Марш Сагайдачного на Кремль

Козаки і московська Смута

Річ Посполита мала давні територіальні порахунки зі своїм східним сусідом і прагнула повернути землі, втрачені у війнах минулого століття. Тому розраховувала на карколомний реванш. Сатисфакції прагнув і Владислав, який уже замовив карбування нових монет зі своїм іменем і навіть планував прийняти православ’я, аби стати ближчим до нових підданих.

<p>Королевич Владислав, Портрет невідомого художника, 1605 рік</p>

Однак був один нюанс. Війни, які вела Польсько-литовська держава, вельми нагадували реалії сучасних світових демократій. На відміну від решти європейських монархій, їх оголошував сейм, а також визначав чисельність армії, затверджував головнокомандувача та воєнний бюджет. Крім того, сейм надсилав до армії своїх представників, які ретельно стежили за перебігом воєнних дій, втручалися у планування кампаній і повсякчас радили командувачу що і як йому чинити. Що й казати, воювати за таких умов було важко.

Парламент оцінив "експедицію за московською короною" — так тоді називали локальні воєнні виправи без проголошення війни — як приватну справу королевича Владислава. Втім погодився виділити на неї певну кількість коштів і війська. Решту сил і засобів претендент на трон мусив віднаходити сам, звертаючись по допомогу до шляхетських сеймиків і магнатів. У 1616 році було зібрано 8-тисячну армію — замалу, щоб подолати противника і встановити контроль над Москвою.

Саме в цій ситуації королевич Владислав звернув свій погляд на українське козацтво. Військо Запорозьке вже мало досвід у подібних виправах. Ще на початку Смути, у 1605—1610 роках, запорожці воювали в арміях претендентів на московський трон. Або ж ставали на службу до московських царів: як це було до Смути. Втім ці військові відрядження зазвичай були недовгими й не приваблювали багатьох козаків.

На момент кампанії королевича Владислава стосунки між запорожцями та Річчю Посполитою були не найкращими. З одного боку, у коронних влад не вистачало коштів, щоб запропонувати козаками гідну платню. З іншого — Військо Запорозьке потрохи дорослішало політично й не бажало відігравати роль примітивного найманця, як раніше. Козаки вимагали збільшити реєстр, який би гарантував їм лицарський статус і право самоорганізації.

Частина політиків у Варшаві розуміла необхідність і потребу компромісу з козаками, але інша частина геть відкидала його. Отже, постала потреба в силі, яка могла би примирити інтереси обох сторін і так вирішити долю всієї московської війни. Такою силою став гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Війська Запорозького лицар знаменитий

Сагайдачного ми переважно знаємо як того, хто перемагав татар і турків. Втім він був фактично першим дипломатом і політиком, якому судилося перетворити хаотичну і строкату масу степового козацтва на грізну і впливову військово-політичну потугу. На початок ще однієї фази московської кампанії він уже мав значний досвід: керував запорозькими полками у війні зі шведами, відзначився походами на Московію під час перших років Смути. Вінцем його кар’єри на той момент були морські виправи запорожців на турецькі фортеці чорноморського басейну. За ієрархією цінностей Запорозького Коша, це була вища проба якости козацького очільника. Про авторитет у січовому середовищі свідчить і прізвисько "Сагайдачний" як додаток до шляхетського прізвища Конашевич. Водночас гетьман мав широкі зв’язки й авторитет серед руської шляхти, що робило його кандидатуру привабливою в очах Варшави.

Тим часом армія королевича Владислава, яку очолював великий гетьман литовський Ян-Кароль Ходкевич, навесні 1616 року вирушила в похід на Москву. До неї долучалися численні добровольці, королевичу також взялися допомагати польські й руські пани, очікуючи майбутніх пожалувань і посад. Проте дуже швидко з’ясувалося, що зібраних сил замало. Польсько-литовська армія і загони магнатів опанували Дорогобуж, Козельськ, Рославль і В’язьму, але не змогли взяти потужних укріплень Можайська. Тому щоб продовжити рух на схід і встигнути закінчити кампанію до настання холодів, вони були змушені залишити численні московські гарнізони у своєму тилу.

Вимушена зимова пауза 1617—1618 років дуже знекровила війська королевича: вони потерпали від лютих морозів, хвороб, нестачі продовольства й кінського падежу. Військо швидко тануло від небойових втрат і дезертирства. А Москва тим часом робила все, аби у війну проти Речі Посполитої втягнути турків і кримських татар, яким дошкуляли морські рейди запорожців. Ситуація наближалась до патової, яку треба було або переломити на свою користь, або вийти з гри.

Безсумнівно, Сагайдачний тонко відчував вирішальність цього моменту. Завдяки своїм зв’язкам зі шляхтою та православним духовенством він був добре поінформований про справи в обох таборах. Усунувши від влади кошового отамана Дмитра Барабаша, дескредитованого своїми воєнними невдачами, Сагайдачний запропонував королю і сейму укласти нову угоду з козацтвом.

Сейм погодився оплатити козацьку службу в майбутній війні, але питання збільшення реєстру відклали до настання миру. Козаки також зобов’язувалися самовільно не виходити в морські походи, які загрожували втягненням у війну Туреччини. Крім того, їм було даровано право самим обирати гетьмана. "Всі ті поіменовані й затверджені нині речі, ми, все Військо Запорозьке, непорушно тримати й згідно з ними вічними часами чинити під добрим і цнотливим словом своїм рицарським обіцяємо", — було записано в декларації Війська Запорозького сеймовим комісарам.

У жовтні 1617 року в урочищі Стара Вільшанка, що на Київщині, козацькі старшини на чолі з Сагайдачним зустрілися із делегацією, яку очолював коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Давній ворог козаків, Жолкевський до останнього сподівався продиктувати угоду з позиції сили. Однак побачивши реальну потугу козацького війська, а це приблизно 20 000 козаків, зголосився на помірковані умови. Розпочалися приготування до вирішального походу на Москву.

Марш на Кремль

<p>Ян Кароль Ходкевич. Портрет невідомого художника, XVII cтоліття</p>

Тим часом армія королевича Владислава танула. Молодий претендент на московський престол не мав воєнного досвіду, тому насправді командував гетьман Ходкевич, який ухвалював найважливіші рішення і доповідав батькові про поведінку королевича. Ходкевич був досвідченим полководцем, але й не менш амбітним політиком, що часто зводило нанівець його воєнні таланти. Він розумів важливість свіжих підкріплень, але доволі низько оцінював бойові якості козаків.

Ходкевич розраховував, що козацьке військо долучиться до його армії із заходу. Натомість Сагайдачний обрав інший маршрут — з півдня. Влітку 1618 року довкола Києва було зосереджено приблизно 15 тисяч кінних і піших запорожців із 17-ма гарматами. Вони форсували Дніпро й вирушили в напрямку на Путивль — головну фортецю московського прикордоння. Сагайдачний планував своїм рухом відтягти побільше ворожих сил від армії Ходкевича й виснажити території довкола Москви.

Для просування свого війська гетьман обрав Муравський шлях — один із напрямків частих набігів кримських татар на сході України. При цьому він послідовно дотримувався елементів татарської тактики: козаки періодично ділили свої сили на два-три великі відділи, аби їх не можна було розгромити у відкритому лобовому зіткненні, уникали облог добре укріплених фортець. Вони атакували ворога переважаючими силами, використовували засідки, оманливі відступи й несподівані контратаки. При нападах на міста добре спрацьовувала тактика, апробована під час штурмів турецьких фортець у Причорномор’ї: передовий козацький загін зненацька нападав на варту, або ж демонстративним нападом відтягував на себе залогу. Тим часом головні сили підпалювали посад міста і вдиралися до ворожої цитаделі.

Цей стиль війни не був чимось новим для московських воєвод. Втім, на відміну від татар, козаки мали у своєму війську артилерію та піхоту, а це давало змогу вести не лише рейдові операції, але й блокувати опорні пункти ворога і брати їх штурмом. Ефективність тактики гетьмана Сагайдачного свідчить сама за себе: за неповні два місяці запорожці сплюндрували Лівни, Єлець, Лебедянь, Переяславль-Рязанський і Ряжськ. Форсували Оку й вийшли на підступи до Москви. Вислані на зустріч козакам загони воєвод Волконського та Пожарського не змогли стримати їх рух і дезертирували з поля бою.

Випаливши практично всю територію на тульсько-калузькому напрямку, козаки відтягли на себе значні сили ворога й не дали можливості допомогти військам московського гарнізону. Крім цього, гетьман відрядив кілька ватаг запорожців у мещерські землі, заблокувавши підступи до столиці зі сходу. До рук Сагайдачного потрапили багаті трофеї, а також царські дипломати, які везли до Криму данину й листи, що мали підбурити татар виступити проти Речі Посполитої. Наближався момент вирішального удару — взяття Москви, де мала відбутися коронація Владислава шапкою Мономаха.

За крок до шапки Мономаха

Тим часом армія королевича виступила з-під В’язьми до Москви й очікувала на з’єднання з відділами Сагайдачного. Ходкевич квапив козаків, адже із наближенням осінніх холодів штурмувати Москву було би проблематично. Крім того, спливав термін фінансування експедиційної армії, який встановив сейм. Двобій за Москву треба було або виграти, аби ж припинити війну.

<p>"Цар Михайло Федорович". Копія з пожиттєвого портрету, Йоганн Ведекінд, 1745 рік</p>

На початку жовтня 1618 року передові козацькі загони з’явилися в околицях Москви, проти яких Михайло Романов вислав добірний відділ свого війська. Його очолював боярин Василь Бутурлін, той самий, який у січні 1654 року вестиме переговори із Богданом Хмельницьким у Переяславі. "Бояри ж, з Москви йдучи з усіма ратями, й гріха ради наших жах обійняв і бою з ними не прийняли. І пройшли (Козаки. — Ред.) повз Москву до королевича в табори", — свідчить "Новый летописец".

Про бій козацьких полків із московитами, що відбувся під стінами Донського монастиря, ми знаємо небагато, а його перебіг оповитий легендами. Московські літописці переповідали, що їхнє військо стояло на місці, вражене видовищем наближення козаків, яких порівнювали з вершниками апокаліпсису. Натомість польські очевидці згадували, що воєнна фортуна одразу ж схилилася на бік козаків, оскільки Сагайдачний у двобої із Бутурліним вибив боярина з сідла, після чого його ратники в паніці сховалися за московськими мурами. "Бутурліну списа видер сам Сагайдачний, і вдарив його, й звалив з коня", — занотував Якуб Собеський у "Діаріуші експедиції московської" 1618 року.

Жадана й важко виборювана упродовж двох років перемога тоді була на відстані витягнутої руки. Ходкевич не мав ані сил, ані часу на довгу облогу, тому вирішив взяти місто навальним штурмом, атакувавши одразу з трьох сторін. Штурмові колони мали пороховими мінами висадити головні брами, що вели до міста. Піхота й кіннота, що вдерлися би до проломів, довершили б захоплення столиці. Проте амбітний гетьман, який вкотре не дослухався порад, припустився одразу кількох помилок.

По-перше, козацьким полкам, що мали досвід штурмів і не були виснажені довгою зимівлею, відвели допоміжну роль: своєю атакою вони мали відволікти увагу московитів від двох інших напрямків штурму, які Ходкевич визначив головними. По-друге, напередодні до табору московитів втекли двоє інженерів — Юрій Безсон та Якоб Без, які видали план атаки. Знаючи про це, Ходкевич, однак, відмовився змінювати хід операції. Відтак штурм було відбито. Ставка ва-банк не спрацювала, і Владислав погодився на переговори. За їхніми результатами 11 грудня 1618 року було укладено Деулінське перемир’я.

Згідно з ним, московити просили негайно вивести козаків за межі царства: "І запорозьким черкасам (Узагальнена назва українців, поширена в Московії у XV—XVIII століттях. — Ред.) Сагайдачному і всім полковникам з усіма запорозькими черкасами з великого государя нашого його царської величности із Російських держав з усіх міст і місцин і повітів веліти вийти в свою землю, не зволікаючи". Особливо наголошували, щоби не плюндрували Московської держави: "До міст не приступати й не штурмувати, сіл і міст не палити й не воювати, а людей всяких не побивати й не грабувати й в полон не брати".

Річ Посполита повернула собі значні території, серед яких — Чернігово-Сіверщину, яка за декілька десятиліть стала одним з осердь Козацької держави. Проте було цілком очевидним, що Московія використає це затишшя, щоб за деякий час здійснити реванш. Чи усвідомлював гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який через чотири роки помер, необхідність добити московську гідру? Цілком можливо. Втім історія не знає умовного способу.