Той, хто вигнав змій: історія та міф святого Патрика

Між язичництвом та християнством

На світанку епохи середньовіччя Ірландія становила певний культурний та географіний феномен. Відокремлений від римських провінцій морем, острів вважався далекою північною периферією відомого світу. Згідно специфічних уявлень римлян про географію, Ірландія (Гібернія) розташовувалася десь по-сусідству зі Скандинавією та Скіфією, а її населення складали дикі племена, які не гребували й людожерством.

Племена Гібернії говорили кельтськими мовами, близькими до тих, що були в ужитку на теренах Британії та Галлії. Проте, на відміну від своїх романізованих родичів, ірландці продовжували зберігати традиційний для Європи залізної доби суспільний устрій. Острів був поділений на приблизно 100-150 “королівств” (туатів). Роль осередків влади туи відігравали “міста”, які насправді були лише культовими центрами та резиденціями вождів. Самі вожді, маючи невеликий “штат” воїнів та ремісників, зазвичай організовували набіги на сусідні землі та обороняли власні туати від аналогічних виправ своїх не менш войовничих “колег”.

Як і в інших подібних суспільствах, провідну роль у дохристиянській Ірландії відігравала родова знать. Однак була одна особливість, яку ірландці успадкували від давньої кельтської соцільної оргаізації: значний обсяг реальної влади у своїх руках зосереджував прошарок жерців-друїдів. Будучи вихідцями з тієї саме родової аристократії, друїди контролювали світських володарів за допомогою накладання на них гейсів (табу) та загрозою виголошення “сатири” – своєрідного прокляття, наслідком якого для вождя у кращому випадку було позбавлення влади. Існує чимало свідчень того, що напередодні прийняття християнства друїдів в Ірландії стало забагато, а їхні апетити суттєво зросли. Цим, а також впливом культурно розвиненої римської Британії, пояснюють легкість з якою ірландська аристократія відмовилася від давніх богів на користь християнства.

Складання легенди

Вирішальну роль у цьому процесі історична традиція приписувала св. Патрику. Першим адептом нової релігії на острові він не був: є свідчення перебування християн в Ірландії  щонайменше за кілька десятиліть до Патрика. Десь на початку 5 ст. папа Целестин навіть надіслав до них єпископа Палладія. Про самого Патрика збереглося вкрай мало достовірних свідчень і практично всі вони походять з двох написаних ним власноруч документів – автобіографічної “Сповіді” та листа до бриттського вождя Коротика. У цих творах Патрик постає як благочестивий та смиренний вірянин. Він розповідає, як у віці 16 років його, сина диякона Кальпурнія з Британії, захопили та продали в рабство ірландські пірати. Упродовж наступних шести років поневірянь Патрик неодноразово мав видіння, які укріплювали його віру. Коли йому нарешті вдалося втекти та повернутися до батьків, янгол наказав Патрикові відправитися в Ірландію ще раз, тепер у якості проповідника.

Патрик справді повернувся на острів, однак жодним чином він не приписував собі успіх тотального навернення місцевих мешканців на християнство. Його паству складали переважно сини вождів, які в ірландському суспільстві мали радше маргінальний статус, а також жінки – аристократки та рабині. Хоча коло послідовників Патрика невпинно розширювалося, він сам неодноразово потерпав від вороже налаштованих до нього представників знаті та вождів. Помер святитель чи то у 457, чи то у 492 році.

Наприкінці 7 ст. образ Патрика набуває справді величних рис у життєписі, авторство якого належить Мурьху мокку Махтені. У цьому творі також згадується про християнське благочестя та смиренність, однак в усьому іншому апостол Ірландії нагадує швидше могутнього чаклуна та впливового теократа. Подібно до кельтських вождів він подорожує на колісниці, ефектно змагається з друїдами у видовищних магічних двобоях, оживлює мерців та надсилає жахливі прокляття на ворогів.

Святий чарівник

Більшість легенд про Патрика має доволі пізнє фольклорне походження. Серед них, зокрема, й найбільш відома історія про те, як святий пояснював язичникам концепцію Трійці на прикладі листка конюшини: вперше ця історія була записана аж у 18 столітті. Проте, деякі легенди про здійснені Патриком “дива” з’явилися на сторінках рукописів ще у 7-8 століттях, а їхнє коріння може сягати язичницької епохи. Такою є, зокрема, легенда про вигнання Патриком змій з Ірландії. Власне, змії на острові справді не водяться, що має цілком наукове пояснення: холодні води Атлантики не давали цим тваринам можливості мігрувати. Легенда ж пояснювала відсутність рептилій тим, що вони нападали на Патрика під час молитви та посту. Коли святому це набридло, він просто наказав зміям піти.

У християнській традиції змій є загальновідомим символом зла. Однак образи змія або дракона мали значне поширення у героїчних сказаннях кельтів та інших споріднених з ними давніх народів. В ірландських сагах згадується народження могутнього короля Конхобара з двома “хробаками” у руках – легенда, що перегукується з міфом про Геракла, який у колисці перемагає двох змій. У 1986 році в озері Таллі Лог (графство Роскоммон) було знайдено вівтарний хрест 8-9 ст., прикрашений бронзовими пластинками зі своєрідним сюжетом: дві змії, що звиваються обабіч постаті чоловіка, який застережливо підняв руки. Зображення змій є дивовижно близьким до поширеного у кельтському мистецтві сюжету з двома переплетеними драконами, який часто зустрічається на предметах озброєння.

Ще одну дохристиянську за змістом легенду переказує вже згаданий Мурьху. Він приділяє значну увагу спробі святого навернути на християнство наймогутнішого на острові володаря – короля Логайре мак Ніалла. Під час магічного змагання через дії Патрика загинули королівські друїди, тож Логайре наказав стратити святого. Але Патрик перетворив себе та своїх учнів на оленів та втік. Король залишився засоромленим і згодом прийняв християнство, застрашений словами Патрика, який пророкував йому негайну смерть у разі відмови.

Відсилками легенди до язичницьких вірувань є як самий мотив перетвореня людини на оленя, широко представлений в фольклорі Ірландії та Уельсу, так і сюжет про короля, нездатного цього оленя вполювати. Володар сил природи та диких тварин в образі божества з оленячими рогами або у шкурі оленя – один з найпоширеніших персонажів кельтського язичництва по всій Європі. На островах полювання на оленя відігравало важливу символічну роль як підтвердження легітимності влади короля – про це свідчать численні зображення на давніх кам’яних стелах з Ірландії та Шотландії. З точки зору ранньосередньовічного ірландця, свідомість якого зазнала лише поверхневої християнізації, нездатність Логайре вполювати оленя була очевидним свідченням слабкості короля-язичника та невідворотності перемоги християнської віри та її апостола – Патрика.

Християнство з місцевою специфікою

Церква Ірландії, створена Патриком та його сучасниками, мала чимало суттєвих особливостей, які вирізняли її з-поміж інших. На світанку середньовіччя на острові не було міст, тож релігійними центрами тут ставали не єпископські кафедри, а монастирі. Вони засновувалися на місцях давніх язичницьких святилищ монахами, серед яких було чимало вихідців з середовища родової аристократії та колишнього язичницького жрецтва. У 8-12 ст. в ірландських монастирях були записані “саги” – твори епічної традиції, в яких давні сюжети міфів були “замасковані” під псевдоісторію острова. Хоча архаїчні вірування жодним чином не зачіпали догматів християнського вчення, чимало давніх ірландських божеств з часом з’єдналися з образами місцевих святих. Загальновідомим, зокрема, є факт “злиття” образів богині Бригіт та святої Бригіти, на честь якої в монастирі у Кілдері аж до 1220 року підтримувався незгасимий вогонь (аналогічний вогню Вести у Давньому Римі).

Ще одна особлива риса ранньої ірландської церкви полягала у величезному впливі, який на її формування справило близькосхідне, зокрема, коптське християнство. Він полягав не тільки у збереженні в Ірландії інтересу до творів східних отців церкви та давньогрецької освіченості, забутої тоді на Заході. Суттєвий вплив єгипетської та сирійської іконографії відзначають в образотворчому мистецтві Ірландії – у різьбленнях на кам’яних стелах та у книжковій мініатюрі. Зі сходу була запозичена й найхарактерніша риса ірландського монастицизму – звичай здійснювати далекі мандри у якості практики духовного вдосконалення. Цей звичай реалізовувався шляхом відлюдництва на віддалених островах у Північному морі або за допомогою місіонерської діяльності та заснування монастирів у віддалених країнах.

У Житті св. Маріана (Муйредаха) є навіть згадка про відвідування ірландями Києва. Тоді, близько 1070 р., князь Ізяслав Ярославич та його дружина Гертруда профінансували заснування ірландського бенедиктинського абатства у Регенсбурзі.

Апостол глобалізації

Надто явна специфіка ірландської церкви та її активна місіонерська діяльність у Шотландії та на півночі Англії викликала занепокоєння Риму. У 7 ст. між папською курією та ірландською церквою спалахнув конфлікт. Остання була звинувачена у відродженні пелагіанської єресі та невірному вирахувннні дати Великодня (ірландці використовували для цього давні близькосхідні математичні таблиці). Після кількох десятиліть суперечок згода була досягнена на соборі у Біррі у 697 р. Ірландці визнавали римську дату Великодня та форму тонзури монахів (раніше, за деякими припущеннями, ірландські монахи голили потилицю за способом друїдів). Рим, у відповідь, визнавав Патрика апостолом Ірландії. Острів’яни, таким чином, отримували власного визнаного папою святого, який для останнього також виявився досить зручною фігурою. За життя Патрик вважав себе римлянином і походив з духовенства романізованої Британії.

Таке подвійне дно культу відіграло вирішальну роль у популяризації постаті св. Патрика. За часів англійського завоюваня напрікінці 12 ст. у Дубліні було засновано грандіозний Собор св. Патрика, який згодом перейшов до англіканської Ірландської Церкви та став одним із символів англо-ірландської культури. Тим часом, фактично позбавлені громадянських прав ірландькі католики, а також численні громади ірландців за океаном, продовжували вшановувати Патрика як свого “народного” святого. 17 березня 1762 року солдати ірландського походження вперше пройшли маршем вулицями Нью Йорка. Під час війни США за незалежність паради ірландців на 17 березня стали традицією. Водночас, в самій Ірландії День св. Патрика до початку 20 ст. залишався переважно сімейним святом, найвидовищнішою традицією якого було прикрашання одягу зробленими з тканини хрестиками, які потім вішали на стіни осель як обереги. Лише згодом мода на запальну ірландську музику та чарівні легенди, а також дедалі потужніший вплив американської масової культури остаточно перетворили скромного християнського місіонера доби Темних віків на одного з “апостолів” глобалізації.