"Та якось буде". Перший львів’янин на Олімпіаді

Ігри, яких ніхто не хотів

Той, хто відродив з небуття Олімпійські ігри, багато років мріяв про зимові змагання. Усі спроби навіть натякнути на зимову Олімпіаду жорстко обрубували представники скандинавських країн. Їм вистачало своїх Північних ігор, які ще від 1901-го стали головним європейським майданчиком для лижників і ковзанярів. Конкуренція не потрібна. Та й, власне, яка Олімпіада на лижах, якщо давні греки і снігу нормального ніколи не бачили?

Де Кубертен наполягав. Дипломатично шукав компроміс. І знайшов. Року 1921 Міжнародний олімпійський комітет нарешті дійшов згоди: змагання відбудуться наприкінці січня — на початку лютого 1924-го. Однак це буде не Олімпіада, а Міжнародний спортивний тиждень з нагоди VIII Олімпіади, яка мала стартувати влітку в Парижі. Шамоні, одне з найвище розташованих альпійських міст із населенням 3 тисячі осіб, виграло конкуренцію у Люшона в Піренеях і Жерарме у Вогезьких горах. Звідси ще наприкінці XIX століття починалися французькі гірські лижі, які пропагував доктор Пайот. Сюди навіть під час Світової війни приїжджали багаті туристи з США і Великої Британії.

Але за масштабною промокампанією Міжнародного спортивного тижня ховалася страшна правда. Через п’ять років після вбивчої пандемії інфлуенци тут, під Монбланом, все ще лютувала "іспанка". Місцевому шпиталю не вистачало місць і лікарів, щоб подолати хворобу. Плюс не було жодної інфраструктури для змагань такого рівня.

Справи зрушили з мертвої точки лише влітку 1923 року. Рожер Фрісон-Рош, секретар тих змагань, писав про жителів містечка в мемуарах: "Вдень і вночі вони невтомно копали й розрівнювали, викликаючи захоплення спеціалістів і жорстку критику тих, хто ще не зрозумів, наскільки важливі Ігри для майбутнього Шамоні". Так з’явилися бобслейна траса, канатна дорога, лижний трамплін та найбільша у світі ковзанка площею 36 тисяч квадратних метрів.

Дев’ятнадцять країн погодилося взяти участь у Тижні. Серед 314 учасників — 19 (за іншими даними — 13) жінок. Норвежка Соні Хені мала лише 11 років. Глядачі купили понад 10 тисяч квитків (10 004, якщо точніше). 65 % готельних номерів зайняли члени МОК і представники преси. Учасники змагань і гості дійства бронювали переважно приватні кімнати. Змагання запланували із класичних і гірських лиж, перегонів військових патрулів (провісник сучасного біатлону), стрибків із трампліна, фігурного і швидкісного катання на ковзанах, хокею, бобслею, керлінгу. Усе вже було на низькому старті — аж раптом затяжні дощі над Монбланом. По болоту на лижах?

У день, коли Кубертен таки наважився переносити Тиждень, нарешті вдарив мороз і засніжило.

Журналісти-прапороносці

За погодою в Альпах стежили й у тодішній Польщі. Республіка лише кілька років тому повернула суверенітет і мріяла заявити про себе на великих спортивних аренах. Збірна налічувала 12 осіб — двоє жінок, десятеро чоловіків. Серед них ЩепанСтепан Вітковський зі Львова — перший представник цього міста на Олімпійських іграх. Він мав брати участь у перегонах військових патрулів.

Щоб втиснутись у куций бюджет, поляки купили собі квитки на потяги третього класу. На кордоні з Австрією ледь не висадили лижників-патрульних — ті їхали у військових одностроях. Довелося швидко переодягатися у спортивну форму. Потяг запізнився до Відня, де була пересадка на Шамоні, довелося цілий день чекати на наступний рейс. На відкриття змагань, у рамках якого відбулася хода з прапорами держав-учасниць, делегація не встигла. Перед прапороносцями та командами йшли гірські провідники Альпами, далі — міський оркестр Шамоні. Хокеїсти крокували з ключками на плечах, керлінгісти несли великі віники. На місці знайшлися два польські журналісти, один ніс табличку з написом Pologne, другому вручили прапор. Під кінець церемонії всі прапороносці зібралися разом і здійснили давнє олімпійське вітання — піднесли руки до сонця. Від цієї традиції відмовилися після Другої світової — щоб не виникали зайві асоціації.

1 лютого 1924 року варшавський тижневик Przegląd Sportowy писав: «Попри різні недоліки й труднощі, які до останнього сповнювали спортивний світ невизначеністю щодо того, чи вирушить Польща на змагання в Шамоні, експедиція відбулася. Наше безсмертне "Та якось буде" знову задокументувало свою живучість. Аби не підвело на самих змаганнях. Тверде і перевірене ставлення до спорту серед цивільних гравців, дисциплінована основа військового патруля повинні отримати належну оцінку від досвідчених іноземних суддів. У цьому плані успіх нашої дружини гарантований».

До фінішу на чужих лижах

На момент друкування часопису більшість змагань вже відбулася. Дебют польської збірної виявився провальним. Леон Юцевич на ковзанку біг одразу з потяга. Він посів восьме місце — і це був найкращий із результатів, які показали поляки. Лижницю Ельжбету Зенкевич не допустили до старту, хоча вона наполягала, що буде змагатися разом із чоловіками. Генрик Мюкельбрунн, стрибаючи з лижного трампліна, зламав ногу. Польська лижна федерація потім відправила туристичному офісу Шамоні листа-подяку за допомогу у транспортуванні пораненого з місця падіння. Францішек Буяк так і не наважився стрибнути. Команда з військового патруля на етапі 30 кілометрів зійшла з дистанції, не доїхавши до мішеней. Щепан Вітковський заблукав, перенервувався і знепритомнів. У капітана команди, поручника Збіґнева Войцицького, тріснули обидві лижі.

Щепан дуже переживав провал і постановив закінчити бодай одне з олімпійських змагань. Наступного дня після старту патрулів о 8:37 починалися лижні перегони на 50 кілометрів. Львів’янин почувався добре, його кілька разів перевірили медики — й дозволили брати участь у забігу. Він прийшов до фінішу останнім. Очевидець згадував: "Він біг на якихось античних лижах з довгими палицями й дорогою мав чимало пригод". Кілька разів падав, на середині дистанції поламав лижу, ближче до фінішу — другу. Тож закінчував забіг з чужими лижами. Це була катастрофа і подвиг водночас.

Світова преса майже не помітила цього. Спортивні рубрики європейських газет заполонили фотографії переможця — норвезького сантехніка Торлейфа Геуга. Він подолав дистанцію за 3 години 44 хвилини, Вітковський — за майже 6 годин 30 хвилин. Przegląd Sportowy писав: "Тон задають скандинави. Хлопці високі, міцні, біляві, трохи веснянкуваті. Шведи виділяються жокейськими капелюхами й галасливістю, норвежці й фіни — синіми светрами. Геуг панує над ними всіма. Невисокого зросту, білявий, блакитноокий, завжди усміхнений і веселий, у своєму блакитному светрику з вишитим написом Ulix на рукаві на вулицях викликає овації. Всі скандинави справляють враження чудових людей, ніби спеціально вирощених, щоб довести силу раси та її фізичних здібностей".

Причини провалу свого земляка часопис бачив у поганому екіпіруванні: "Неправильне спорядження, занадто довгі палиці та задовгі лижі призвели до поганих результатів. Це вічна проблема. Вітковський повинен користуватися лижами максимум 210–215-сантиметровими, а не довгими старими фінськими 230-сантиметровими. Ефект був очевидний. Освоєння таких довгих лиж потребує багаторічної практики, а Вітковському, як молодому спортсмену, цього бракує".

Польща на Іграх посіла останнє, 13-те, місце в командному заліку, розділивши його з Угорщиною, Латвією та Югославією. Українськомовна львівська преса першу зимову Олімпіаду проігнорувала. У Москві саме помер Ленін, це і стало головною темою для всіх номерів "Діла" тих днів.

Недовге життя львів’янина-олімпійця 

Щепан Вітковський дуже любив спорт. Коли вибухла Перша світова, йому було 15 і він вчився у Львівській гімназії. Одразу записався до війська й усю війну відбув у 4-му Піхотному полку III бригади. По війні повернувся до Львова, вступив до спортивного клубу "Поґонь", пізніше перейшов до "Чарних". У їхній футбольній команді був центральним півзахисником і часто виступав у збірній міста.

Пізніше мав пансіонат у Славському, де проводив кожну зиму, працюючи лижним інструктором. Заснував спортивний клуб "Бескиди". Ще до Першої світової там спорудили трамплін для стрибків, один із трьох на Галичині. Та з часом старого невеликого трампліна вже бракувало для регулярних змагань. Року 1927 Вітковський ініціював будівництво нової споруди. Кошти надав клуб "Чарні". Відкриття відбулося у зимовому сезоні 1930/31. Планували, що тут можна буде стрибнути на 50 метрів.

У пресі трапляються згадки, що Щепан грав за "Чарних" до 39 років, бувши найстаршим львівським футболістом свого часу. Насправді спортсмен не дожив до цього віку. Коли йому було 36, підхопив черевний тиф і за три дні сконав у лікарні в Стрию. У цьому місті його і поховали. Некролог у Gazetie Lwowskiej закінчувався словами: "Щепан Вітковський залишив по собі загальний сум".