дошкільнят, що супроводжувалися гумористичними ілюстраціями. 

Цікавими були інтерактивні рубрики. У "Погутаримо" публікували листи дітей до редакції та відповіді на них; у часописі також з’являлися фотографії, які надсилали маленькі читачі. Популярними були головоломки, ребуси, хрестівкикросворди, загадки та інструкції зі створення виробів власноруч. Дитячі журнали міжвоєнного часу не лише пропонували читачам тексти, а й залучали їх до гри, творчості та практичних занять. Подібні рубрики — на кшталт "Маленькі майстри" чи "Забави в хаті" друкували також "Світ дитини" та "Дзвіночок". 

Окремою була рубрика "Діти при роботі". Фізичній активності в тогочасній педагогіці відводили значну роль у вихованні дітей, тому журнал приділяв увагу й рухливим заняттям. Випуски журналу відрізнялися за кольором оформлення. Колір, використаний на титульній сторінці конкретного номера, повторювався в ілюстраціях та оформленні заголовків на його сторінках. 

Втеча від окупації

"Малі друзі" почали виходити 1937 року під егідою видавництва "Українська дітвора". Через виразну національну спрямованість польська адміністрація вбачала в журналі загрозу державній безпеці та прояв сепаратизму. "Ще перед війною ми не мали змоги читати українські дитячі журнали, бо в польській школі це заборонювали", — писали діти з Ярославського повіту у випуску 1941 року. Наприкінці 1938-го польська влада офіційно заборонила "Малі друзі", після чого журнал припинив виходити у Львові.

1939 рік приніс Галичині нову зміну політичного режиму. Радянська влада розпочала масштабні репресії та перебудову культурного життя. Закрили, зокрема, дитячий журнал "Дзвіночок", а його редактора Юрія Шкрумеляка зааерштували та згодом засудили до ув’язнення в ГУЛАГу. Українську пресу замінили виданнями радянського зразка, серед них — журнал "Жовтень".

Після встановлення радянської влади частина української інтелігенції виїхала на Захід, зокрема до Кракова, який став адміністративним центром німецького Генерального губернаторства. Саме там під егідою легального "Українського видавництва" у січні 1940 року письменники Роман Завадович та Богдан Гошовський відновили видання "Малих друзів". Спочатку журнал виходив як дитячий додаток до газети "Краківські вісті", а згодом знову став окремим місячником. 

Видання працювало в умовах нацистської цензури, однак редакції вдалося залучити до співпраці відомих українських авторів та ілюстраторів. Обкладинки, зокрема, оформлював графік Едвард Козак, а серед авторів була письменниця Марійка Підгірянка. Журнал мав значний наклад і поширювався в Галичині та на Холмщині. Кількість примірників видання зростала відповідно до збільшення кількості передплатників — від 7500 у 1940-му до 9450 у 1941 році. 

У лютому 1942 року, після відступу радянських військ зі Львова внаслідок німецького наступу та включення Галичини до складу Генерального губернаторства, "Малі друзі" частково повернулися до Львова. Відтоді журнал виходив паралельно у Львові та Кракові, про що свідчило зазначення "Львів — Краків" на його випусках аж до літа 1944 року.

Повоєнне життя: табори "Ді-Пі" та українська діаспора

Новий етап в історії часопису розпочався після 1945 року. Після завершення війни сотні тисяч українців опинилися в Західній Німеччині в таборах для переміщених осібDisplaced Persons, або "Ді-Пі". Попри складні побутові умови та невизначеність із майбутнім, українські переміщені особи створювали власні школи, видавництва, пресу й культурні організації.

У 1947—1948 роках Об’єднання працівників дитячої літератури спільно з Головною Пластовою Булавою відновило видання "Малих друзів". Тепер журнал виходив у Мюнхені, Авґсбурзі та Регенсбурзі. 

У серпні 2017 року на Львівщині було знайдено бідон із неушкодженим архівом збройного підпілля ОУН і УПА. Серед документів історики виявили примірники журналу "Малі друзі" за 1948 рік, адаптовані підпільниками для виховання дітей в умовах радянської окупації. На обкладинці номеру надрукували гасло: "Воля народам! Воля людині! За Українську Самостійну Соборну Державу!". Такі випуски журналу друкували в підпільній друкарні Організації українських націоналістів імені Василя Хомина. 

Водночас основним завданням часопису залишалася робота з дитячою аудиторією: журнал допомагав підтримувати зв'язок дітей із українською мовою та культурою, публікував художні й пізнавальні матеріали, а також тексти, пов’язані з діяльністю Пласту.

Окремі примірники видання нелегально переправляли на територію України. Таким чином журнал опинявся не лише в руках дітей українських переміщених осіб у Німеччині, а й читачів у повоєнній Україні.

Наприкінці 1948 року "Малі друзі" припинили виходити. Українські переміщені особи поступово залишали табори й переїжджали до інших країн, зокрема США, Канади та Австралії. Частина авторів і редакторів "Малих друзів" продовжила працювати в українській діаспорній пресі. Зокрема, згодом з’явилися нові дитячі видання "Веселка" та "Готуйсь".

Часопис "Малі друзі" — це не лише дитячий журнал із казками, віршами та головоломками, а й цінне джерело до історії української дитячої культури в роки війни та повоєнної еміграції. Його сторінки показують, як українські видавці й педагоги намагалися підтримувати мову та культурну ідентичність дітей, які опинилися далеко від дому.