Повернення додому. Перепоховання Василя Стуса

Ті, що повірили першими

«Скорботна неділя. Чи стане вона історичним уроком для нашого суспільства? Невже мало нам було тих мільйонів жертв голоду 33-го, сталінсько-беріївської сваволі, убитих і покалічених у кривавій війні з фашизмом для трагічного прозріння? Чому було послано на муки і смерть ще й тих інакодумців, які першими ковтнули розрідженого весняного повітря хрущовської "відлиги"? Довірливі поети і художники, вони повірили першими — бо їм без творчої свободи й необмеженого обширу не піднятися на крилах натхнення». 

Так літературознавець Микола Жулинський розпочав репортаж із перепоховання Василя Стуса, що відбулося 19 листопада 1989 року в Києві. Статтю із заголовком "Запізніле повернення" опублікувала газета "Літературна Україна". Інші офіційні часописи на своїх шпальтах не згадали про церемонію. 

Василь Стус помер за нез’ясованих обставин проти ночі 4 вересня 1985 року в таборі ВС-389/36 біля міста Чусовий, за 138 кілометрів від обласного центру Перм. Адміністрація відмовилася віддавати тіло рідним — формально це можна було зробити лише після закінчення терміну ув’язнення. Поета поховали на табірному цвинтарі в поблизькому селі Борисово. 

Радянський Союз наближався до свого розпаду, бюрократична машина слабшала, Чусовський табір вже не використовували за призначенням. Влітку 1989 року поетовий син Дмитро Стус таки отримав дозвіл на перепоховання батька в Києві. Водночас задовільнили подібні клопотання рідних ще двох політв’язнів. Мистецтвознавець Олекса Тихий сконав у табірній лікарні після тривалої хвороби. Поет Юрій Литвин перерізав собі живіт у камері й також помер у лікарні. Було вирішено перевезти останки усіх трьох, процес фільмували. 

Невидима епідемія 

«На той час я про Стуса нічого не знав, — пригадував поет Володимир Шовкошитний. — Тому перше, що зробив — це взяв у його сина Дмитра закордонне видання поетової книжки з філософською назвою "Палімпсести". Палімпсест — це старовинний рукопис, зазвичай пергаментний, з якого стерто попередній текст і написано новий. Здається, вже в назві поет пророкує своє повернення в Україну, в українську поезію, в українську літературу, в український космос. Повернення попри всі заборони, повернення з небуття ГУЛАГівських катівень. Явлення світу справжнього Стуса, нового тексту поверх колишнього намулу». 

Шовкошитний став директором майбутнього документального фільму з робочою назвою "Василь Стус. Тернова дорога". Він також організовував перевезення останків. Пізніше докладно описав той процес у нарисі "Герої народжуються на могилах героїв". 

Стуса хотіли перепоховати 4 вересня 1989 року — до роковин смерти. Спочатку видавалось, що особливих проблем не виникне. Наприкінці серпня Шовкошитний, озброївшись документами від усіх можливих інстанцій, вирушив до Чусового. Усі, з ким йому доводилося спілкуватись — від директора аеропорту в Пермі до редактора газети "Чусовской рабочий", — відповідали привітно й обіцяли допомагати. Та коли решта групи вже була готова вирушати з Києва, надійшло повідомлення: у регіоні спалахнула епідемія небезпечної вірусної хвороби, оголошено карантин. 

Режисер Станіслав Чернілевський і знімальна група таки прибули до Чусового. Разом із ними прилетів філолог Василь Овсієнко, який свого часу також відбував термін у таборі ВС-389/36. Протягом п’яти днів оператори знімали колишні бараки, записували спогади очевидця того страшного періоду. Вказуючи на один зі сховків, якими послуговувався Стус під час ув’язнення, Овсієнко несподівано надибав там згорток паперу — це виявився рукопис невідомого дотепер поетового перекладу. Ніяких ознак епідемії гості не побачили — ринки і школи працювали. Це також зафіксували на кіноплівку. Однак ексгумацію довелося перенести. 

Спецоперація "Ексгумація"

Другу спробу здійснили в листопаді. Тоді Шовкошитний готувався значно ретельніше. Окрім паперів від владних інстанцій, зібрав листи-звернення від творчих спілок письменників, журналістів і кінематографістів усього Радянського Союзу. Процес був розписаний покроково. Директор фільму навів уривок зі свого щоденника: "У Пермі замовлено готель, у Чусовому — автобус для кіногрупи, в Пермі домовлено в аеропорту, в Чусовому повідомлено райвиконком і райвідділ міліції, в Пермі поінформовано обласну санепідемстанцію, в Чусовому знайдено мідників — запаяти труни. Від Пермі до Чусового — чотири години шляху. Від Чусового до Пермі – не менше!" 

Попри продумане планування, несподіванок і тоді не бракувало. Радянський режим до останнього пручався процедурі, що мала стати ще одним свідченням його краху. Головний лікар районної санепідемстанції буквально втікав від Шовкошитного, не бажаючи видати дозвіл на ексгумацію. Одному з майстрів, які виготовляли цинкові труни, невідомі розбили голову. Решта майстрів, налякавшись, відмовилися працювати. Автобус, яким везли труни, зупинили даївці. Доки з’ясували причину зупинки, хтось проколов три колеса. Тільки-но їх замінили, водієві оголосили підозру у скоєнні ДТП — мовляв, неподалік на смерть збили хлопчика. Попри це, гості з Києва — майже десять осіб, зокрема Дмитро Стус, таки дісталися до табірного цвинтаря. 

Розкопувати могилу Василя Стуса почали вже в сутінках. Допомагало світло телекамер. Робота просувалась важко — ґрунт промерз. Нарешті на глибині трохи більше половини людського зросту виявили труну. Вона лежала в сухій землі, тіло законсервувалося. Дмитро одразу впізнав батька. Над скронею можна було розгледіти пошкодження шкіри – підтвердження, що поет міг загинути внаслідок удару камерними нарами. На жаль, судмедексперт побоявся брати участь у процедурі, тож офіційно затвердити цей факт не вдалося. Тіло накрили цупкою тканиною, труну перевернули, згори поклали ще один шматок тканини, труну повернули назад — так тіло вдалося дістати з могили непошкодженим. Юрій Литвин був похований поряд. Земля там була волога, з труни кілька хвилин зливали воду. Тим часом інша група розкопала могилу Олекси Тихого в Пермі. 

"Головне — вміти тримати голову"

Коли літак з останками трьох політв’язнів прибув до Борисполя, біля аеропорту зібралося кілька сотень осіб. Далі був молебень у Софійському соборі. У процесії до Байкового цвинтаря взяло участь кілька десятків тисяч киян. Хода тривала майже п’ять годин. Майоріли синьо-жовті прапори та церковні хоругви. 

Микола Жулинський описав: «Вітер коливає пелюстки свічок у руках тисяч людей. Людські долоні прихищають слабенькі трепетні вогники, гріються і закривають од вітру пломінці живої народної пам’яті. На автобусі-катафалку з прахом Василя Стуса — на чорному тлі напис: "Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому". Його непокірливий дух витає тут і веде за собою всіх, хто поділяє журбу його останньої дороги по рідній землі. Зрідка шепоти: "Кого хоронять?" У відповідь — здивовані, вражені очі в сльозах. Нові й нові хвилі збільшують людське море. Порушився заздалегідь домовлений припис не зашкодити рухові міського транспорту. Та обійшлося, не перечила міська влада, виказуючи нерозсудливе розуміння вже некерованої ситуації». 

Могили викопали при головній алеї цвинтаря. Над ними Михайло Горинь, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко виголосили промови. Олег Орач зачитав уривок з листа, який Стус надіслав йому із заслання: "Питаєш, як ведеться. Все ще наскоки, навали – відбиватися ніяк. Тому мушу стояти — як при останній стіні. Головне — вміти тримати голову. Навіть тоді, коли не держиться на в’язах. Одне слово — я як рокованих на розтерзання звірами в римському цирку. Оббріханий, зневажений, але гордо тримаю голову — аж їм кров із зубів. Що міг — я зробив. Що зможу — ще зроблю. Але без України мені моторошно". По тому Орач продекламував вірша: 

Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест… 

Робота над документальним фільмом, який назвали "Просвітлої дороги свічка чорна", затягнулася. Його представили глядачам аж 1992 року. Вмістити весь відзнятий матеріал у відведену годину не вдалося — стрічку поділили на три серії. Ще через рік на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого встановили три кам’яні хрести, подібні до козацьких. Їх виготовив скульптор Микола Малишко.