Клондайк, Каліфорнія, пекло: нафтовий бум на Галичині

"Мазюка" за ціною золота

Перед ХIХ століттям нафту використовували здебільшого як лікувальний засіб, а також щоб освітлювати домівки, у сільському господарстві. Її називали "мазюка", "ропа". Згодом корисна копалина отримала промислову вартість і почала становити економічний інтерес. Її називали "чорним золотом", "паливом майбутнього"fuel of the future.

Спочатку нафту добували відрами, пізніше — ручними насосами. Згодом промисел модернізували. Від кінця ХIХ століття у Бориславі та околицях почали встановлювати нафтові вежі-шиби й застосовувати новіші способи добування: "американський", "канадський", "лизовий".

Глибоке буріння свердловин сприяло більшому видобутку — рівень промисловості стрімко підвищився. Галичина стала найбагатшим нафтовим краєм Австро-Угорщини.

У численних творах, які написали науковці, геологи, письменники, туристи, тамтешні жителі, галицький нафтовий регіон мав десятки різноманітних найменувань: "Галицька Содома", "Галицьке пекло", "Галицьке Ельдорадо", "Галицьке Сан-Франциско", "Австрійська Сицилія", "Пекло Данте", "Новий Клондайк", "Клондайк Старого світу", "Клондайк на Прикарпатті", "Австрійська Сицилія", "Бориславська Каліфорнія", "Колиска нафтопромисловості" й багато інших. Найчастіше вживаною, дуже характерною назвою була "Галицька Каліфорнія" — паралель із заможним нафтовим штатом у США.

Житель Дрогобича Віктор Пацлавський у спогадах згадував, що «бориславський басейн як центр нафтово-воскової і сірчаної промисловостей і Дрогобич як осідок рафінерійного промислу були перед Першою світовою війною "Галицькою Каліфорнією"».

Письменника Стефана Коваліва називали "cпівцем Галицької Каліфорнії". Ковалів — автор оповідань та нарисів "Образки з галицької Каліфорнії", "На дрімайловому пустирищу".

Динамічний економічний регіон змальовував Іван Франко у творах "Бориславські оповідання", "Боа конструктор", "Борислав сміється".

Борислав сміявся

Поклади ропи зосереджувалися вздовж Прикарпаття. Відомий економіст Карло Коберський розділяв регіон на східну та західну частини. До східного нафтового регіону він зараховував Борислав, Тустановичі, Мразницю, Східницю, Урич. У західній частині Карпат родовища були розкидані смугами в місцевостях Лещовате, Ванькова, Ропянка та інших — уже не такі багаті. Нафта також була в Биткові, Ріпному, Перегінську.

Наприкінці ХIХ століття регіони Борислава, Станиславова, Ясла давали приблизно 5 % від світового видобутку "чорного золота". Згідно з даними економіста Якова Гоніґсмана, завдяки галицьким родовищам Австро-Угорщина посідала третє місце у світовому нафтовидобутку після США та Російської імперії.

Максимальну кількість нафти на Галичині викачували в Бориславі у 1909—1911 роках. Піковий сезон був 1909-го — 2077 тисячі тонн. Частка у світовому нафтовидобуванні становила 5,22 %!

Борислав вважали "королем" нафтових теренів. У басейні довкола міста функціонували найглибші на той час у Європі свердловини та найвища бурова вежа. Найефективнішими були свердловини "Ойл-Сіті", "Литва", "Вільно", "Файлер".

Однак після 1911 року видобування нафти почало спадати. У 1913 році в регіоні викачали 1087 тисячу тонн копалини — вдвічі менше, ніж за золотого періоду. У 1937 році видобуток "ропи" становив лише чверть від показників 1909 року.

Із третього місця у світовому рейтингу 1920 року Галичина опустилася на восьме. А наприкінці 1920-х — на тринадцяте.

Нафтова промисловість зазнала удару під час світової економічної кризи 1929—1933 років.

Бензин на експорт

Видобуток нафти сприяв відкриттю у регіоні нафтопереробних підприємств. Такі компанії функціонували в Бориславі, Стрию, Надвірній, Львові.

Одним із найбільших нафтових підприємств у Дрогобичі була фабрика "Альтман i Готліб". Компанія була заснована ще 1863 року. Тривалий час її очолював бельгієць Еміль ван Гехт. У 1901 році фабрику придбало акційне товариство "Anglo-Galicja". На зміну англійському капіталу прийшов австрійський, а ще пізніше контрольний пакет акцій викупила польсько-французька група — і фабрику назвали "Галіція". Перед Першою світовою війною вона була найбільшим нафтопереробним заводом. На підприємстві працювало 1000–1500 робітників.

У Дрогобичі функціонувало ще одне велике підприємство, яке переробляло майже 4500 вагонів "ропи" на місяць — "Державна фабрика мінеральних мастил" або "Польмін". Ця рафінерія була відома і в Європі. "Польмін" експортував за кордон бензин вищого сорту, нафту, різні мастила, вазелін тощо. Товари дрогобицького підприємства мали попит у сільському господарстві Англії, Швеції, Данії.

Після Першої світової війни нафтову промисловість на Галичині перерозподілили. Бізнес головно перебував у руках двох провідних фірм — "Малопольщі" та "Галіції". "Малопольща" володіла приблизно 35 % родовищ на Прикарпатті, "Галіція" мала 20 %.

Нафту експортував картель "Полраф", згодом — "Крайо-нафта", "Господарське об’єднання рафінерії мінеральних мастил".

"Крапля нафти варта краплі крові"

Іноземці зацікавилися галицькими родовищами від початку їхнього освоєння. Першість належала канадцеві Вільямові Макґарвею. Він прибув із Канади 1884 року — "без грошей, але щоб заробити в нашому краю міліони", як сам стверджував. Макґарвей запровадив "канадський" спосіб буріння. А згодом створив Галицько-карпатське нафтове акційне товариство.

Відтоді в нафтовій промисловості Галичини домінував уже іноземний капітал.

На зламі ХIХ і ХХ століть лідерами світового нафтового бізнесу були американська компанія Standard Oil та англо-нідерландська Royal Dutch Shell. Конкуренція зростала з кожним роком.

Нафтова промисловість Галичини перебувала підо впливом зовнішніх та локальних чинників, зокрема геополітичної ситуації. На початковому етапі, за австро-угорського періоду, у галузі домінували австрійські інвестиції. У 1910 році іноземні інвестиції в галицьке "чорне золото" сягнули 300 млн корон: англійський капітал становив 150 млн корон (51 %), німецький — 140 млн (45 %), французький — 1,5 млн (0,5 %). Решта — США, Бельгія, Італія, Угорщина. Перед Першою світовою війною вагоме місце мали американські, німецькі та французькі вкладення, на другому плані були бельгійський, угорський, італійський капітали.

Розпад Австро-Угорської імперії суттєво вплинув на інвестиційну політику регіону. Втім, попри суспільно-політичну нестабільність, іноземці були зацікавленими тутешніми копалинами. Англійці протестували проти поділу нафтоносних галицьких регіонів на польські й українські. Вважали, що це погіршить умови видобування, і тому підтримували польських дипломатів у Раді амбасадорів у справі належності всієї Галичини до Польщі. Позицію Британії поділяли і представники Франції.

Франція спочатку не надавала великої уваги нафтовому господарству. Але критична ситуація у Першій світовій війні, труднощі з постачанням армії паливом змусили прем’єр-міністра Жоржа Клемансо звернутися до Вашингтона із проханням про поставку американського бензину. "Крапля нафти варта краплі крові", — зазначав Клемансо. Він вважав, що уявлення Франції про свою самодостатність у паливній сфері було стратегічною помилкою.

Року 1922 Франція підписала з Польщею договір, згідно з яким французьким нафтовим підприємцям надавали пріоритет у видобуванні ропи та розвитку промислу на польських теренах. Відтак після Першої світової війни французький капітал на Галичині посилився. Фактично, Франція диктувала умови Польщі. Втім згодом виявилося, що тамтешні фінансові групи не виявляли зацікавлення у видобуванні та переробленні місцевої нафти.

Свій… до свого по своє?

Нафтопереробна промисловість хоч і функціонувала на українських землях, але українською була лише частково.

Галузь намагалися українізувати підприємці Іван Левицький, Михайло Терлецький, представник кооперативного руху Кость Левицький. 1906 року вони у Львові заснували нафтове товариство. Однак Перша світова війна та брак капіталу призвели до його самоліквідації.

Ще одна спроба створити власну нафтову організацію відбулася у міжвоєнний період. З ініціативи керівництва "Земельного банку гіпотечного" та низки інших економічних установ та організацій — "Центробанку", "Дністра", "Центросоюзу", "Маслосоюзу", "Народної торговлі" та Ревізійного союзу українських кооператив — було створено нафтову спілку. Члени спілки займалися купівлею нафтоносних земель, добуванням та збутом копалини. Капітал становив 100 тисяч злотих.

"На нафтову промисловість звертали ми мало уваги... Кипуче промислове життя нафтових піль ішло попри нас. Ми його не опанували та й не старалися взяти в свої руки", — писав у спогадах житель Дрогобича Володимир Бірчак.

Виходець із Борислава Михайло Левицький згадував, що "Борислав був під польським і почасти жидівським впливом": "Поляки займали всі важливі місця в Бориславі, а жиди були власниками нафтових фірм. Тому тяжко було українцям дістати працю".

Українці, за винятком кількох родин, отримали мало визиску від нафтової промисловості. Бо на початковому етапі розвитку галузі продали свої землі за безцінь. Згодом лише здавали землі в оренду.

Найвідомішими українськими нафтопромисловцями були Роман Кульчицький, Андрей Шептицький, Филип та Іван Левицькі. Родовищами ропи володіла також родина Терлецьких, але ще перед кризою вона покинула цей бізнес.

Митрополита Андрея Шептицького іноземні інвестори вважали конкурентом. Митрополичі маєтності в Перегінську були багатими на нафту. Митрополія володіла акціями промислово-нафтового товариства "Унія", співпрацювала з фірмою "Галіція".

"Часом тратили життя"

Робота в нафтовій галузі була важкою. Бориславським робітникам доводилося працювати в нестерпних умовах, що спричиняло масові страйки.

Про важку працю згадував економіст Степан Гулішамбаров: "Хто був у Бориславі, цій галіційській Каліфорнії, хто бачив тутешнього робітника, який ледве нагадує людський образ, хто був присутній при веденні роботи, той бачив пекло Данте, і якщо вийшов звідти цілий і неушкоджений, то кинеться прожогом втікати далі від цієї пастки. Стан озокеритної справи в Бориславі такий жалюгідний, роботи ведуться так примітивно, робітники такі злиденні і принижені, промисловість знаходиться на низькому рівні і взагалі вся бориславська обстановка так різко дисгармонує з усім тим, що прийнято називати європейським; важко повірити, що Борислав знаходиться у центрі Європи, а не де-небудь у глухій частині Азії або Африки".

Житель Тустановичів Роман Дашкевич у спогадах змальовував працю на родовищах: «Нафтові робітники і робітники у "жупах" — копальнях воску — працювали на дві зміни по 12 годин. Їм погано платили. Праця в шибах була небезпечна — в разі вогню робітники часом тратили життя».

Австрійські, американські та німецькі нафтові підприємства прагнули якнайшвидшого та якнайпотужнішого видобування ропи, тому не переймалися умовами праці.

Іноземні компанії орендували землю у селян на 10–20 років. Згідно з контрактом оренди, зобов’язувались платити власникові одноразову відплату — "контрактовне" в сумі 10-кратної вартості землі, так зване "шибове" за кожну поставлену шибу, "метрівку" від кожного метра земельної ділянки та 8–16 % від вартості добутої нафти — "проценти-брутто".

Один із жителів Стрийського повіту писав про особливості заробітків: «Копальняний промисл (газові шиби в Дашаві й околиці, скляна гута в Ходовичах) не приймають зовсім до роботи місцевих селян, а працюють робітниками чужими, переважно міськими. Рівно ж при нових верченнях фірм "Польмін", "Газоліна", "Прем’єр" в інших селах не приймають на робітників місцевих селян. Натомість мають змогу заробляти при шибах місцеві селяни фірманками. Та мимо цього розвій копальняного промислу може помогти матеріально селянам (моргове, брутта, винайм помешкань), як це бачимо в тих селах, де цей промисл зачався. На ці речі звернені очі цілого повіту».

У 1920–1930 роках "Галицька Каліфорнія" ввійшла в кризу. Занепад галузі мав кілька чинників — природний, економічний та людський. Нафтові родовища залягали глибоко, запаси зменшувались. Торговельна кон’юнктура в Польщі змінилася, на європейський ринок вийшли радянська та румунська копалини. Щодо людського чинника, то далася взнаки неналагодженість системного розвитку промислу.