Одеса: місто відкрите для дітей

Прибрати дітей з вулиць

Чому ж дорослі почали замислюватися над питаннями дитячого дозвілля? Цьому сприяв не лише розвиток психолого-педагогічних знань переконання, що змалку “неправильно” соціалізовані особи можуть стати загрозою для суспільства. Були й більш практичні причини. Індустріальна революція спричинила стрімку урбанізацію, а заодно й збільшення чисельності незаможного населення, зайнятого у промисловому виробництві. Батьки, котрі працювали цілими днями, залишали дітей фактично напризволяще і ті робили все, що завгодно. Забавки на вулицях у модерному місті становили подвійну небезпеку. Постраждати могли діти, потрапивши під колеса візків, автомобілів чи трамваїв, а також пішоходи та транспорт, рухові котрих вони перешкоджали, інколи навіть зумисно. Перед владою міст постала нове завдання: усунути неповнолітніх з вулиць та вберегти їх від “світу розпусти” (безхатченків, жебраків, злочинців), натомість запропонувати безпечні умови для ігор та спілкування.

Одеська родзинка. Дитячий сад для “інтелігентної публіки”

“Спустіться в сад величними бульварними сходами або невеликими східцями від Воронцовського майданчика, і ви одразу потрапите в царство дітей: у буквальному сенсі слова тисячі дзвінких дитячих голосів весело лунають у повітрі, а їхні маленькі володарі, розділившись на строкаті й жваві групи, шумно розважаються, обліпивши різноманітні “гімнастики” й рухливі “ігри”. Виходить надзвичайно жива, зворушлива картина дитячого здоров’я, веселощів, невимушеності і свободи” – писали згодом про Дитячий сад. А історія його створення була така:

У актора і підприємця Віктора Форкатті закінчився строк оренди муніципального саду в Одесі, який розташовувався на схилах внизу Миколаївського (нині – Приморського) бульвару. Одеська міська управа вже планувала здати сад в чергову оренду, але сталося по-іншому. Член торгово-господарського відділу управи Осип Чижевич запропонував перетворити сад на центр дитячого дозвілля. Дітлахи на бульварі – ця проблема існувала вже не перший рік і ось нарешті випала нагода її розв’язати. З полегшенням видихнули би всі: і містяни, котрим дитячі забавки заважали, і власники транспорту, котрі весь час мали пильнувати, чи не кинеться хтось з малих бешкетників просто під колеса, і батьки дітей. Та і самим дітям буде вільніше гратися в саду.

На розгляд управи і думи Осип Чижевич представив фактично готовий план, у якому пропонував встановити в саду дитячі атракціони, гімнастичні споруди, лавки для сидіння, а також обладнати майданчик для крокету із закупівлею необхідного спорядження. Все це планувалося зробити за рахунок міського бюджету. Разом з тим до організації відпочинку заохочувалися і приватні підприємства. Планом передбачалися місця для влаштування каруселі, кегельбану, тиру, торговельних павільйонів для продажу морозива, молока, кумису, кефіру, мінеральної води, фруктів тощо, буфету та кондитерської. Це мало б забезпечити в майбутньому надходження коштів для подальшого утримання саду в пристойному стані.

Зваживши всі “за” і “проти”, міська управа зрештою ухвалила план Чижевича, і взялася за облаштування саду. На початку літа він вже був готовий до відвідування, а з кінця червня адміністрація запровадила уроки танців для дітей двічі на тиждень. Заняття відбувалися під керівництвом досвідченого педагога. Першим учителем був представник відомої в Одесі танцювально-спортивної родини Цорн (син). Для організації забав із дітьми наймали помічників завідувача. Переважно це були так звані фребелічки – слухачки або випускниці вищих жіночих педагогічних закладів та курсів з дошкільного виховання за методом німецького педагога Фрідріха Фребеля.

Охороняли, доглядали та прибирали сад сторож і садівник. Завідував садом спеціальний наглядач, який забезпечував порядок, не допускав на територію саду безпритульних, непристойно одягнених та нетверезих осіб. Він же видавав інвентар для ігор та стежив за черговістю його використання, попереджав відвідувачів про закриття саду. До саду не можна було приходити з тваринами – за цим теж стежив наглядач. Виняток – маленькі собачки, яких можна було носити на руках.

Експеримент одеського громадського управління виявився вдалим у різних аспектах. Діти отримали безпечне місце для забав, оздоровчо-спортивної діяльності та соціальної адаптації. Міська управа, затративши відносно невеликі кошти, доходами від вхідної плати та оренди майже перекрила видатки на ремонт. Дорослі мешканці позитивно сприйняли і підтримали починання, надіславши після закриття літнього сезону на ім’я міського голови Григорія Маразлі відкритого листа з подякою. Дитячий сад в Одесі приймав відвідувачів понад 20 років, відкриваючись на літній сезон із 1 травня до 1 жовтня. Упродовж цього часу вхід залишався безкоштовним, а плата в дні танців – незмінною (10 копійок з особи). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття сад у різні роки щодня відвідувало від 200 до 700 осіб, а у вихідні та свята ця кількість збільшувалася аж до 3 тисяч.

Парки для простих одеситів: Дюківський та Олександрівський

Успішне функціонування Дитячого саду й постійні звернення містян спонукали громадське управління до влаштування на околицях ще двох публічних просторів для дітей – у Дюківському саду та Олександрівському парку. Відкрите у 1891 році Дитяче відділення Дюківського саду призначалося здебільшого для жителів Молдаванки, Слобідки-Романівки та Бугаївки. Його організували за прикладом Дитячого саду.

Сюди приходили гратися діти з матеріально незабезпечених і неблагополучних родин. Район, у якому розкинувся сад, віддавна мав славу кримінального, де скупчувалися шахраї, жебраки, безхатченки та інші маргінали). Більшість із них не мали змоги навчатися, тож міська влада взяла на себе просвітницьку місію, влаштовуючи бесіди на різні теми та освітні прогулянки. Вже на початку ХХ століття дитяче відділення Дюківського саду як місце позаурочних гулянь облюбували одеські гімназисти.

На відміну від двох попередніх, майданчик в Олександрівському парку був спеціалізованим. Його називали ареною для шкільних ігор і створили у 1889 році за клопотанням керівництва навчального округу для спортивних занять вихованців закладів середньої освіти. Однак з 1892 року у літню пору ареною могли користуватися учні початкових училищ та місцеві дітлахи. Інколи туди приводили і сиріт із одеських притулків.

Окраїнні майданчики для ігор були досить популярними. За інформацією управи, у сезон кожен з них щодня відвідувало приблизно 350 хлопчиків і дівчаток. Для них періодично влаштовували свята та змагання з недорогими подарунками та призами. Причому, якщо в Дюківському саду юним одеситам вручали іграшки, книги, письмове приладдя, то їхнім одноліткам в Олександрівському парку – дрібні речі для домашнього побуту. Переможців спортивного протиборства зазвичай нагороджували почесними знаками – срібними або позолоченими жетонами. Усі три об’єкти перебували у господарському розпорядженні міста й фінансувалися з його бюджету.

Хлоп’ячі ігри та дівчачі забавки

В одеських садах існував гендерний розподіл за іграми та відвідуванням майданчиків. Ще на етапі планування саду та ознайомлення із аналогічним досвідом країн Західної Європи, Осип Чижевич зазначав, що більшість ігрових майданчиків була зорієнтована на хлопчиків шкільного віку. Тому створюючи сад в Одесі він намагався всіляко уникнути подібної ситуації й забезпечити можливість “зміцнювати здоров’я іграми та гімнастикою на чистому відкритому повітрі” дошкільнятам, і, насамперед, дівчаткам. Однак поділ за статтю зберігався. Діти майже не бавилися разом. Для них на території саду було влаштовано окремі майданчики, хоч і з однаковими гімнастичними пристроями, атракціонами та наборами ігор. Водночас арену в Олександрівському парку створювали для цілорічних занять спортом учнів саме чоловічих гімназій та училищ. Питання про спорудження аналогічного майданчика для вихованок жіночих навчальних закладів постало в Управлінні Одеського навчального округу тільки в 1911 році.

Стороннім вхід заборонено!

На території Дитячого саду був обмежений доступ для певних категорій населення. Розташований у центральному районі, де проживали заможні містяни, він призначався головно для “інтелігентної публіки”. “Вуличним буйним”, непристойно одягненим, тобто бідним і безпритульним дітям, а так само і дорослим, входити забороняли. Для них відводилися майданчики на окраїнах. Такі прояви соціальної і просторової сегрегації не були незвичними. Це явище досить характерне для багатьох великих міст індустріальної епохи.

***

Створені в Одесі публічні простори для дітей були першими в Російській імперії. Після багатьох схвальних відгуків у періодичній пресі ними зацікавилися в інших великих населених пунктах. Цікавий факт: зачинателями цієї справи стали органи міського самоврядування, а не громадські організації чи приватні особи. Дії одеського громадського управління цілком відповідали тогочасним світовим тенденціям. Орієнтуючись на досвід провідних європейських країн, дума та управа адаптували його до місцевих реалій.