Українські обличчя аргентинського футболу

El Ruso, El Polaco

На перші українські прізвища в аргентинських архівах можна натрапити ще в XVII столітті, стверджував науковець Михайло Василик. Саме прізвища. Імміграційні реєстри Аргентини зберігали відомості лише про країну прибуття чужинця і не уточнювали його національності.

Українські діаспоряни в заокеанських документах значилися як росіяни та поляки.

Ця колізія спричинила появу відповідних прізвиськ. Аргентинців східнослов’янського походження і донині називають El Ruso чи El Polaco.

Наприклад, El Ruso — це головний тренер "Атлетіко Тукуман" Рікардо Зєлінскі та мексиканський телеексперт аргентинського походження Даміан Замогильний. Насправді Зєлінскі — поляк з походження, а Замогильний — чи то українець, чи то білорус.

El Polaco — аргентинський співак Есек’єль Іван Цвіркалюк та аргентинський нападник мексиканського клубу "Пуебла" Крістіан Менендес. Цвіркалюк — українець, а Менендес — просто білявий.

Більшість стала "росіянами" та "поляками" завдяки слов’янським прізвищам предків. Але є і ті, які отримали таке псевдо за невластивий більшості аргентинців світлий колір волосся.

Хто забивав першим?

В аргентинських джерелах серед професійних футболістів можна натрапити на понад сотню характерних для України прізвищ, що закінчуються на -щук, -ко, -вич або з географічною прив’язкою у корені.

Певна річ, є і футболісти українського походження з латинськими прізвищами. Про родичів з України по матері чи по бабусях із дідусями розповідали захисник "Чорноморця" Мігель Портільйо та півзахисник "Металіста" Чако Торрес.

На першість серед вихідців із українських земель у футболі Аргентини може претендувати Армандо Дедович. У 1931—1932 роках він грав за "Бока Жуніорс", тодішнього чемпіона Аргентини. Пізніше опинився в Бразилії — у клубі "Америка" із Ріо-де-Жанейро.

У 1940-х роках в аргентинському чемпіонаті засвітилися воротарі Хосе Буяк ("Естудіантіс" (Ла-Плата) та Естебан Мартін Дмитрук ("Кільмес" та "Сан-Лоренсо"), півзахисник Хосе Андускевич ("Ланус"), нападник Естебан Патик ("Ґімнасія" (Ла-Плата). У 1950-х — півзахисники Мігель Король ("Велес Сарсфілд"), Антоніо Друзюк ("Тігре") та Карлос Хуліо Поліщук ("Естудіантіс" (Ла-Плата), нападник Рікардо Луїс Друзюк ("Тігре" та "Ланус"). У 1960-х — воротар Луїс Кадієвич ("Альміранте", "Сан-Лоренсо"), захисники Пабло Дудік ("Ньюеллс Олд Бойз") та Оскар Пищек ("Чако Ева"), півзахисники Хуан Антоніо Дедович ("Нуева Чикаго"), нападники Хосе Пастернак ("Ґімнасія" (Ла-Плата) та Ніколас Федерук ("Чакаріта Жуніорс").

Далі українських прізвищ в аргентинському футболі стало ще більше — Приходько, Присяжнюк, Приймак, Козак, Панасюк, Масалик, Кондратюк, Марчук.

Дехто реалізувався в інших країнах. Воротар Хуан Зубчук став чемпіоном Перу. Із тамтешньою збірною у 1983-му їздив на Copa América, головний турнір серед національних команд Південної Америки.

Голкіпер Хав’єр Климович на початку 2000-х був воротарем національної команди Еквадору. Щоправда, лише на два матчі.

Більшість носіїв українських прізвищ є іспаномовними аргентинцями. Але декотрі футбольні родини зберігають пам’ять про предківську землю. Хорхе Баланда був почесним консулом України у провінції Місьйонес, очолював Північний відділ Української центральної репрезентації в Аргентині. Його син Хорхе Альберто Баланда грав за десяток місцевих клубів на позиції захисника, серед них — "Кільмес", "Банфілд" й "Атланта".

На воротах "Тризуба"

Найуспішнішими українськими діаспорянами в аргентинському футболі є Маріо Бончук, Владислао Цап і Володимир Тарнавський. Півстоліття тому вони захищали кольори тамтешньої збірної.

Владислао Владіміро Цап народився в Авельянеді. Його рід походив із лемківського села Загутинь, яке тепер у складі Польщі. Грав за "Расінґ", "Арсенал" (Саранді), "Кільмес", "Рівер Плейт" та "Велес Сарсфілд". Дванадцять разів одягав футболку збірної Аргентини й забив один гол. Взяв участь у фінальному турнірі чемпіонату світу 1962-го як гравець, а 1974-го — як головний тренер аргентинської збірної. Як тренер встиг проявити себе в десяти клубах Аргентини, Колумбії й Еквадору. Наприкінці кар’єри працював головним тренером найтитулованіших клубів Аргентини — "Бока Жуніорс" і "Рівер Плейт". El Polaco Цап помер 1982 року, 48-літнім — серцевий напад.

Воротар Володимир Тарнавський родом із Києва. Починав в аргентинському "Ель Порвенірі" із міста Ґерлі, згодом перейшов у "Ньюеллс Олд Бойз". Грав успішно: 1959 року отримав виклик до блакитно-білої збірної. Дебют припав на товариський матч проти Чилі. Прем’єра видалася провальною — Тарнавський вийшов на заміну і травмувався, підсумок — три пропущених м’ячі, зламана рука, поразка 2:4.

<p>Володимир Тарнавський</p>

Конфуз у збірній не зіпсував репутації колишньому киянинові. Року 1960 його запросив чемпіон Аргентини "Сан-Лоренсо", з яким Володимир встиг завоювати срібну медаль турніру й дістався півфіналу Copa Libertadores da América — провідного континентального клубного турніру.

Згодом Тарнавського запросили до Сполучених Штатів Америки. Він виступав за українську команду УСТ "Тризуб" із Філадельфії, офіційна назва — Ukrainian Nationals. На той час у США грало кілька аргентинських українців, зокрема Міґель-Майк Нога та Хуан-Джон Бородяк — майбутні гравці збірної США з футболу.

Оборонець Маріо Бончук у 1963 році провів два матчі за аргентинську збірну. Грав за "Атланту", "Рівер Плейт", "Архентінос Жуніорс". Мусив дочасно припинити кар’єру через травму.

Хосе Нестор Пекерман — успішний тренер збірних Аргентини та Колумбії. Він виховав ціле покоління південноамериканських зірок останніх трьох десятиліть. Рід Пекермана має коріння на території сучасної України — звідти його предки-євреї емігрували в першій половині ХХ століття.

Могли грати з Шевченком

Четверо аргентинських футболістів завдяки футболу, навпаки, могли опинитися під українським стягом. У 2001 році про це писали всі інформаційні агенції світу. Якраз тоді в Україні завдяки появі якісних легіонерів у внутрішньому чемпіонаті з’явився інтерес до натуралізації гравців. Зміну селекції зумовлював і гіркий урок на відбірковому турнірі до чемпіонату світу. Поляки принизили нашу збірну в Києві — 1:3. Героєм зустрічі став натуралізований нігерієць Еммануель Олісадебе, який забив два голи.

<p>Патрисіо Кампс</p>

Того ж року на телеканалі СТБ вийшов документальний фільм "Аргентинський футбол — крок назустріч" авторства Артема Іванцова, аргентинофіла із знанням іспанської мови. Дніпрянин знайшов кошти на поїздку за океан і брав інтерв’ю у найвідоміших місцевих футболістів українського походження.

Хлопці з екзотичними іменами не могли скласти докупи і двох слів. Але на запитання про можливість виступати за збірну України, реагували зацікавлено. Коли у футболістів-професіоналів немає реальних шансів пробитися до власної збірної, вони рідко нехтують нагодою реалізуватися під іншим прапором. Це гроші, слава та статус.

Нашій збірній пропонували звернути увагу на атакувального півзахисника Патрисіо Алехандро Кампса Назарика. Він прославився виступами за успішний "Велес Сарсфілд", пробував свої сили в турнірах Греції, Мексики, Парагваю. Грав на позиції "енганче" — плеймейкера. Неодноразово вигравав чемпіонат Аргентини.

Хосе Марія Чатрук того ж року став чемпіоном Аргентини з "Ланусом". Центральний півзахисник виступав за низку колективів вдома, а також у Швейцарії та Еквадорі.

Хуліан Андрес Кметь був міцним гравцем "Лануса" на фланзі. Провів понад десять років у вищій лізі Аргентини, грав за португальський  "Спортінґ" завершував кар’єру на Кіпрі.

Нападник Дієґо Фернандо Климович — високий "таранник" із непоганим ударом — теж виступав за "Ланус". Згодом встиг пограти в Іспанії у "Райо Вальєкано" та "Реалі" з Вальядоліда. Перейшов у німецький "Вольфсбург" і став справжньою зіркою Бундесліги. Одягав футболку дортмундської "Боруссії" та "Бохума".

Артем Іванцов розповідав, що ці футболісти вважали себе аргентинцями. Лише Кампс достеменно знав про своє українське коріння. Кметь взагалі не зважав на настільки віддалене походження роду. Климович сумнівався — думав, що він поляк. Якраз завдяки цьому документальному фільму й розмові з українською діаспорою Дієго виявив, що насправді його діди були з України. Проте, консервативний штаб української збірної так і не дійшов до того, щоб погодитися на натуралізацію чужинців.

Анди — на "Карпати"

Масовий приїзд легіонерів у чемпіонат України міг відкрити нові джерела і для збірної. Серед численних латиноамериканців низка гравців мала українське коріння і грала майстерно.

Найреальніші шанси мав Ґуставо Бланко Лещук.

Хлопець рано заявив про себе в "Арсеналі" з міста Саранді — переможці "клаусури", весняної частини футбольного чемпіонату Аргентини. Встиг намандруватися світом — грав за команди Росії, Марокко та Швеції.

У майже 25 років опинився у львівських "Карпатах" і за 2016 календарний рік забив 9 м’ячів у 29 матчах. Відтак нападник досягнув піку кар’єри — отримав контракт із донецьким "Шахтарем". Втім у донецькому клубі грав нерегулярно через сильніших конкурентів. Лещука відправили в оренду в іспанську "Малаґу", де він відновив бомбардирський тонус — 9 голів за сезон. Тепер колишній бомбардир "Карпат" виступає за "Антальяспор", клуб турецької суперліги.

<p>Ґуставо Бланко Лещук</p>

"З України до Аргентини прибула частина моєї родини зі сторони мами. Вони приїхали в 1950-х, тож моя мама народилася вже в Аргентині, — розповідає футболіст "Локальній історії". — Ім’я мого дідуся по мамі — Іґнасіо Лещук, він із Рівного. Бабуся — Анастасія Скрель, вона з Волині. Баба з дідом працювали шкільними вчителями, займалися фермерством. Моя мама, Анна, трохи знає українську мову. Може сказати: "Дуже добре", "Гаразд" або навіть "Я хочу випити вина". Коли я жив у Львові, мої батьки спеціально відвідували Рівне, щоб подивитися на наше родове місто".

Запитую, чи сучасний аргентинський футболіст знає хоча б когось із тієї четвірки, про яку в Україні мріяли двадцять років тому. "Як-як? Чатрук, Кампс, Кметь, Климович? Чесно кажучи, я їх не пам’ятаю. Власне, мені було тоді років десять. Я стараюся прокладати власний шлях".

Нам так і не вдалося побачити в національній збірній найобдарованішого аргентинського українця останніх років. Навіть попри нестачу нападників, яку має тренерський штаб Андрія Шевченка. "Я вважаю Україну своєю країною, тут моє коріння та мої друзі! Для мене було б честю зіграти за збірну України, — емоційно каже Густаво. — Однак якихось конкретних пропозицій я наразі не мав…".

Для збірної України він просто Густаво Бланко, без материного прізвища Лещук.