Люди Степового фронтиру

"Лицарські подарунки"

Паралельно з торгівлею рабами-християнами у Криму ринок рабів-мусульман сформувався і в Україні. І зовсім не всіх вивезених татар, турків, ногайців повертали за викуп їхнім родичам та землякам: частину полонених шляхта купувала для своїх потреб. Наприклад, у заповіті князя Януша Острозького є згадка про придворних невільників: мусульман і християн. А кам’янeцький каштeлян Якуб Прeтвич у листі до козацького гeтьмана Криштопа Нeчковського 1596 року просив: "А щодо того турчинка і тих дівчаток прошу, збережіть мені та королеві її милості, якій я віддам… також і верблюдів зо два, якщо маєте". Дарування в’язня-мусульманина прирівнювали до "лицарських подарунків". "Ми теж благий подарунок лицарський нашої здобичі, який на цей час могли здобути, хлопця-турчинка, вашій князівській милості, своєму милостивому пану, посилаємо", — писав 1632 року гетьман Іван Петрижицький до литовського гетьмана Криштопа Радзивіла.

Саме козацтво стало основним джерелом постачання невільників на внутрішній ринок. Показово, що при цьому вони не робили різниці між мусульманами і християнами. Зокрема невільники з Московії подовгу перебували в полоні. До прикладу, Василь Дмитрієв із Коломни, захоплений 1618-го, п’ять років відбув у якогось козака в Баришівці. Артемій Попов із Зубцівського уїзду шість років провів у черкаського козака, допоки той не відпустив його на волю. Шестирічний полон у Трилісах відбув Єрофей Іванов із Шацького уїзду. За спробу втекти суворо карали. Осколянин Петро Михайлов, пробувши в полоні в козака Федора Волошенина 15 років, спробував утекти, але його упіймали, і наступні п’ять років він провів у кайданах.

Безумовно, кількість бранців-християн та бранців-мусульман в Україні не до порівняння з чисельністю поневоленого українського населення. Однак подані вище факти виразно свідчать, що проблема українських невільників не була ексклюзивною, демонструючи притаманні епосі уявлення про прийнятність подібних суспільних практик. 

Варіанти долі

Зважаючи на специфіку Степового фронтиру як зони насичених позаконфронтаційних контактів, репресивна модель у ставленні до українських бранців не могла стати безальтернативною. Цьому сприяла, зокрема, зацікавленість кримських еліт у тому, щоби канал для військово-політичних союзів з українськими козаками залишався відкритим. Крім того, на території Кримського півострова ще зберігалися острівці традиційного українського населення, зокрема в Кафі Феодосії, що своїм корінням занурене в дотатарські часи. Функціонували і християнські церкви. Існували також анклави інших християн — греків, вірмен, — що кидало свій відсвіт на загальну ситуацію. 

Продаж до Кафи чи за межі Криму, насильницька ісламізація, перетворення жінок на рабинь та наложниць, швидка смерть рабів не вичерпували переліку можливого. Бранців могли відпустити на волю й вони проживали як вільні. Жінки могли вийти заміж, їхні діти ставали вільними людьми. Чоловіки могли прибитися до козаків, загони яких від 1623 року як союзники різних угруповань кримської еліти періодично з’являлися у Криму та на Північному Причорномор’ї. 

Частина таких козаків-приходьків осідала, що теж дуже показово. У XVIII столітті можливостей побільшало через перебування Війська Запорозького Низового під кримською протекцію і пізніше появи Прогноїнської паланки в гирлі Дніпра. Однак особливо вагомим чинником стало потурнацтво — індивідуальний чи груповий перехід українців на підконтрольну мусульманам територію з подальшою інтеграцією у нове середовище.

Потурнацтво

Це було дзеркальне відображення міжетнічної взаємодії на українських землях, адже татари й ногайці також долучалися до козацького середовища. Етнічна терпимість, брак непрохідних конфесійних упереджень, повсякденні контакти з мусульманськими сусідами перетворили козацтво не тільки на найактивнішого провідника тюркських впливів, а й на транслятора зворотних цивілізаційних втручань. 

Потурнацтво неабияк поширилось і його сприймали як одну з моделей співіснування з мусульманськими сусідами. У першій половині XVII століття воно проникло до дипломатичної кореспонденції. Річ Посполита використовувала потурнацтво, щоб пояснити свою нібито принципову неможливість вгамувати козацтво та припинити морські та суходільні походи. 

Українські козаки не мали заборон на перехід до табору опонентів на фронтирі. Як про звичну справу про потурнацтво пиcав коронний гетьман Станіслав Жолкевський: "Турки поінформовані від самих козаків, яких немало в неволі швидко потурчилося". У лютому 1640 року коронний гетьман Станіслав Конецпольський напоумлював посла до Туреччини Войцеха М’ясковського, "щоб перекинчиків не приймали, яких є сила в Очакові". 

Важливо, що Станіслав Жолкевський розрізняв потурчення козаків через неволю і добровільний перехід. Через перехід побусурманилися і деякі козаки, які брали участь у спільних з татарами військових операціях, зокрема в 1624–1629 роках, добу союзницьких стосунків із братами Магмет- і Шагін-Ґіреями. Кримський калга Шагін-Ґірей про це прямо написав у листі до Війська Запорозького від 26 серпня 1626 року: "Те ваше товариство, яке при мені є, коли зі мною на черкесів ходили, яких побито, які померли, а інші побусурманилися, а інші і зараз перебувають при мені". 

Показово, що переселення на той бік фронтиру було можливістю не змінювати релігії. Фіксували випадки, коли перебіжчики-козаки тривалий час проживали у Криму та Азові й не побусурманювалися. Зокрема такий собі Денис Мельниченко, як з’ясували 1654 року, залишився християнином навіть після 17-ти років перебування в Азові. Можливості не змінювати віри сприяли міграційні процеси кінця XVII–XVIII століть. 

Сусіди-мусульмани могли використовувати потурнаків проти їхніх колишніх побратимів, наприклад, як використали запорожця Тимофія Данилова, про якого московський посланець у Криму Іван Спешньов повідомляв 1626 року: «Переїхав він із Запорог в Перекоп третій рік. І нині, государ, в кінці квітня посилав його перекопський князь на Дніпро для "язиків". І вони, государ, побрали "язики" на Дніпрі біля Гусиного перевозу та на Самарі». Так само часто ходив на "руські краї з татарами" Кузи Ромодан, "перекинчик з козаків, який мешкав в Очакові".

Ідеї переселення Війська до Криму

Окрім індивідуального потурнацтва, у козацькому середовищі з часом поширилась ідея тимчасової міграції на терени, які контролювали татари й турки. До того ж ініціатива могла лунати з обох боків. Перші чутки зафіксувано наприкінці 1622 року. Московит Григорій, який вибрався із кримського полону, доповідав про те, що султан нібито закликав козаків переселятися в околиці Білгорода, і що "черкасиКозаки тому до турецького не пішли, що очікують від королевича, як упросить у короля і у поляків, що на черкас не підуть, і вони будуть жити в Запорогах, а тільки поляки розпочнуть на черкас наступати, і черкаси за неволю підуть до турецького царя".

У 1624 році козаки начебто писали калзі Шагін-Ґірею, "що в них хоче бути з королівськими і польськими людьми міжусобиця, бій за віру, і тільки їх поляки осилять, і він би, Шагін-Ґірей, прийняв їх усіх до себе в Крим". Наступного року з’явилися прямі згадки вже про масове переміщення українських козаків до Криму. Після поразки козацького повстання 1625 року туди відійшло 4 тисячі козаків-"випищиків", які не ввійшли до реєстру, на чолі з гетьманом Олефіром. Подальша доля цього загону невідома. 

У 1630–1640-х роках зафіксовано нові випадки. Як і в середині попереднього десятиліття, каталізатором знову став відкритий збройний конфлікт із Варшавою. У лютому 1638 року "багато козаків пішло на Запороги і на Дон, а інші пішли у Волоську землю і в Крим", йдеться у допитових свідченнях у Севську. А вже в червні, під час другої фази повстання, подейкували про переміщення Війська Запорозького до османських володінь. Козаки нібито були готові "відійти до турецького царя" і навіть "посилали всі із Запорог до нього посланців своїх, щоб він, турецький цар, велів їх, решту черкас, прийняти, і турецький цар дав їм місце для проживання". Того ж таки 1638 року цим інструментом скористалися козаки загону якогось полковника Тараса й усі пішли "до турка в Крим". У 1641 році московит Матвій Богданов, який вийшов із кримського полону, згадував про козаків, "які пішли служити до турецького султана", а 1646-го інші вихідці-московити повідомляли про запорожців, які в Криму навчали татар стріляти з піщалі.

Ці практики вимощували дорогу до майбутніх масових переселень після Полтавської битви, появи запорозьких анклавів на території Кримського ханату та безпосередньо в Криму. Після 1709 року запорозьке населення вже ніколи не зникало з Криму та зі смуги між пониззями Дністра і Дніпра, що посприяло проникненню сюди нових козаків із Запорожжя, а під запорозькою парасолькою — з інших українських земель. У 1734 році під царську зверхність воліли повернутися фактично лише січовики й ті запорожці, які групувалися навколо Січі.

Ближче до середини XVIII століття з’явилося поняття "аргати". Це були козаки, які наймитували в татар, зберігаючи свою ідентичність та переважно не пориваючи зв’язків з Україною. Частина аргатів взяла участь у гайдамацькому русі, формуючи, приміром, під час Коліївщини ватаги, які з Очакова та прилеглих місцин приходили на Уманщину.  

Інші запорожці осідали, одружувалися, обзаводилися землями, виноградниками та починали господарювати. На території Кримського півострова козаки заклали свої поселення в околицях Бахчисарая, ГезльоваЄвпаторії, Кафи. У Криму рахунок козаків пішов на сотні, якщо хан навіть поставив над ними старшим втікача із Запорожжя Андрія Щербину. На таку саму думку наштовхує і план кримського хана Селім-Ґірея ІІ на початку 1740-х переселити запорожців із Криму до Буджаку і створити там Січ як вагомий подразник і для Запорожжя, і для Петербурга. Існування козаків у Криму, звісно, не давало спокою Московії. Її посли в Стамбулі в 1746–1747 роках та 1752-го безрезультатно наполягали на тому, щоб їх виселили до Запорожжя.

Упродовж 1730–1760-х років до Причорномор’я також не припинявся потік утікачів із Правобережжя, Гетьманщини, Слобожанщини, Запорожжя. Козацькі осередки по той бік фронтиру надійно вкорінювали український слід на південь від Вольностей. Такі анклави були живим свідченням того, що козацька версія опанування Степу виявилася найефективнішою відповіддю на виклики фронтиру.