Від Чорнобильської катастрофи до Параолімпіади: хто така Оксана Мастерс

Травма пальця для більшості спортсменів не загрожує зірвати змагальний сезон чи взагалі стати приводом до завершення спортивної кар’єри. Але це саме та ситуація, в якій минулоріч опинилася американська параолімпійська лижниця та велосипедистка Оксана Мастерс. У травматичному, та все ж і тріумфальному житті, як у випадку цієї спортсменки, ушкоджений палець – це лише черговий бар’єр, який потрібно здолати.

Мастерс народилася в Україні 1989-го з різними вродженими вадами, спричиненими радіацією Чорнобильської катастрофи 1986 року. Перші роки життя провела в дитячому будинку, зазнаючи емоційного, фізичного та сексуального насилля. У віці восьми років її усиновила американка, і це нарешті стало початком щасливого сімейного життя. Втім адаптація до нової країни також була складним викликом. Тим паче, що дівчина перенесла ще й кілька операцій, зокрема ампутацію обох ніг.

Палець, який Оксана зламала під час лижних перегонів в Канаді, було б досить легко вправити у фізично здорової людини. Але у Мастерс ситуація інша – це був найпрацездатніший палець на її найпрацездатнішій руці, на який вона покладалася – бо у неї немає великих пальців. Втім три проведені операції поки виявилися невдалими: “Тому що моє тіло бореться проти відновлення”, – відзначила жінка. І констатувала: “Зрештою мені доведеться назавжди зростити його з середнім пальцем”. Хірург, який раніше успішно вилікував її зламаний лікоть, цього разу був не такий оптимістичний, наголосивши, що зараз, перебуваючи у своєрідному змаганні самої зі собою, Оксана ризикує назавжди пошкодити своє тіло.

Це вже не кажучи про те, що нове ушкодження є потребою вчитися робити все заново: від відкриття кришки з банки і аж до катання на лижах та тримання ручок її велосипеда. Звісно напередодні Параолімпіади в Парижі – це ще той виклик. Але все ж можна бути спокійним, адже йдеться про Мастерс – стійку та міцну, яка до того ж нещодавно тріумфувала на перегонах чемпіонату світу з нордичної ходьби в Італії.

Як їй вдається переживати кожну травму та невдачу? З цього приводу вона посміхається, зауважуючи, що виклики супроводжують її з раннього дитинства, відколи доводилося відстоювати своє право чи то навчитися ходити, чи робити ще щось інше, здавалося би, неможливе для її організму.

“Це крута річ, яку, я думаю, багато людей не усвідомлюють щодо паралімпійців: Ми постійно адаптуємося до нашого середовища, тому що світ не створювали для нас”, – відзначає спортсменка.

Оксана Мастерс є однією з найуспішніших паралімпійок за всю історію: спочатку у веслуванні вона здобула бронзову медаль для США на літній Параолімпіаді в Лондоні 2012-го, а у Токіо влітку 2020-го – у велоспорті, де вона виборола дві золоті медалі. А ще – декілька призових медалей у лижних перегонах та біатлоні (на Параолімпійських іграх 2014 та 2018 років).

“Мені потрібно бути в Парижі Інтерв'ю опублікували за два місяці до Параолімпіади у Парижі.. Я багато чого досягла і мені так пощастило, але чого я ще не досягла, так це ідеальних перегонів; коли я кажу “ідеальних”, я розумію той момент, коли я вперше пишаюся своїми перегонами та собою і не змінюю нічого. Незалежно від того, чи це призведе мене до подіуму, чи до останнього місця, це те, чого я прагну”. Тим паче Мастерс стверджує, що особливо у велоспорті їй ще є що довести.

Водночас, на відміну від багатьох спортсменів, вона відверто зізнається, що невпевнена у собі. Бо ж навіть якщо виграє золоту медаль, найперше, про що вона запитує свого тренера, це те, якими були її недоліки під час змагання, і що варто було би покращити у майбутньому.

“Моя мама сердиться на мене. Вона каже: «Тішся собою»”, – зазначає Оксана. І додає, що, на її думку, невпевненість у собі – спричинена боротьбою за виживання у дитинстві, коли те, що робило щасливим, чи чим пишалася, могло в один момент раптом зникнути.

“Але це не здорова і не стійка річ для спортсмена. Тому їдучи в Париж, я намагаюся вірити в себе і пишатися тим, чого вже досягла”, – зауважує параолімпійська чемпіонка.

Інший комплекс, який Мастерс переживає ще з дитячого будинку – відчуття покинутості. У той час, як інші діти їздили до своїх родичів на свята чи дні народження, дехто з опікунів (якщо їх так можна назвати, звісно) глузував з Оксани. Навіть міг сказати: “Ти потворна, ти не заслуговуєш на дім, твої батьки не хотіли тебе”.

“Я почала думати, що мої біологічні батьки свідомо вирішили не опікуватися мною, і вважала, що це моя вина”, – каже Мастерс. Це відчуття посилилося, коли декілька родин безуспішно спробували удочерити її. Хоч і позитив з таких візитів все ж був – коли приїздили потенційні прийомні батьки, Мастерс дбайливо одягали, прикрашали волосся бантами і краще годували. Цього було достатньо – не бути голодною, як зазвичай.

Однак страх бути покинутою не полишає жінку дотепер, навіть попри те, що її прийомна мати, науковиця Ґей Мастерс виглядає неймовірно люблячою та всіляко підтримує доньку. Врешті, як і її наречений, інший параолімпієць Аарон Пайк.

“Я прив’язалася до своєї мами, але боюся, що вона не прив’язалася до мене і одного разу вирішить покинути мене. Не тільки вона, а будь-хто з близьких мені людей. Мені важко дозволяти людям наближатися, адже це був інструмент, який допомагав мені захищатися протягом стількох років”.

У своїх мемуарах “The Hard Parts”, що побачила світ 2023 року [в українському перекладі – “Долаючи біль”, з’явиться наприкінці 2024 року у видавництві “Локальна історія”], Мастерс пише про надзвичайні обмеження з дитинства – холод, голод, відсутність любові. А також про насильство. І це при тому, що вона вирішила багато речей у книзі не згадувати.

“Я не думаю, що читачі матимуть сміливість все це читати, їм не потрібно знати всі деталі, аби зрозуміти загальну картину”, – пояснювала вона. Однак навіть те, що потрапило у книжку, жахає. Зокрема, жінка розповідає, що її найкращу подругу Лейні (вочевидь, Олену) побили до смерті на її очах після того, як та спробувала взяти хліб. Мастерс вже сьогодні розуміє, що саме Лейні фактично допомогла Оксані вижити в дитячому будинку: “Вона була моєю родиною, вона навчила мене, що таке любов і що таке безпека. Я не усвідомлювала, наскільки все погано, доки вона не пішла з життя”.

Крім того, Мастерс пише, що верхній поверх притулку був борделем, до “роботи” якого її долучали вже з п’яти років. А ще вряди-годи її били до півсмерті. “Я хотіла лише померти, але я також хотіла маму – і ця крихта надії була рятівною, за яку я трималася. Бачачи, як деякі діти покидають дитячий будинок, опиняючись у сім’ях, частина мене сподівалася, що одного дня це теж буду я”.

Приблизно тоді американка Ґей Мастерс пережила два роки розчарувань, корупції та бюрократії, після рішення удочерити маленьку дівчинку, яку вперше побачила на “зернистій” фотографії.

“Хоч їй було легко здатися, і люди постійно закликали до цього, вона цього не зробила”, – відзначає через десятиліття її прийомна донька Оксана. І додає: “Ми абсолютно протилежні люди – я люблю змагатися та розвивати своє тіло, а вона більше любить читати та використовувати розум. Але її приклад навчив мене боротися за себе, як за жінку з обмеженими можливостями, а потім як спортсменку”.

А коли Мастерс переїхала до США, їй довелося навчитися певних емоцій. “Я не знала, що я голодна, тому що раніше навчилася придушувати ці почуття. Моїй мамі довелося навчити мене, що означає слово “щасливий”, коли я їй розповідала про якісь дивні переживання, не знаючи, як їх описати”.

А ще у школі Мастерс усвідомила свої відмінності: нездатність говорити англійською та фізичні вади: “Я знала, що моє тіло болить, але я не знала, що я інвалід. Я пішла до школи, і люди запитували: “Чому ти ходиш інакше?” Ти виглядаєш по-іншому”. У підлітковому віці було ще важче… У літню спеку я носила світшоти з довгими рукавами та штани, щоб приховати недоліки тіла, я боролася з багатьма проблемами самооцінки”.

Коли Оксані було 13, хтось запропонував їй спробувати адаптивне веслування. Спершу здалося, що це одноразова затія. Але дівчині сподобалася.

“Це було моє безпечне місце, щоб пережити гнів і розчарування через те, що мене не включали до шкільних волейбольних і танцювальних команд. Коли тягнеш, відчуваєш силу води на веслах – момент, коли можеш кричати і відпустити все. Але потім, коли весло виходить із води, я відчуваю миттєве полегшення”.

Веслування виявилося значно ефективнішим за медичні консультації: “Усе життя інші розповідали мені про те, на що я здатна, які ліки мені потрібно приймати, щоб мати нормальну психіку. Але коли я сама на воді, це єдине місце, де я справді повністю визначаю, куди несе течія. Я бачу, хибний хід чи ідеальний. Зусилля, які я докладаю, і те, чого досягну, залежать від мене. Якщо у вас не було такого протягом перших 13 років вашого життя, це має дуже сильний ефект”.

Оксана веслувала успішно, але біль у спині змусив її покинути цей вид спорту. Натомість чемпіонку заохотили спробувати лижнярство та біатлон. Її мрія – потрапити на “домашні” для неї літні Параолімпійські ігри в Лос-Анджелесі 2028-го. Звісно, якщо вдасться “зберегти себе в цілості”.

Саме Параолімпійські ігри, на думку Мастерс, “запалили пристрасть продовжувати виступати за мою спільноту, за те, щоб спортсменів з обмеженими можливостями розглядали як елітний рівень, а не просто як “Вау, це дивовижно, що ви там і ви щось намагаєтесь робити”. А ще показати світу, що справді все можливо зробити з людським духом і тілом, і це нормально робити по-іншому”.

Завдяки спорту Оксана почала шанувати своє тіло. “Я навчилася любити себе, цінувати свої унікальні здібності – те, що моє тіло дало мені сили робити стільки різних речей”.

Жінці подобається, коли її впізнають люди. І особливо, коли кажучи слово “Параолімпіада”, розуміють його так само як і Олімпіаду. Оксана відзначає, що сьогодні є багато молодих спортсменів, які отримали травми або інвалідність, але не покидають спорт, стаючи параолімпійцями.

Коли Росія напала на Україну у 2022 році, Мастерс якраз вирушила на зимову Параолімпіаду в Пекіні. Всю ніч вона читала новини і плакала. Вона завжди пишалася своїм українським походженням, попри важкий досвід у дитинстві. Напередодні Параолімпійських ігор у Парижі, де російські та білоруські команди заборонені, але окремим спортсменам дозволено змагатися як нейтральним, Оксана визнає, що дещо розгублена: “Спортсмени та спорт у Росії в основному підтримуються через мережу війська. Вони можуть безпечно тренуватися, у них є інфраструктура, у них є домівки та сім’ї”.

Одного разу вона сподівається повернутися в Україну, щоб дізнатися більше про обставини свого народження та зречення батьків. І звісно – жінка б хотіла, щоб люди, які знущалися над нею у дитячому будинку у 1990-х роках в Україні, понесли відповідальність. Хоч і мало вірить, що таке врешті відбудеться.

Однак і цілковито не реагувати на пережите Мастерс не збирається: “Ділячись страшними, тяжкими та потворними епізодами свого життя, я сподіваюся, що це проллє світло, що люди визнають це та спробують змінити. Адже жорстоке поводження не є чимось унікальним для України. Це відбувається у прийомних і звичайних сім’ях у всьому світі. Про це потрібно більше говорити та захищати дітей, які не мають контролю та права голосу”.

Оксана має плани захищати людей з інвалідністю та дітей, які перебувають під опікою. А також мріє відкрити власну кав’ярню та стати матір’ю. Але врешті визнає – зараз сфокусована на іграх у Парижі, де, звичайно ж, хоче здобути перемогу і для своєї команди, і для себе особисто. І хоч додає, що постійно нагадує собі, що їй вже нема чого доводити, і медаль – не самоціль, все ж іронізує, що “це набагато легше сказати, ніж зробити”.

І серйозно підсумовує – коли вона була дитиною в Україні, найбільше хотіла мати маму. І врешті, вона її отримала: “Це не зрівняється із жодною золотою медаллю”. Своє життя вважає дивовижним: “Інколи воно здається чимось неймовірним. Кожен день я пригадую моє попереднє життя, і якщо подивитися, де я була, і порівняти це все із теперішнім становищем, коли мене чують, я маю голос та вплив, – це все виглядає казкою”.