Вічний козак, або Таємниці українських "Мамаїв"

І у Скоропадського, і у Шевченка

В історії української культури особливе місце займає сюжет, що зображує запорозького козака, який сидить у степу під дубом, грає на бандурі та щось наспівує. На дубовій гілці висить герб, що вказує на лицарське походження козака. На картині зображено, що він готує їжу, але при цьому поряд із ним – зброя і бойовий товариш – кінь. Козак перебуває на передовій воєнних дій і щомиті готовий вступити в бій.

Цього сюжету не знає мистецтво жодного із сусідніх нам слов’янських народів. Водночас в Україні цей образ із часів козацької старовини набув надзвичайної популярності. Із часом за подібними творами закріпилася узагальнена назва "Козак Мамай".

Твори із запорожцем були частиною давнього українського побуту. Відомо, що "Козак Мамай" прикрашав помешкання переяславського полковника Семена Сулими, чернігівського полковника, наказного гетьмана Павла Полуботка й навіть останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Збирали ці твори знамениті українські колекціонери – Павло Потоцький, Дмитро Яворницький, Іван Гончар; ректор Київського університету Михайло Максимович.

Польський шляхтич Міхал Грабовський, який у 1830–1850 роках жив у батьківському домі на Чигиринщині, описав дві картини типу "Козак Мамай" як характерну частину інтер’єру помешкання польських землевласників тодішньої південної Київщини.

Не оминув увагою "Мамаїв" і Тарас Шевченко. В офорті "Дари в Чигирині, 1649 р." він передавав інтер’єр резиденції Богдана Хмельницького й зобразив на стіні картину з козаком. 

<p>Малюнок до офорту "Дари в Чигирині 1649 року" Тараса Шевченка. Автор прикрасив передпокій Богдана Хмельницького картиною "Козак Мамай"</p>

А в повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" зазначав, що в житлі отця Сави висіло дві картини – портрет Хмельницького та "Козак Мамай" – "старовинного, але нехитрого письма".

Павло Скоропадський згадував дитячі роки, проведені в селі Тростянець на Чернігівщині: "В домі всюди висіли старі портрети гетьманів та різноманітних політичних і культурних діячів України, було кілька старовинних зображень "Мамая". У сусідів — Тарновських, що володіли Качанівкою, та Галаганів у Сокиринцях — також зберігалися ці твори, по кілька в кожній збірці.

Феноменальна популярність "Мамаїв" на всій етнічній території України, а також і в поселенців Кубані, середнього Дону, Сибіру й Далекого Сходу, завжди цікавила дослідників. Найпопулярнішими ці твори були на землях, охоплених козацьким рухом у ХVІІ–XVIII століттях, – територіях колишніх Війська Запорозького Низового та Гетьманщини.

Український фольклорист Кость Широцький подає приклади дивовижної поширеності цієї композиції не лише як станкової картини, а й декоративних розписів стін, дверей, скринь і навіть вуликів.

"Народ і досі любить цю картину, і кохається в ній, і малює її, – писав етнограф Данило Щербаківський у 1913 році, – єсть села, особливо на Полтавщині, де можна забачити десятки сучасних копій "Мамая", недотепних, але в більшості інтересних, які будять в думках пам’ять про колишнє минуле".

Мамаї-націоналісти

Після утвердження більшовицької влади в Україні "Мамаїв" почали вважати творами, пов’язаними з "буржуазним націоналізмом". Комуністична влада забороняла досліджувати, репродукувати та популяризувати картини. Часто їх просто знищували.

Образотворче мистецтво із запорожцем знову стало предметом наукового вивчення після Другої світової війни та зростання інтересу до традицій українського воїнства. У 1943 році музичними позивними новоствореного на Воронежчині "Українського радіо" стала народна мелодія пісні на вірші Тараса Шевченка "Реве та стогне Дніпр широкий". Її на бандурі виконав українець – молодий військовий льотчик-винищувач Андрій Бобир, який не розлучався зі своїм улюбленим інструментом до закінчення війни.

Важливу роль відіграла книга Платона Білецького "«Козак Мамай» — українська народна картина", видана 1960 року. Фактично, Білецький заклав підвалини окремого напряму в українському мистецтвознавстві – мамаєзнавство.

Учений пов’язав походження узагальненої назви цих творів – "Мамай" – із двома реальними козаками-гайдамаками ХVІІІ століття та зупинився на становленні малярського канону. На його думку, канонічна композиція картин із козаком, що грає на кобзі з підібганими під себе ногами, усталилася підо впливом буддійського та ісламського мистецтва. Серед носіїв цих мистецьких традицій були народи, які тісно контактували з українцями – уйгури й монголи, пізніше – перси та калмики.

"Сильной козак"

Дуже багато промовляють написи на картинах. Трапляються різні імена та прізвища: "Максим Залізняк", "Семен Палій", "Нечай", "Кошовий Харко", "Сава Чалий". Часто ім’я є збірним: "Іван Васильович Кутовий", "Гордій Велегура", "Козак Бардадим", "Козак Шарпило, древній запорожець", "Козак Боняк", "Іван брат", "Хома". Ще частіше козак безіменний – "Запорожець", "Запорожський кошовий", "Гарний козак на натуру...", "Сидить козак в кобзу грає...", "Козак – душа правдивая...", "Козак-сіромаха..." і навіть "Мужик-сіромаха".

Відомо небагато картин, на яких козака названо прізвищем "Мамай". Вони є досить пізніми і походять із періоду Гайдамаччини: "Козак Мамай", "Мамай – сильной козак", "Мамай із Жалкого", "Мамай-гайдамака". Це ще раз підтверджує: слово "мамай" стало узагальненим поняттям з часом; одним із його значень – "гайдамака".

Історик Андрій Стороженко зазначає, що Мамай "не був вимислом народною фантазії", а справді, у середині минулого століття жило дві особи, які успадкували це ім’я.

Стороженко покликається на Аполлона Скальковського, який подавав свідчення: "З 1750 року, вісім літ поспіль, границі Польські терзалися гайдамаками. Страх народний збільшував їх число до неймовірності. Особливий жах наводила в Україні шайка Мамая, козака Запорозького".

"Виявляється, – писав Скальковський, – що під цим іменем діяло дві людини. Один Мамай в 1750 році прийшов на байдаку в Мошни, и як це містечко, так і всі володіння князя Любомирського розорив і людей ізрубав. Генерал Леонтьєв сильно його переслідував, а його команди за ним довго по степах ганялися, поки, нарешті, не настигли його. Шайка його була цілком винищена, а сам отаман був повішаний і четвертований. Голову його з шапкою і вусами увіткнули на шпиль і поставили на мосту в Тарговиці".

Легенда мала спадкоємця: "Певний Андрій Харченко зняв з цієї голови шапку, одяг на себе і назвав себе Мамаєм. Цей Мамай, за прикладом попередника, ходив з шайкою на Лядчину. Черкаський староста Ростковський писав про нього російським прикордонникам: “Цього 1758 року місяця квітня в минулі числа козак куреня Щербинівського в Січі Запорізькій, назвиськом Мамай, напавши з чотою своєю гайдамацьким способом в місцевості тутешні українські, а особливо на містечко Мошни, і староство Черкаське, по-розбійницьки розорив. Другий Мамай відтак, за розпорядженням польської влади, був спочатку посаджений на палю, а потім повішаний”».

Не два, а 24 Мамаї!

Прізвище "Мамай" було досить поширеним в давній Україні. У корпусі документів п’ятитомного видання "Архів Коша Нової Запорозької Січі", який охоплює унікальні документи 1713–1776 років, зафіксовано аж 26 козаків, котрі мали прізвище "Мамай", служили в різних куренях.

24 реальних козаки зафіксовані в "Реєстрі Війська Запорозького Низового 1756 року", який зберігають в Центральному державному історичному архіві України у Києві. Серед них Андрій Мамай (Мишастівський курінь), Василь Мамай (Дерев’янківський курінь), Грицько Мамай (Рогівський курінь), Данило Мамай (Титарівський курінь), Кирик Мамай (Пластунівський курінь), Ничипір Мамай (Полтавський курінь), Петро Мамай (Коренівський курінь ), Яцко Мамай (Кисляківський курінь) та інші.

У документах згадано ще про двох реальних Мамаїв, котрі діяли в 1730–1740 роках. Перший із них – це козак Кущівського куреня Марко Мамай, якого 1738 року поляки повішали у Смілі разом із побрaтимом Марком Соколиком.

Дані про козака Сергіївського куреня Павла Мамая, якого схопили поляки на Гарді та повішали 1747 року, стосуються сучасної Миколаївщини – Південного Бугу з його Мамаєвим островом та Мігійськими скелями й урвищами, котрі у середині ХVІІІ століття були прихистком для гайдамаків.

Не викликає сумніву, що на формування образу козака Мамая вплинули реальні історичні події. Вони переплелися в горнилі народної творчості – і малярської, і словесної. Тому з прізвищем Мамай на народних картинах химерно поєдналися і реальні події доби козацьких змагань, і відлуння спогадів про давніх воїнів, що володіли українськими степами у давнину, задовго до Козацької доби. Доказом є назви річки Мамай-Сура та Мамаєвої гори (інша назва – Мамай-сурка) в Запорізькій області. Саме ці топоніми безсумнівно пов’язані з темником Мамаєм, який впливав на історію південної України в другій половині ХІV століття.

Мамай вертепний і бароковий

Аналізувати тексти на картинах типу "Козак Мамай" починав іще Пантелеймон Куліш. У першому томі "Записок о Южной Руси" він навів унікальні за повнотою тексти із двох картин. Одна з робіт була в колекції новоросійського генерал-губернатора Михайла Воронцова в його палаці в селі Мошни на теперішній Черкащині.

Другий розлогий текст з однієї з народних картин із Новомосковська на Катеринославщині опублікував Дмитро Яворницький у праці "Запорожжя в залишках старовини і переказах народу".

Дослідники зауважили, що на багатьох народних картинах майже дослівно трапляється текст монологу Запорожця з вертепних дійств, котрі ставили мандрівні театри на Різдво. Козак був одним із персонажів вертепу, разом із пастухами, воїнами. Запорожець розганяв чортів, залицявся до шинкарки, карав "ляхів", "жидів" та "уніатських попів". Багатолітні дослідження народних картин підтвердили тісний зв‘язок поміж народним живописом та вертепним театром другої половини ХVIІІ – першої половини ХІХ століть і встановили барокову стилістику цих культурних феноменів.

Відомо кілька варіантів вертепних вистав, записаних по всій Україні: Сокиринський, Славутинський, Батуринський, Хорольський, Куп’янський та низка закарпатських і галицьких редакцій. Найбільш повними є два варіанти вистав, які оприлюднив Григорій Галаган та Микола Маркевич.

У Галагана дума починається зі слів:

"Хоть дивись на мене, та ба не вгадаєш,
Відкіль родом і як зовуть нічичирк не знаєш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє вгадати.

А в мене им’я не одно, а єсть їх до ката, –
Так зовуть, як набіжиш на якого свата:
Жид з біди за рідного батька почитає,
Милостивим добродієм ляхва називає.

А ти як хоч назови, – на все позволяю,
Аби лиш крамарем не назвав, за те-то полаю".

Ці слова були написані під зображенням запорожця, котре належало до колекції древностей історика Олександра Лазаревського. Він хвалився, що картина колись належала самому Полуботкові.

Ті самі слова з незначними змінами були на іншому зображенні XVIII століття з акварельної копії, яку зробив Домінік П’єр Де ля Флізом у 1850-х роках:

"Хоть на мене дивишся, та не угадаєш
Як зовуть і відкіль родом, і як прозивають – нічичирк не знаєш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той может моє прозвище угадати".

"Де ля Фліз називає цього запорожця Мамаєм, – писав дослідник української старовини Микола Петров, – вважає його історичною особою і вказує на Мамаїв дуб на урочищі Васильковському, Мотронинської дачі, біля села Херсонка, Чигиринського повіту… Очевидно, що живописний тип запорожця існував раніше за Мамая і тільки застосований був у даному випадку до цього розбійника".

Редакція "Київської старовини" мала ще одне детальне зображення безіменного запорожця середини ХVІІІ століття. Внизу й по боках зображення були чотири уривки з вертепної думи. Уривок починався: "Хоть дивись, то одначе не вгадаєш…". В одному із фрагментів ішлося:

"Гей, бандура моя золотая!
Коли б до тебе молодиця молодая!
Скакала б, співала. До сього лиха
Не один би чумак очурався грошей міха.
Бо як заграю, то не один і поскаче,
А подождавше с того веселля, то не один і заплаче".

Вертепні дійства, записані пізніше по всій Україні, теж містили популярний образ козака-запорожця. Навіть у закарпатській частині Гуцульщини.

***

Андрій Стороженко, намагаючись пояснити неймовірну популярність "Мамаїв", писав: "Запорозький козак був довгий час втіленням малоруського народного ідеалу". Навіть через століття після занепаду Козаччини в народній пам’яті українців Мамай досі асоціюється з хоробрим лицарем та захисником духовних цінностей і традиційного устрою життя.