"Третій у мальтиза служить за одежу": запорожці на австрійській службі

Нетривале – всього 5 років (1785–1790) – перебування частини запорожців на службі в австрійського цісаря як "граничарів" оповито численними міфами та легендами. Часто можна натрапити на відомості про те, що вони були окремим з’єднанням у складі граничарських полків, оселених на кордоні з Османською імперією, мали право користуватися своїми зброєю, одностроями та обирати собі старшину. Ба більше, задеклароване існування так званої "Банатської Січі" в місті Сєнті, яку начебто очолювали кошові отамани. Проте, якби така й існувала, то вона б радше мала називатися "Бачванською", оскільки Сєнта розташована не в Банаті, а в сусідній Бачці. До того ж, існування "Банатської Січі" в межах австрійського Військового Кордону наприкінці XVIII століття було абсолютно неможливим. Серія реформ, проведених тут ще у 1735–1748-х, остаточно скасувала залишки реальної граничарської автономії та уніфікувала всі сфери життя населення за досить жорсткими стандартами.

На шляху до Військового Кордону

Після ліквідації Війська Запорозького Низового значна частина козаків оселилася на землях Османської імперії. У перші три роки після 1775-го січовики перебували переважно в Очаківському степу між Південним Бугом та Дністром. Вже з 1780-го їхні табори-коші фіксували на Дунаї, а також на турецькій території – у Північній Болгарії та Молдавському князівстві. Останнє особливо приваблювало запорожців напівавтономним устроєм під владою православних господарів, м’яким кліматом, можливістю займатися різними промислами чи вступати на військову службу до князів. Тож не дивно, що на початку 1780-х у Молдавському князівстві проживало уже приблизно 2–3 тисячі козаків.

<p>Запорожець-граничар, 1780-ті роки</p>

У той час із Молдавським князівством межувала одна з найвпливовіших держав тогочасної Європи – імперія австрійських Габсбургів. Від кінця XVI століття австрійська монархія вела постійні війни проти османського панування в Європі, маючи на меті розподіл турецьких володінь на Балканах. Вступ частини колишніх січовиків на австрійську службу зумовила діяльність австрійського консульства у столиці Молдавського князівства – Ясах. У 1785 році австрійці заагітували кількох запорозьких старшин, щоб вони зголосилися стати ініціаторами вступу козаків на службу цісарю та їхнього оселення на кордоні з Туреччиною. Того ж року частина запорожців, яка не бажала перебувати ані в російському, ані в турецькому підданстві, вирішила пошукати щастя в австрійців, на Військовому Кордоні. Перетіканню невеликих груп запорозького козацтва на Військовий Кордон сприяв також маніфест австрійського імператорського двору, виданий ще 10 січня 1769 року. Згідно з ним, на поселення у Бачці та Темишварському Банаті запрошували всіх колишніх підданих Російської імперії, які мешкали на той час на землях Речі Посполитої, Молдавії та Валахії, не заступивши водночас у тамтешнє підданство. Після 1775-го цей чинний маніфест набув особливої актуальності для запорожців, які, покинувши рідні краї, прямо потрапляли під дію його основних положень.

Посередником у цій справі став військовий аташе австрійського консульства в Ясах капітан Бедеус. Саме до нього 1 квітня 1785 року офіційно звернулися "запорозькі полковники" (saporoger obrst) на чолі з колишнім отаманом Крилівського куреня Андрієм Тараном. Військовий управитель Буковини, генерал-майор Карл фон Ерценберг запропонував розмістити козаків на землях Військового Кордону між Чайкашським батальйоном та Німецько-Банатським граничарським полком. За його задумом козаки мали б оселитися вздовж нижньої течії Тиси та патрулювати човнами австро-турецький кордон по Дунаю.

Непевний елемент

27 квітня 1785 року імператор своїм наказом прийняв запорожців на австрійську військову службу. Від дня підписання наказу козаків мали забезпечувати провіантом та підйомними (преміальними) грошима. Важливою умовою вступу січовиків на австрійську службу було й те, що за ними зберігали право належати до вільного(холостого) стану.

<p>Австрійський цісар Йосиф ІІ&nbsp;</p>

Уже наприкінці травня 1785 року перші групи запорожців із молдавських та буковинських земель перетнули кордон Австрійської імперії. Взимку 1785–1786-х нових переселенців у Бачці не з’явилося. За три місяці – 20 березня 1786 року до козаків, які вже перебували в Сєнті, долучилося ще 37 товаришів. Надалі, з інтервалом приблизно місяць, прибуло ще дві партії козаків: 25 квітня – 53 особи, та 26 травня – 87 осіб. Загалом у 1785–1786 роках до Австрії перебралося 700–1000 колишніх січовиків. Їхня фільтрація розтягнулася майже на 4 місяці (серпень–листопад) та була доволі жорсткою. Усіх військових переселенців спершу розмістили у трьох бачванських містечках – Сєнті, Сомборі та Суботиці, які у 1785–1786 роках були збірними пунктами для запорозьких команд.

У липні 1786 року запорожців під час оглядової подорожі Бачкою відвідав навіть цісар Йосиф ІІ. Тоді ж усіх козаків перевели південніше, ближче до турецького кордону. Серед пунктів їхньої дислокації були міста Нові Сад, Тітел, Ковиль та Панчево. Лише тут їх нарешті  обмундирували. Для австрійського військового командування запорожці були явищем малозрозумілим, а тому їх вважали не надто певним елементом. Саме тому їх розмістили не в одному військовому підрозділі Військового Кордону, а принаймні у двох – Чайкашському батальйоні та Німецько-Банатському полку. 

Належні до граничарів

Чайкашський батальйон (Tschajkisten Batalion, 1763–1873) або як його ще називали офіційно "Тітельський граничарський батальйон", належав чи не до найколоритнішого з усіх військових підрозділів Військового Кордону. Більшість славнозвісних вояків-чайкашів, відомих з XV століття, за етнічною належністю були сербами. Їхнім завданням було патрулювати на своїх легких річкових човнах – чайках (шаjках) – акваторії Дунаю і його приток та перешкоджати спробам турків переправитися через річку. У 1780-х роках, коли до складу батальйону входили запорожці, військові команди були дислоковані у дванадцяти населених пунктах на території Чайкашського батальйону. Козаки з цього батальйону переважно опинилися у Тітелу та Верхньому Ковилю. Вони воліли триматися вкупі, тому і просили командування, щоб їм дозволили за їхнім звичаєм жити "куренями". Командування з розумінням поставилось до новоприбулих військовиків. Упродовж 1786–1787 років у тому ж таки Ковилю було куплено 4 та побудовано 1 хату. Це були типові невеликі казарми, які могли вмістити щонайбільше 20–30 осіб. Тобто кількість запорожців у цьому містечку коливалася від 100 до 150 осіб.

Німецько-Банатський граничарський полк (Deutsch Banater Grenz Regiment) № 12 (1765–1872) посів друге, після Чайкашського батальйону, місце за кількістю колишніх січовиків у своєму особовому складі. Запорожці, яких було зараховано до Німецько-Банатського граничарського полку, переважно дислокувалися у містечку Панчево. Військова служба граничарів цього полку полягала насамперед у кінному патрулюванні відтинків кордону між системою веж-чардаків. Ці чардаки були добре укріплені, подекуди мали навіть легку артилерію – картечниці – та в разі небезпеки слугували чудовим захистком.

У 1788–1791-х запорожці-граничари взяли активну участь в австро-турецькій війні у складі Дунайської флотилії (чайкаші) та Банатського корпусу (піхотинці). Під час тієї кампанії чимало колишніх січовиків загинуло, а ті, хто вижив, дедалі частіше виявляли незадоволення умовами цісарської служби.

27 свят та жодного офіцера

23 липня 1791 року командування Чайкашського батальйону повідомило Славонську генерал-команду про те, що впродовж минулорічної військової кампанії більшість запорожців-чайкашів або загинули, або втекли з війська. Влітку 1791 року з козаків-чайкашів залишилося лише 9 стариків, які, як сказано в донесенні, вже давно благають про відставку. Тому командування батальйону просило дозволу розпродати рухоме та нерухоме майно, яке залишили по собі втікачі, аби компенсувати попередні витрати на їх обзаведення. Того ж року остаточно зникли запорожці й серед особового складу Німецько-Банатського граничарського полку.

Чому ж більшість запорожців покинула австрійську службу? Підстав для невдоволення вистачало. Практично від початку перебування на теренах Австрійської імперії козаків використовували на хай і необхідних, але, із козацької точки зору, принизливих земляних роботах. Траплялася і дискримінація православного населення. У 1786 році уряд Бачської жупанії видав розпорядження, згідно з яким усім православним дозволяли святкувати лише 27 із загальної кількості православних свят, до того ж, виключно за григоріанським календарем. Також чи не всі запорожці з Військового Кордону мали або чини нижчих рангів, або обіймали унтер-офіцерські посади. У списках штаб- та обер-офіцерів Чайкашського батальйону та Німецько-Банатського полку за 1785–1790 роки не зафіксовано жодного запорожця, якому б австрійське командування присвоїло офіцерське звання.

Ці чинники призвели до невдоволення запорожців та сприяли їхньому відходові (фактично, дезертирству) з Австрії. Події воєнного часу стали лише каталізатором цього процесу. Для запорожців, які почувались абсолютно чужими серед чужих для них людей, аргументів для втечі з остогидлої "служби за одежу" не треба було багато.

Хто такі "мальтизи"?

<p>Граничари, 1700&ndash;1798 роки</p>

Наприкінці про те, хто такий "мальтиз", тобто мальтієць. "Мальтійський" сюжет – чи не найцікавіший у "австрійській одіссеї" запорожців. Термін "мальтиз", яким називали самі себе австрійські запорожці, – це узагальнений образ католицького "лицаря-козака", насамперед рицаря-мореходця, "борця з невірними", сформований в колективній уяві запорозького козацтва впродовж XVI–XVIІІ століть. Конструювання цього образу припадає на час найбільшої воєнної активності січовиків на морі, тобто на XVIІ століття. Спорадичні контакти запорозьких козаків та мальтійських лицарів здебільшого стосувалися звільнення християнських бранців обох військових спільнот з турецьких каторг на Середземному та Чорному морях. Зрозуміло, що і в запорожців, і в мальтійців подібні випадки сприяли виникненню відчуття комплементарності.

Нового звучання термін "мальтиз" набув саме після 1785–1790 років. Те, що козаки-чайкаші, – а їх на граничарській службі серед січовиків було найбільше – воювали з турками саме на воді, під знаменами католицького цісаря, додавало їм "мальтизької" аури в очах решти колишніх запорожців. Масово прізвисько "Мальтиз" фіксували на півдні етнічних українських земель – від Дунаю до Кубані – на початку 1790-х років. Його закріплювали саме в козацькому середовищі й воно стосувалось тієї частини козаків, які, пробувши кілька років на Військовому Кордоні, повернулися до решти своїх побратимів.