Правила й забобони великопанських полювань

Що робити з копитом лося та очима ведмедя

Віддавна люди полювали на тварин, щоб здобути собі їжу та хутро. Однак у XVII столітті полювання з необхідності перетворилося на панську забаву. Один із перших відомих мисливців наших країв — польський король Ян ІІІ Собеський1629–1696.

Року 1689 економіст і поет Якуб Казимир Гаур презентував монархові своєрідну енциклопедію на понад 500 сторінках — "Склад або Скарбниця чудових таємниць поміщицького господарства". Це хороше джерело відомостей про погляди наших предків на мисливство. Велику увагу в книзі приділено лікувальним властивостям убитих тварин. Описані тут ритуали радше нагадують чорну магію, ніж лікарські чи кулінарні практики.

"Оленячий ріг помічний від різних хвороб: укріплює шлунок, тамує гарячку, зменшує лихоманку. Ріг той спалюють, акуратно товчуть, пересівають і з трояндовою горілкою препарують на мармуровому камені". Або: "В оленячому серці є камінчик, який використовують для порошків від запаморочень і слабкости. Дистильована горілка з оленячого серця посилює серце. Оленина відганяє лихоманку". А ось ще про лося: "Копито його є помічним від великої хвороби людини". Щоб точно подіяло, лося треба було вбити в момент, коли він чухає собі задню ногу.

Жовч ведмедя Гаур рекомендує використовувати проти падучої хвороби та паралічів. Якщо видлубати ведмедеві очі та повісити собі на ліве плече, то вийде засіб проти гарячки. Ведмежим салом треба лікувати пухлини, чистити пархи, вибілювати коси. Якщо ж намастити ним чоло, це укріпить пам’ять. А от мозок у ведмедя шкідливий — від нього можна впасти в шал і втратити глузд.

У дитини болюче ріжуться зубки? Треба вовчі ікла оправити у срібло, допоможе. А якщо такий амулет повісити на шию малюку, що спить, це вбереже його від переляку. Сало бобрів лікує "порвані жили" та оберігає від раптової смерти. Подагра та параліч відступають, якщо носити боброву шкіру. Одяг з бобра мав боротися з метеоризмом, додавати сил, виводити отруту, втамовувати періодичні болі в жінок, віддаляти в часі тремтіння рук та зменшувати зубний біль.

Лис — Микита, заєць — кіт

Дивацькі рецепти Гаура бодай шукали якесь застосування убитим тваринам. Утім на порозі вже переминалося XVIII століття — час просвітництва й розвитку науки. Магнатерія хотіла розваг.

Станіслав-Август Понятовський1732–1798 — майбутній останній король Польщі — описував королівське полювання того часу: "Кабанів, вовків і ведмедів привозили у клітках. Гайочки та лісочки, якими заріс августівський канал, мали спеціально облаштовані стежки, огорнуті сітками та завісами. Випущений звір летів на ті стежки, вбігаючи на рухомий поміст над каналом. Поміст під натиском звірини, що на нього вибігла, звужувався, а звір, описуючи велике півколо, падав у воду з висоти 30 футівприблизно 9,5 метра. Берегами каналу ганяли пси, щоі переслідували налякану та дезорієнтовану звірину на землі й у воді доти, доки король, який забавлявся тим видовищем, не давав наказу стріляти".

Як і будь-який ритуал, полювання обросло своїми правилами та забобонами. Особливо забобонами. Напередодні ловів після заходу сонця не можна було казати слова "щур". Гризуна, якщо раптом би мова зайшла про нього, називали "паскудником". Те саме стосувалося вовка: можна сказати лупур чи лупка — від латинської назви тварини, дикий пес або кобиляр. Ведмідь — це Мишко або бортник. Лис — Микита. Заєць — кіт. Якщо раптом таки промовиш справжню назву — чекай невдачі. Вона ж підстерігала, навіть якщо вголос промовити назву будь-якої частини тіла хижака. Не кажи очі, кажи "лампи". Не кажи зуби — то "куси". Ніякого хвоста, вживай "поліно". Голову краще назви "ліхтарем".

У першій третині ХХ століття найпопулярнішими місцями для полювання серед польської знаті були поліські болота та карпатські ліси. Навколо прикарпатського селища Солотвин лежали землі князя Адама Здислава Замойського. Магнат пишався, що якось вполював ведмедя, на совісті котрого було три людських життя. Часто йому товаришували брати Зигмунд і Владислав. На лови в Солотвин і Поляницю часто приїжджав із рідного Ланьцута граф Альфред Потоцький, який згодом увійшов в історію своїми аферами із мистецькими творами. Однак найвідомішим мисливцем краю був син єврейського капіталіста та цар карпатських лісопилень Ріхард Гредель фон Гьюлафалва унд Богдан.

Вузькоколійка приваблює оленів

Першими розводити оленів у Бескидах спробували графи Потоцькі. Але в тамтешніх гущавинах тваринам було незатишно. Ситуація змінилася, коли наприкінці ХІХ століття містечко Сколе придбали барони Гредлі. Вони проклали через ліс вузькоколійку, що возила кругляк до тартаків. З’явилися галявини, вкриті ожиною та малиною — і сюди потягнулися рогачі з Угорщини. Популяція шляхетних звірів зростала майже щороку. Перше полювання барони влаштували 1902-го.

Перша світова війна безжально потоптала цей шматочок Карпат. Частина тварин, розполохана артилерією, зуміла втекти. Інша стала жертвою військових-браконьєрів. Ешелони з оленятиною відправляли в Росію. Популяція частково збереглася лише у Сможому. Тільки-но фронт трохи відступив, тамтешній лісничий Гальчинський суворо заборонив відстрілювати оленів. Це був перший природоохоронний наказ у Карпатах. Вже по війні видавали  заборони на відстріл бурого ведмедя та чорних лелек.

По війні Ріхард Гредель1890–1964 відроджував угіддя. Він не шкодував грошей на підгодівлю тварин. Робив це не задля прибутку — справді любив природу, наскільки здатен її любити хтось із рушницею. І справді хотів бачити тамтешні ліси повними дичини. Уже 1932 року налічували понад 3 тисячі оленів та косуль. За збільшення популяції відповідали 300 самців із розкішними рогами.

Ліси Гредля поділили на шість районів-ревір однакової площі. У кожному звели комфортну колибу — з кухнею, туалетом і підвалом. Головним був мисливський будиночок "Бесіда", неподалік якого містилася пивниця, заставлена бочками пива. Серед дерев проклали мережу стежин, задля деяких подовбали скелі. У хащах навіть був телефонний зв’язок — мисливці із засідок могли зателефонувати колегам у колибі. Лише за рибним господарством барона наглядало 80 людей.

Принци, графи та поет

Усіх, хто прибував до Сколе, розміщали у комфортних кімнатах палацу Гредлів. Стіни були завішені мисливськими трофеями, у залах стояли опудала рідкісних чорних вовків та диких котів, яких випотрошили таксидермісти. Гостям догоджала обслуга, їх харчували,  вони могли скористатись бібліотекою. Також розважали кінопоказами, театральними виставами та симфонічними концертами. Гредлі мали власний оркестр — 36 музикантів. Оркестранти виступали не лише на святах, а й під час полювань.

Хто тільки не приїжджав сюди на лови! Князь Cан-Донато Елім Демідов убив дев’ять оленів за раз. Принц Отто Ернст Хюго Віндіш-Грец — онук імператора Франца Йосифа І — позував із велетенськими рогами. Гостювали принци Ганс Луї Левенштайн, Август Саксен-Кобург-Готський та принц Вюртенберзький. Претендент на португальський престол, син короля Мігеля I і принцеси Аделаїди Левенштайн, герцог дон Мігель ІІ Браганза. 17-й герцог Альба дон Хакобо Фітц-Джеймс Стюарт і Фалько з Іспанії, граф К’ярчані з італійського Тренто. Граф Антоній Ян Гетц, власник відомої польської пивоварні "Окоцим". Барон Георг Юльман, граф Йоганн Пауль Лімбург-Штірум, барон Віктор Кенігвартер, претендент на іспанський престол інфант Альфонс-Карлос де Бурбон, герцог Сан-Хайме. А ще — Юліан Ейсмонд, популярний у ті роки польський поет.

"В Головецькому коло Сколього відбувалося полювання на дики, яке влаштував у своїх лісах барон Гредль, — писала газета "Діло" 27 січня 1933 року. — Шість осіб пішли біля Маківки слідами до одної криївки, звідки вискочила нагло медведиця. Вона кинулася на Миколу Рибака і тягнула його сто метрів, кусаючи по всьому тілу. Рибак боронився, як міг. Аж прискочили три пси, які врятували його напів живого із пащі звірюки. Його перевезли до Сколього, але лікарі не мають надії вдержати його при житті".

Усе скінчилося у вересні 1939 року. Барон потрапив у концтабір, але зумів вижити. Його палац зайняв НКВС, потім — гестапо, далі — школа-інтернат. Торік у маєтку почали облаштовувати музей мисливства. Оленів у Бескидах зараз вдвічі менше, ніж було за Гредлів.

Постріл для нациста

Гредлівські лови — не останні великопанські розваги в Карпатах. Під час нацистської окупації ліси навколо Ворохти стали мисливським угіддям для губернатора Галичини, групенфюрера СС, барона Отто Густава фон Вехтера1901–1949.

Доктор юридичних наук, зразковий чоловік та батько п’ятьох дітей — і водночас винуватець розстрілів не менш як пів мільйона євреїв. Гуцули запам’ятали Вехтера як елегантного добродія, який винагороджував свій мисливський почт за кожен влучний постріл. Тоді 17-річний Тадеуш Петрович, представник великої і славної родини, пригадував:

«Замість генерала у формі я побачив показного німця в тірольському одязі, з шапкою на голові, з легким карабіном з телескопічним прицілом, накинутим на плече. Його супроводжував лише один, молодий, елегантний ад’ютант — мабуть, сілезький, бо він правильно говорив польською. Губернатор помітив мене випадково. Я був з ним, коли на галявині з’явився чудовий олень. Вехтер двічі промахнувся: раз, поки той стояв, а наступний — коли тварина побігла. Я не втримався і сказав ад’ютанту: "Шкода, що у мене немає рушниці — олень був би моїм". Вехтер з посмішкою подав мені свою зброю. Я швидко прицілився і натиснув на курок, коли олень опинився прямо перед лісом. Козел повалився, як заєць, а Вехтер поплескав мене по плечі і сказав: Strammes Junge ("Суворий хлопчик"). Ад’ютант пояснив, що я його дуже добре розважив своїм пострілом. І тому, не підозрюючи про це, завоював його симпатію».

Цей постріл неабияк допоміг родині Тадеуша. Через кілька тижнів арештували його батька. На наступному полюванні хлопець попросив Вехтера допомогти. І батька таки повернули додому — виснаженого, але живого.

Навесні 1945 року вже сам барон опинився у шкурі загнаного звіра. Він переховувався від трибуналу на вершинах австрійських Альп. Жив у хижі, харчувався тим, що дружина роздобула в навколишніх селах. Засуджений заочно, Вехтер зумів втекти від розправи — помер від туберкульозу в римському монастирі.