Рибалки — потомки запорожців

Багатство Великого Лугу

Там, де було Каховське водосховище, 70 років тому простягався історичний Великий Луг. Саме його запорожці називали батьком, а Січ — матір’ю. Великий Луг став годувальником. Навіть у страшні часи радянських репресій та голодоморів він рятував і живив.

Великий Луг був густо помережаний островами, на яких росли рясні очерети, розлогі дуби й гіллясті верби, осокори й шовковиці, дикі груші й лози. У численних протоках і притоках Дніпра водилося понад 60 сортів риби. Особливо цінували білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, коропа, ляща. А скільки живності плавало, бігало, літало, рохкало й іржало у плавнях та навколишніх просторах! Там водилися бобри, видри, куниці й дикі свині. У балках і байраках — лисиці, вовки, зайці, тхори. У степах — дикі коні й сайгаки. Пташине царство повнилося пеліканами, соколами, дрохвами, тетеревами, стрепетами, лебедями, ну і, звісно, качками та гусьми.

У Великому Лузі рідко бували спека й холод. Льодостав тривав лише 85 днів, тоді як у відповідних широтах Дону, Волги й Уралу — від 100 до 120 днів. Повінь, що йшла за льодоходом, щороку змінювала географію Великого Лугу. "Плавня мовою низовика, — це щось плинне, непостійне, мінливе, чому не можна вірити, — писав етнограф Павло Рябков. — У минулому році тут ще можна було ходити, цьогоріч тут уже або озеро, або річка, а то й трясовина". 

Після повені лишалися плави — спресовані стебла очерету, паліччя і водорості. Влітку вони поростали папороттю й осокою, перетворюючись на плавучий острів. Молодий очерет міг його "припнути на якір", а щорічні нашарування мулу, пилу й нової рослинности — заземлити. Але потужна повінь не лишала від такого острова й сліду. Ось чому всі спроби покласти Великий Луг на карту були приречені на хибу.

Для місцевого люду плавні несли достаток. "Всякий хазяїн у плавнях обробляв свій горóд. Все, все родило. Саджанець капусти отак ногой придавиш, а воно ж вода кругóм, і буде вже завтра рости", — згадувала 2009 року Тетяна Голуб, уродженка села Новопавлівка, тепер це частина міста Нікополь.

Оригінальним був місцевий спосіб ведення господарства. До прикладу, корів і телят на все літо залишали на островах. Щоб самі паслись. А переправляли їх поромами: два човни, з’єднані настилом дощок й огороджені. Жінки двічі на день, зранку і ввечері, перепливали до корів, щоби їх видоїти. Обважнілу худобу восени перевозили назад, у теплі стайні. А от отари овець виганяли пастися на зиму. Гнали по кризі, по кризі ж вони переходили з острова на острів.

"Свині тоже, було, як завезеш каюком з весни, то ходять аж до осени глупої. І поросят наведе і поростуть, то осінню як поїде хазяїн забірать, а їх уже цілий табун". Це зі свідчень 1927 року Петра Безименного з села Покровське Нікопольського району. А от як давали собі раду свійсько-дикі тварини плавнів: "Свині, крім трави, коріння, плодів, їли ще й рибу, виявляючи надзвичайну винахідливість. Вони залізали в невеликі озерця, каламутили воду й ласували очманілою рибою, що спливала на поверхню", — згадував Спартак Шеремет 2009 року. 

У часи голодоморів плавні рятували місцевий люд. Про багаті улови в голодні 1920-ті свідчив Олександр Осінський, житель села Городище, що тепер частина міста Марганець. "Село наше заливається водою. Тоді йде несчисленна сила коропа, і їх ловлять хапамиХапа — конусна сітка, напнута на рамку з держаком, яку використовують, щоб ловити риб, комах, птахів. І як вони ото підуть метать ікру, то тут робиться таке, що аж страшно. Ось Басан за ніч накрив хапою 40 штук пудових коропів. Кажеться, в 1923 році, приблизно після голоду. А вони ж набиті ікрою!".

Допомагало ще й те, що прийшлі тут просто губилися. Тобто не можна було відловити чи відстежити. Історикиня Олена Апанович писала у своєму щоденнику, що 1951 року в селі Капýлівка Нікопольського району було "багато засуджених за зерно, здебільшого 1947 року, репресованих у 1937 році та ще раніше". Харчувалися вони з городів на невідомих островах. "І хто б з району не приїздив, зокрема й інспектори, не можна дізнатися, де ці городи — ні від голови колгоспу, ні від голови сільради", — писала науковиця. 

Жителі давніх козацьких оселищ не полюбляли сторонніх. Їхні манера спілкування й норов не завжди були приємними для людей із сусідніх сіл, заселених з різних регіонів України та Росії. Не кожен приходько міг ужитися з ними. Тому й козацькі традиції тут зберігалися довго. Етнограф Теодор Гавриленко 1929 року писав: "Територія Великого Лугу і його ближчих околиць є третім, після поліської і гірської зони, своєрідним законсервованим районом на українських землях".

Рибальські коші за принципом запорозьких 

Рай Великого Лугу закінчився з початком колективізації. Рибалок, які "зовсім одірвалися од землі", змусили вступати до рибальських спілок і здавати до них свій улов. Згодом з’явилися риболовецькі колгоспи. На тому і скінчилося традиційне рибальство. Почалося інтенсивне виснаження рибних ресурсів — Каховське водосховище призвело до геть жалюгідного стану.

Якою ж була рибальська традиція напередодні радянської модернізації? Найповніші дані зібрала етнографічна експедиція Всеукраїнської академії наук у 1927—1928 роках. Рибалки починали свій промисел одразу після весняної повені. Очолював їх отаман. "Отамана слухали, як діти батька", — казали в ті часи. За його відсутності усім керував помічник. А кошовий порядкував на коші. У 1927 році етнограф Юрій Сербул ще застав рибальський кіш. "Це місце, де вони сушать невід, лежить всяке приладдя, їсти варять і все роблять щодо рибальства. Кошовий варив вечерять. Запросили вони нас до юшки рибальської, що варили таку ще запорозькі рибалки. Юшка була надзвичайно смашна. Зварено з однієї рибини — лина 18 фунтів. Вечеряло нас 10 осіб. Один рибалка зауважив, що кістки були запорожцям за голки". Додамо, що 18 фунтів — це вісім кілограмів.

"Кіш зветься ще од запорожців, од бурлаків, а ми ж ото живемо тут як бурлаки, та так і звемо його", — свідчив тоді рибалка з Покровського. Тамтешні люди згадували козацтво чи не з кожного побутового приводу. Людська пам’ять несла історичні назви й топонімію. Ще 1951 року Січчю називали місце біля річки Підпільна в Покровському. А у Капулівці шанобливо згадували Чортомлицьку Січ, від якої лишився невеликий острів, обкраяний повенями. Говорили, що в давнину Капулівку від Січі відокремлювала вузенька протока, а сполучав місток, яким люди "ходили в Січ і церкву".

Місцеві рибалки більше за інших демонстрували зв’язок із Запорожжям. "Першого травня збираємось всі, хто має костюм, їдемо до Капулівки на могилу Сірка. Їдемо і співаємо собі, як запорожці. Рибалки — це ж потомки запорожців. Вони ж і курять як запорожці. Немає рибалки, щоб не курив і не пив", — сказав неназваний рибалка 1927 року. Той костюм — це простора сорочка й широчезні шаровари, їх дбайливо берегли у скринях.

Залишався серед рибалок і звичай не пускати жінок до коша. "Жінка сюди ніколи й не показуйсь", — приговорювали чоловіки. Жіноцтво рибалило поза межами кошів. "Щоб спіймати карасів, линів, раків, жінки брали рядна, запаски, наловлювали стільки, скільки не наловиш тепер неводом у Дніпрі", — писав етнограф Яків Новицький наприкінці ХІХ століття. До слова, парубки, граючись, штанями ловили раків.

Рибальські забобони стосувалися і священників: "Коли рибалка виїжджає ловить рибу, то він не повинен згадувати про попа, бо тоді ніяка риба не ловиться. А коли на воді хтось згадає за попа, то другий як бахне його веслом". Інколи доходило й до суду. У селі Біленьке, біля Запоріжжя, священник рибу ловив. Парафіяни поскаржилися: мовляв, шкодить рибалкам! І судді мусили прохати священника покінчити з риболовлею. Але до попів і зверталися, коли улов був поганий, — посвятити кіш.

Світ домашній, де є сім’я, церква і громадський порядок, та дикий простір плавнів мали бути відокремлені. Лише того вважали за справжнього козака, хто, переходячи ту межу, витримував випробування хаосом сп’яніння, не впадав у жалюгідне пияцтво й не ставав хижаком. Дехто з рибалок уже у ХХ столітті жив по-запорозькому, без сім’ї. Як то Петро Буряк, який мав землянку в плавнях біля села Городище й рідко показувався на люди. 

За рибу гроші

Ніщо так не відрізняло запорожця від простолюду, як презирливе ставлення до статків та грошей. "А ти як хоч назови — на все позволяю, аби б тілько не крамарем, бо за те полаю", — промовляє козак Мамай із народної картини. Це позначалося на їхньому побуті. Їли вони зазвичай тетерю — різновид саламахи, звареної із проса й заправленої кислим житнім тістом. Рибалки додавали риб’ячу юшку та жир, скотарі — молоко. Як не було борошна чи проса — ласували рибою.

Їхнім одягом були сорочка й шаровари. "Вони зношували їх без переміни до лахміть, а щоб позбутися прання та докучання комах, насичували риб’ячим жиром та вив’ялювали на сонці, аж поки не зотліють", — писав мандрівник Василь Зуєв, який спостеріг життя запорожців шість років по руйнуванні Січі. Коли козаку випадало розжитися гарним сукном, оксамитовою шапкою чи шовковим поясом із сап’яновими чоботами, він їх привселюдно псував. Спускаючи гроші в шинку, "валяється в багні, мажеться дьогтем" аж поки не лишиться в "засмальцьованій сорочці й шароварах". Сенс такої марнотратної гри пояснив антрополог Франц Боас, який дослідив звичай потлач в індіанців племені квакіютль. Той, хто дарує і марнує своє багатство, демонструє зверхність над неспроможним до такого ж. Широкі шаровари й сорочка, шиті без заощадження тканини, стосувалися тієї самої гри в марнотратство.

<p>Фрагмент народної картини "Козак-Бандурист", початок ХІХ століття</p>

Щедра гостинність, хмільне частування і марнування мали практичний смисл: той, хто дає, зобов’язує того, хто бере. Запорожці знали різницю між ринковою ціною та соціальною цінністю. Гроші платили чужим і не мали ціни між своїми. Тож і торгівлю провадили не в самій Січі, а в її передмісті — на Гасан-Базарі — чи ще далі. Від дзвінких монет козаки позбувалися, частуючи товариство заради свого престижу. Або потайки ховали як скарб, щоб згодом скористатися ним за межами Запорожжя.

Запорозьке рибальство чітко поділяли на спільну справу і приватну. Риболовні угіддя між куренями щороку розподіляли перед виборами кошового отамана і старшини. Курінь мав човни й відповідне знаряддя. До нього приймали кожного, хто приходив уперше, та не кожного впускали вдруге. Своїм ставав той, хто вносив до спільного казана більше, ніж брав із нього. Одружений козак втрачав право бувати в курені й користуватися його щедротами та захистом.

Козаки також могли вести власну справу. Приватно рибу ловили в угіддях свого куреня чи будь-де, аби не в інших куренях. Таке господарство називалося рибальський завод або тафа. Козаки працювали в тафі за частку від улову чи доходу. Половину мав хазяїн , із неї він мусив давати частину своєму куреню і керівництву Січі. Другу половину козаки ділили порівну. Боже збав, дати запорожцеві гроші за роботу! Тоді він перетворився б на упослідженого арґата – наймита. Навіть молодика, який служив козакові, не вважали наймитом. Він сподівався на віддяку — коня, човна, одяг, навіть гроші, втім як дарунок, не платню. За свіжою чи обробленою рибою приїжджали чумаки й шепотинники, тобто скупники.

Що більшою була тафа, то більше нагадувала вона Січ. Її осердям був кіш із кількома куренями навколо отаманської хижки, комори, льохи. До отамана додавалися ще осавул, писар, кухар та інші. Такими були й забродницькі ватаги на Чорному й Азовському морях, які досліджували Федір Вовк і Федір Щербина. Схожу організацію мали чумаки, мисливці й чабани. Рибальська тафа могла стати основою військового загону, а рибалки легко оберталися на вояків. Та і свій промисел не вважали вони за мирну працю. Замість слова "ловити" мовили "добуваться, йти на добич". Після руйнування Січі на таких кошах і забродах знайшло притулок багато запорожців.

Український вчений Теодор Гавриленко 1929 року писав, що за етнографічним матеріалом про рибалок можна простежити, з чого виникло запорозьке козацтво. На його думку, і рибальський кіш, і січовий курінь були "мужеським домом". Цей висновок спирався на теорію німецького історика Генріха Шурца. У 1902 році він видав книжку про походження держави й суспільства з чоловічих спілок, а не сім’ї, приватної власности та класового розшарування, як вважали марксисти. До аналогічного твердження про виникнення європейського рицарства дійшов медієвіст Йоган Гейзинґа. Схожі думки мав і Теодор Гавриленко, сподіваючись покласти їх в основу великого дослідження. Однак 1937 року його заарештували й відправили в Магадан, де він помер, не маючи й 40 літ.