Поштівки в іншу епоху

Джерело моди

Ілюстрована поштівка дуже молода, їй приблизно 140 років. Колись це був єдиний дешевий і доступний спосіб контактування, тож тих поштівок було мільйони! Ними передавали не просто інформацію, а й естетику, вони були джерелом моди! “Золотий вік” поштівки – кінець ХІХ –  початок ХХ століть. Цю мистецьку епоху на Галичині називали “сецесією”, а у світі – “арт-нуво”, “модерн”, “ліберті”. Вона мені дуже близька. Це час, коли жінка ставала активною, коли радикально змінила одяг та стиль життя. В естетиці сецесії немає чоловічого образу, тому що жінка заполонила все.

Імператриця на дієті

Щоб розуміти, чому ж відбулася ця революція, потрібно перенестися у часі ще далі – на початок ХІХ століття. Це – вікторіанська епоха, дуже консервативна, громіздка. Уявіть: жінка в ХІХ столітті мусила одягати 11 кілограмів одягу, адже регламент вимагав носити 6 спідниць, а з ними ще й буфи, накидки, прикраси. Року 1829 винайшли кренолін, тобто сітковий каркас, який допоміг позбутись принаймні 4 спідниць. А от корсет залишався. Селяни могли його не носити, а вищі верстви населення були зобов’язані й навіть одягали їх на дівчаток від одного року. Завдяки спеціальним корсетовим стержням звужували жіночу талію, дихати і пересуватися у ньому було дуже важко. Іконою носіння корсета на наших теренах вважали австрійську імператрицю Сісі. Це була дуже висока жінка, а важила менше 50 кілограмів. Вона постійно дотримувалась дієт, активно займалася спортом і її завжди бачили в корсеті. Важко уявити, як їй вдавалося зберігати осину талію, коли при австрійському імператорському дворі на вечерю подавали 15 страв, які вона мусила хоча би спробувати. Розказують, що Сісі дозволяли знімати цей корсет. Корсети використовували упродовж ХІХ століття, однак жінки їх тихо ненавиділи, тож назрівав бунт.

Юнак, який “зняв” корсети із жінок

У той час з’явився чудовий дизайнер, який зробив жінкам велику послугу. Поль Пуаре, 18-річний хлопець із купецької родини, був не тільки творчим, але і дуже сміливим. У 1903 році він позичив у батьків гроші й відкрив маленьке ательє у дуже дорогому районі Парижа. Він був цікавим дизайнером, бо навіть сукні в корсетах у нього мали інший силует. Замовлень було багато, тому  за два роки він і гроші батькам повернув, і клієнтів собі здобув. 1906 року, коли Поль вже мав клієнтську базу, одного дня він “зняв” усі корсети. Оце був скандал! Утім багато жінок його підтримало, бо нові сукні давали їм змогу рухатися. Вважають, що корсет “зняла” Коко Шанель, але це трапилося пізніше. Поль Пуаре надихався японською графікою, сукнями зі Сходу, такі вбрання одягала його дружина і прогулювалася вулицями Парижа. Вона була дуже красивою, тому стала живою рекламою свого чоловіка. Сукні залишалися довгими, але Поль Пуаре відкрив щиколотку, а це теж було провокативно, бо жінку, яка оголила кісточку, навіть на початку ХХ століття вважали грішною.

Служба в церкві через… сигарету

Львів на початку ХХ століття не відставав від європейських столиць! У моїй колекції є пейзажно-міські поштівки – з типажами. У фотоательє на краєвиди Львова накладали типаж, це такі собі перші колажі. Власники ательє навіть платили паням, які дозволяли себе ставити на ці поштівки. На цих листівках можемо побачити, як одягалися і який вигляд мали львів’янки того часу. На початку ХХ століття у Львові було 1 250 зареєстрованих ательє і майстерень! Ви можете собі уявити? Це дуже багато! Вони шили і сукні з корсетами, і новомодні. Були також і крамниці, куди привозили одяг з Парижа і Варшави.

Звичайно, моду диктували знамениті особи – письменниці, акторки, співачки. Такою першою законодавицею стилю, на яку рівнялися львівські модниці, була польська письменниця Габріелла Запольська, яка 1904 року переселилась до Львова. Щоб ви розуміли рівень цієї жінки: на всесвітній виставці у Парижі, яка відбувалася раз на 2–3 роки, Габріелла викупила цілу ювелірну колекцію!

Оперна діва зі світовим ім’ям Соломія Крушельницька теж дуже красиво одягалась. Вона привозила сукні італійських дизайнерів, бо тривалий час мешкала в Італії. Втім у Львові більше орієнтувалися на моду Відня, Парижа, Варшави.

Ще одна дуже відома жінка Ірена Сольська – актриса, яка приїхала із Кракова. Її чоловік був режисером театру, а вона, звичайно, виконувала всі головні ролі. Ірена не була красунею, мала неправильні риси обличчя, але володіла потужним голосом, була харизматичною і носила останні моделі суконь із самого Парижа. Коли вона прогулювалася, то всі оглядалися: “Сольська іде!”. 

Вона сама собі шила сценічні костюми, а коли, до прикладу, пришила брошку на кишеньку, то всі модниці зробили так само. Після однієї прем’єри, де Ірена Сольська була примою, графиня Потоцька запросила її до себе. То уявіть собі: Сольська на цьому прийомі 1906 року закурила довгу сигарету. Графиня Потоцька 3 дні замовляла в церкві служби за спасіння актрисиної душі! Це була така ганьба! У час, коли жінкам забороняли навіть входити до кав’ярні, де курили.

Так виклично поводитись могли тільки актриси, бо Львів як культурний центр хоч і був прогресивним, але релігія тут добряче пригнічувала бунтарський дух тогочасної жінки.

Роверистки у спідницях

Я не знаю, яка річ більше вплинула на емансипацію жінки, ніж велосипед. Ровер як засіб пересування став відомим усередині ХІХ століття, а у Львові – ще пізніше. Першими велосипедистами були чоловіки з товариства “Січ”, які вправлялися у бойових видах мистецтв. Коли перші чоловіки почали їздити, це вже був жах, а коли жінки сіли на ровера, то це взагалі була трагедія суспільного життя. Дам, які хотіли їздити на велосипеді, прогресивні чоловіки водили до парку, наприклад, на “Знесіння”, де 1898 року у Львові був перший прокат цих засобів пересування. З таких роверисток тоді сміялися, їх цькували. Спершу жінкам пошили сукню, яка давала змогу їздити, а потім з’явилися й перші штани, які були схожі на “султанки”. У газетах писали багато статей про те, як це не корисно, як такий одяг перетискає жіночі внутрішні органи, як кров не циркулює. Та орієнтовно 1904 року жінкам уже дозволили на роверах виїжджати з парку на вулиці, що дало жінці свободу.

Сецесійна ностальгія

Перша світова війна зупинила сецесію і розвиток поштівок. Економіка відразу почала працювати в іншому напрямі, світова війна вдарила і по самому стилю, йому на заміну прийшов арт-деко, теж розкішний, але інший. Сецесійна естетика у наш час непрактична, але жінки ностальгують за тією епохою. Хочеться тих парасольок, тих гафтів, мережки. А яка ювелірка була, які брошки! Жінки досі це люблять. Я знайшла дизайнерів, які, можливо, проведуть майстер-клас із жабо. Жабо ми ж можемо використати і сьогодні, а його ніде не продають. Також я і моя компаньйонка Ірина Хмарська маємо ідеї: вийти на ковзани, одягнувши муфточки і капелюшки, як колись. До речі, капелюшок був у центрі сецесійної моди. У моїй колекції так багато поштівок із жінками в капелюхах, що можна робити окрему виставку. Таких великих капелюхів жодна епоха не мала. На них чіпляли квіти, опудала тварин, якісь дивовижні пір’я. Із сецесії я найбільше шкодую саме за капелюхами.