На "запорожці" проти "мерседесів"

Мільярди на підготовку 

На дебютну для України Олімпіаду поїхало 37 спортсменів, які змагалися в 10 спортивних дисциплінах: біатлон, фігурне катання, бобслей, фристайл, стрибки з трампліна, лижні перегони й лижне двоборство, ковзанярський, гірськолижний і санний спорт. На церемонії відкриття синьо-жовтий прапор із написом Ucraina ніс фігурист Віктор Петренко — олімпійський чемпіон минулих зимових ігор.

Готувалися за складних умов — фінансова криза в нещодавно відродженій державі зачепила всі галузі. Депутати Верховної Ради не вважали спорт чимось важливим і довго не виділяли коштів. Зрештою, дали 87 мільярдів карбованців. Насправді ця сума була не такою і космічною — приблизно два мільйони доларів. Тодішній голова Національного олімпійського комітету України Валерій Борзов розумів, що цього недостатньо. По допомогу звернувся до українців закордоном. Там швиденько організували спеціальний фонд і розпочали збір. Діаспоряни Борзова поважали — пам’ятали, як під час інтерв’ю на Олімпіаді — 1972 у Мюнхені він наголосив, що приїхав не з Росії, а з України.

Однією з ініціаторок збору була Лариса Барабаш-Темпл — українка, яка народилася в Австрії та проживала у США. Преса називала її "Добрим ангелом українських спортсменів". У 2012 році її нагородили Олімпійським орденом НОК України. Пригадувала: "Звісно, діаспора вирішила допомогти Україні, знявши частину проблем з фінансуванням і розміщенням наших атлетів. А ентузіазм від успіхів наших чемпіонів у кольорах національного прапора був такий, що навіть старенькі бабусі несли свої 10 доларів у кредитні спілки, які переказували кошти на банківські рахунки НОК України".

Так вдалося отримати ще мільйон доларів. Утім цих трьох мільйонів все одно бракувало на якісну підготовку та екіпірування. Дещо спортсменам доводилося купувати за власні кошти чи позичати.

Ігри транслював телеканал УТ-1. На Олімпіаді працювало шестеро осіб. Серед них і Сергій Савелій (помер у 68 на початку травня цього року). «Ми мали універсальні ролі, — розповідав він. — Я був коментатором, журналістом, редактором, керівником творчої частини делегації. Наприклад, англійці з BBC мали команду — 180 працівників. На добу вони отримували 200 доларів. Нам платили 14 доларів. Для України того часу це, може, були й непогані гроші, але Норвегія — дорога країна. Там на них важко щось купити. Добре, що вранці були сніданки в готелі. Там трохи брали з собою бутербродів на обід. А ввечері вже їли те, що привезли з дому. Мали сало, хліб, "Мівіну" і трохи горілки».

На позичених лижах

Біатлон тоді не вважали провідним зимовим спортом в Україні. До Олімпіади біатлоністи разом із лижниками готувалися у Тисовці на Львівщині в умовах аномально теплої зими.

Поки представники української делегації стежили за фігуристом Віктором Петренком, на гірськолижному стадіоні "Біркебейнерен" відбувались жіночі спринтерські перегони з біатлону на 7,5 кілометра із двома вогневими рубежами. 25-річну Валентину Цербе-Несіну до складу збірної взяли останньої миті — як переможницю Чемпіонату України, що відбувся за місяць до того. У біатлон Валентина прийшла у 18, коли почала відвідувати секцію у Прилуках, де працювала на меблевому комбінаті. 

Наша спортсменка вийшла на трасу в позичених лижах. Термометри показували майже мінус 18 °С. Лише юніорка Ніна Лемеш мала комплект, який підходив до такої погоди — придбала його з допомогою своїх братів вже у Норвегії в росіянки Ольги Анісімової. Валентина розповідає: «Це зараз перебирають 30 пар лиж, а я не мала жодних. Поки всі бігли на "мерседесі", я бігла на "запорожці". Те саме з чоботами. Якщо всі мали високі чоботи, то я — стару модель. Тренер Василь Карленко казав: "У нас немає мастила для лиж і хороших патронів, тож стріляйте без промахів"».

Чемпіонкою стала фаворитка — канадійка Міріам Бедар, другою фінішувала білоруска Світлана Парамигіна. Цербе-Несіна сенсаційно здобула бронзову медаль — перша олімпійська нагорода в історії незалежної України. Вона програла 1,2 секунди Бедар і 0,1 секунди Парамигіній. За 200 метрів до фінішу за часом трійку призерів випереджала казашка Інна Шешкіль. На останній прямій її палиця потрапила поміж лижі, вона не втримала рівноваги і впала. «Єдиним українцем на моєму нагородженні був Олександр Просвірін, двоєборець з Ворохти, товариш мого тренера, — продовжує медалістка. — На щастя, він захопив з собою український прапор. Іноземні журналісти розпитували мене про Україну. Я сказала, що у нас є не тільки Чорнобиль. А ввечері прийшла в кімнату і поклала медаль під подушку. Так і проспала всю ніч. Зранку принесли телеграму від чоловіка Анатолія, там було тільки одне слово: "Вітаю". Потім він зізнався, що хвилювався, аби вистачило грошей її відправити».

По гімн на таксі

Історія Оксани Баюл не менш кінематографічна. Свого батька спортсменка не пам’ятає — він покинув родину, коли дівчинці було два роки. Мама померла від раку, коли спортсменці виповнилось 13. Про це тренер повідомив Оксану на ковзанці. У 14 років Баюл переїхала до Одеси тренуватися в Галини Змієвської, яка виховала олімпійського чемпіона Петренка. До Ліллегаммера Оксана їхала в статусі чемпіонки світу та дворазової віцечемпіонки Європи. Але головними фаворитками в одиночному жіночому катанні вважали американок Ненсі Керріґан і Тоню Гардінґ. 

<p>Оксан Баюл на Олімпіаді, 25 лютого 1994 року</p>

Оксана пропустила церемонію відкриття Олімпіади — не мала теплих штанів, тож боялася застудитись. Коротку програму українка виконувала під "Лебедине озеро" Петра Чайковського. Вона стала другою, лідерство захопила Керріґан. Наступного дня під час тренування Баюл на льоду зіштовхнулася з німкенею українського походження Танею Шевченко. В Оксанину ногу на три сантиметри врізався ковзан, фігуристка сильно забила куприк.

Через два дні Баюл вийшла на лід після знеболювальних препаратів, щоб показати свою довільну програму. Перед нею виступила Ненсі — стадіон оплескував стоячи. Українка впевнено виконала всі елементи й уже збиралася закінчувати виступ потрійним стрибком, але тренери крикнули спортсменці, що їй потрібно на ходу змінити програму. Баюл за 15 секунд до кінця виконала складніші елементи.

Четверо з дев’яти суддів віддали перемогу Керріґан, ще четверо — Баюл. Долю "золота" вирішив голос колишнього фігуриста із НДР. Оксана мала кращі оцінки за артистизм — 5,9 проти 5,8 у суперниці. Після оголошення результатів вона заплакала в кутку "сліз і поцілунків".

Нагородження затримали майже на годину. Організатори не мали запису гімну України. "Вони показали диск, на якому записано 100 гімнів, але українського не було, — розповіла керівниця делегації Людмила Михайлівська. — Нам запропонували на вибір: гімн СРСР, Росії чи олімпійський. Але в моєму номері була касета з мелодією. Терміново дали машину, я помчала до готелю. Під гімн України здійняли наш прапор".

Сама Оксана розповідала: поки чекала нагородження, смакувала батончики "Снікерс". Коли вболівальники дізналися про її любов до солодощів, стали масово дарувати шоколадки. На момент перемоги їй було 16 років і 101 день. Вона й досі наймолодша олімпійська чемпіонка в історії країни. «Стоячи на п’єдесталі, я торкнулася золотої медалі й заплющила очі: "Це для тебе, мамо!"» — так написала фігуристка в автобіографічній книжці. Сергій Савелій згадував, що вони три години очікували на Баюл: «Хотіли, щоб вона сказала: "Я вдячна моїй рідній Україні!" Попросили говорили українською. Їй це давалося важко, бо вона родом з Дніпра. Довго плакала від радості, а потім кілька годин не могла здати допінг-пробу».

Вкрадена медаль

Нагород могло бути більше. Тарас Дольний став найкращим біатлоністом України 1980-х, але його не брали до збірної СРСР. Усе через позицію — не хотів змінювати тернопільської прописки на московську. У Ліллегаммері він не потрапив до трійки чоловічих індивідуальних перегонів у біатлоні через несправну механічну установку на стрільбищі. На відео видно, що українець двічі влучив точно в центр мішеней, але вони лише похитнулися. Імовірно, вплинув мороз. Дольному нарахували дві хвилини штрафу, він фінішував дванадцятим. Якби не це, українець програвав лише 15 секунд чемпіону. "Досі не залишає почуття недомовленості, — говорив Тарас в інтерв’ю багато років потому. — Техніка була просто нікчемна. Її жертвою став не лише я. Втім я і так залишився задоволений своїм виступом у Ліллегамері — у 35 років дебютував на Олімпіаді й показав хороший результат".

Наша делегація мала право подати апеляцію щодо результатів, але це коштувало 500 доларів. Зайвих грошей не було. Після цього випадку механічні установки заборонили і стали використовувати електронні стенди.

Україна з двома медалями посіла тринадцяте місце в загальному командному заліку. Ще в Ліллегаммері Баюл і Цербе-Несіна отримали посвідчення майстрів спорту і грошові винагороди: 15 тисяч доларів за золоту медаль, 5 тисяч — за бронзову. Також їм вручили набори дерев’яних кухонних дощок з національним орнаментом. Після повернення додому олімпійців прийняв президент Леонід Кравчук. Він подарував їм по дерев’яній скриньці. А "Укрпошта" випустила марку на їхню честь. "5 тисяч доларів — це було дуже суттєво, — розповідала Валентина Цербе-Несіна. – Моя зарплата на меблевому заводі — 98 купонів. Частину призових треба було сплатити як податок. Цю суму нам компенсувала діаспора. Восени того ж року я отримала квартиру. Всі призові витратила на ремонт. Ще й вистачило, щоб купити трохи меблів".