Коли звірі розмовляють
Тварини
На Різдво господар почувається як ніколи близьким зі своїми тваринами: конем, коровою, курочкою, бджілками та навіть котиком. Щоб велася худоба, в ці дні здійснювали певні обрядодії та говорили потрібні слова. А ще деякі тварини вважалися тотемними, їх слід було по-особливому вшанувати в час «створення світу», іноді навіть запросити у дім і почастувати.
Хліб для худоби
Про віслюка і вола говорять, що вони – благословенні. Бо зігрівали новонародженого Ісуса своїм диханням і вкривали соломою. Тому їх зображували на іконах і святкових шопках, які встановлювали в церквах і на майданах. Віслюк не надто поширений в українській культурі. А от вола згадують у колядах:
Десь там узялись до сходу сонця три воли,
Всі три вони над тим Дитям дихали.
Вони ж теє малеє Дитя обігрівали.
Ви, мабуть, чули легенду, що в різдвяну ніч звірі розмовляють? Ще років 200 тому це вірування стосувалося тільки волів. Чумаки після Святої вечері йшли до своїх волів, несли їм найкраще сіно і казали: «Добрий вечір вам, будьте здорові з кутею!» Тоді виходили й слухали, про що воли говорять. Схожий звичай був поширений на всіх хліборобських теренах України.
Один скупий господар захотів дізнатися, що про нього говорить його худоба, стверджує переказ. Перед Новим роком він заховався у яслах. Увечері воли й справді заговорили. Вони бідкалися, що не мають що їсти, бо їхній власник усе поїв сам. Врешті вирішили відпочити, бо «назавтра треба буде везти господаря на кладовище». Так і сталося.

Тваринам несли потрошку від святвечірніх страв. Випікали обрядовий хліб. Його ділили на три частини: одну віддавали худобі, другу залишали до сіянки, третю ділили між усіма в родині. У центральних регіонах подекуди навіть пекли спеціальний різдвяний хліб для корови.
Борозна по снігу
Ще на початку минулого століття побутував звичай заводити вола у хату для пригощення. На Середній Наддніпрянщині його прикрашали стрічками, вінком і намистом, роги обмотували позліткою, напинали найкращу хустку, вдягали фартух, підперізували поясом, на ратиці чіпляли квітки. Пани вставали вдосвіта й одягалися по-святковому. «І, було, з хлібом чекають цю убрану скотину, стелять килими, хустки, і по них водять вола, коня та инче», – описував дослідник Агатангел Кримський (1871–1945). Волові давали хліба, а тим, хто його водив – гроші. Якщо худоба «зробить» у хаті, платили додатково – то вважалося за найбільше щастя.

Обряд символічного «засівання» з волом або ж «покладання борозни» по снігу мав сприяти родючості полів. У «дитячій» щедрівці теличка бігла з березничка, заколядувала дядькові й за те вимагала пирога:
Як не даси пирога –
Візьму вола за рога,
Та виведу на моріг,
Та викручу правий ріг,
Рожком буду трубити,
А воликом робити!
Водили в хату на Святвечір чи Щедрий вечір й інших тварин. Етнолог Михайло Глушко вважає, що ця традиція виникла у XIX столітті, коли вола в господарстві замінили конем. На Поліссі, Опіллі, Надсянні приводили коня, на Гуцульщині – барана. На Поділлі такого коня називали «полазним». Письменник Анатолій Свидницький (1834–1871) оповідав, що для цього тварин прикрашали поясами, колоссям, калиною і барвінком. У селі Вістря на Тернопільщині до сьогодні зберігся обряд засівання з конем. Щедрівники, засівальники, поводир коня і музики ходять від хати до хати, де є дівчата на виданні. Хлопець з гурту, якому подобається дівчина, запрошує її на танець, а потім катає верхи. Коня підгодовують сіном, зерном і калачем.
Квоктати й кугутати
На Вінниччині, коли господар на Святвечір вносить до хати «Діда», а господиня стелить сіно і солому, вона розкидає горіхи, діти охоче їх шукають і при цьому квокчуть, мукають, мекають – щоб худоба добре плодилася. На Бойківщині сіно, в якому «квоктали» діти, на третій день Різдва кладуть під квочку – щоб курчат було багато. Солому від обмолоченого «Діда» також віддавали курам. А на Чернігівщині зерном з нього годували курей навесні. На Волині був звичай: на Щедрий вечір хлопці невеликими ватагами ходили під вікна і речитативом проказували «кугутанки», вимагаючи дарунків, які нібито понесуть «до Бога».
Дослідник Володимир Шухевич (1849–1915) зафіксував звичай з Гуцульщини: господиня клала в нову миску потрошку з дев’яти святвечірніх страв, згори – калач, пугарчики з медом і водою, по кілька горіхів і яблук. Господар ішов з цією мискою у двір і там тричі кликав «градівників, чорнокнижників, планетників», а ще – вовків, ведмедів і лисів. Завершував цю обрядодію закликом: «Як зараз не йдете, то й протягом року не приходьте».
Господарі, які тримали бджіл, здійснювали різдвяні обрядодії для примноження роїв. Першу ложку куті підкидали до стелі зі словами: «Щоб бджоли роїлися!» Скільки зернин прилипне до стелі – стільки роїв прибуде за рік. На Гуцульщині бджолярі перед Святою вечерею йшли до вуликів, щоб дати «божим комахам» води та меду. На Поліссі бджіл кликали до святвечірнього столу. В цьому регіоні дотепер співають колядки про ідеально рясне роїння бджіл, в яких господаря закликають:
Пойди походи поміж бджілками,
Як ясен місяць поміж зірками.
Крафтове
різдво
Авторка тексту: Ярослава Музиченко
Редагування: Денис Мандзюк
Наукове редагування: Юрій Пуківський
Ілюстрації: Богдана Давидюк
Дизайн та розробка: shum.design
Ідея та координування: Аліна Брода, Віталій Ляска