“Інші”, “чужі” чи”свої”: євреї в українській історії

Народи-сусіди часто по-різному бачать свою хату і домівку навпроти, власний і сусідський спосіб життя. Хоча це не заважає їм спілкуватися і допомагати одне одному, працювати й відпочивати. Інколи суперечки за межу чи відстоювання свого уявлення “справедливості” призводять до сутичок і навіть до вбивств. Інколи “інші”, але не чужі співвітчизники спільно боронять рідну землю від ворогів.

Як ставляться до “інших” українці? Вони не мають жодних претензій до індонезійців чи до аргентинців. Звичайно, якщо в останньому випадку не йдеться про футбольні змагання. Та й відносини між віддаленими народами не викликають такої зацікавленості, як співжиття на одній землі.

Чи не найскладнішим переплетінням доброго і поганого, трагічного і оптимістично-позитивного є історія українсько-єврейських взаємин. Вона відклала різний відбиток на національну пам’ять двох народів. Її складність поглиблюють численні міфи. Серед них є досить близькі до “історичної правди”. Хоча якою вона є, та “правда”, і чи існує взагалі? Є міфи та стереотипи неправдиві та такі, що викривляють образ одного народу в очах “іншого”. А може – “чужого” та ворожого? Чи все ж “свого”? Найчастіше відносини українцями та євреями отруювали антиєврейські погроми. Їх хвилі стали підґрунтям для створення ненаукового міфу про “три етапи Голокосту” – доби Хмельниччини, громадянської війни початку ХХ століття і власне часів Другої світової війни. Але ж ці трагічні події мають абсолютно різні причини, характер, зовнішні обставини та “виконавців”.

У короткому нарисі неможливо описати основні події українсько-єврейської історії. Можна тільки спробувати окреслити деякі з них, які є найбільш чутливими та міфологізованими.

Міф 1: “Агресивний юдаїзм” хозарів

Перша згадка про євреїв на території сучасної України відноситься до І століття нашої ери. Це були грецькі написи на мармурових плитах, що знайшли археологи в Керчі. Євреї потрапляли до Криму з Греції, Риму, Візантії. Були й шляхи до Причорномор’я з Вавилонії – через Кавказ. Проте ці давні події практично не відбилися у народній пам’яті.

Інша ситуація з історією Хозарського каганату – однієї з перших держав у Східній Європі, що утворилася в середині VII століття на нижній Волзі та Північному Кавказі. Хозари торгували із слов’янами, деякі слов’янські племена (поляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі) сплачували їм данину. Щодо етнічного складу населення Хозарії серед істориків досі точаться дискусії. Можна говорити про наявність конгломерату різних народів – тюркських, фінно-угорських, іраномовних спільнот. Набагато важливішим для історії та істориків є питання про релігію. Десь між серединою VIII і IX століть хозарський правитель прийняв юдаїзм, який згодом став державною релігією в каганаті. З правдивістю цього не згодні чимало дослідників. Проте, якщо таке було – це не може не привернути увагу. “Головною” у величезній країні стає національна релігія євреїв, які на той час давно вже втратили свою державу в Землі Ізраїлю.

Коли приблизно у 882 році варязький князь Олег захоплює Київ, він починає боротьбу за підпорядкування колишніх хозарських данників. За літописом, у 884 році “іде Олег на сєверянє, а победі сєвєряни, і возложи на них дань легку, і не даст їм козаром дані платити”. Протистояння з Хозарією було поетизовано Олександром Пушкіним у вірші “Песнь о вещем Олеге”. Величезна кількість людей окрім кількох знаменитих рядків вірша не зможуть згадати жодних інших цитат із творів “Сонця російської поезії”:

“Как ныне сбирается вещий Олег

Отмстить неразумным хозарам…”

Та не тільки поетичне відображення історії впливало на формування суспільних уявлень про “хозарську добу”. Михайло Грушевський зазначав, що Хозарія виконувала важливу роль бар’єра, “буфера” між арабськими арміями та Східною Європою. Радянські історики Михайло Артамонов, Володимир Мавродін та інші вважали, що Хозарія послужила “найважливішою умовою утворення Київської Русі”. Проте сталінська кампанія “боротьби з космополітизмом” (з 1948) і звинувачення М. Артамонова та інших вчених у “приниженні ролі російського народу в світовій історії” призвели до “зміни концепції”. Після знакової для радянських часів замітки в газеті “Правда” в наступні десятиріччя хозари розглядалися як цілком “сторонній народ, чужий культурі споконвічного населення Східної Європи”. Хозарській державі надавався вигляд степового хижака, зараженого жахливою бацилою юдаїзму, поневолювача слов’ян.

Особливу роль у поширенні “хозарського міфу” відіграв російський та радянський “історик-етнолог” Лев Гумільов. За його “домисленою” історією, владу в Хозарії захопили “євреї-талмудісти”. Після цього, мовляв, “агресивний юдаїзм” спрямував каганат на боротьбу проти слов’ян. За історичними конструкціями Гумільова, “на сцені історії” з’явилася “хижа і жорстока етнічна химера”.

Хозарський каганат був розгромлений князем Святославом у Х столітті. З точки зору Л. Гумільова та його послідовників, це забезпечило остаточне звільнення Русі від “хозарського іга”. На думку М. Грушевського, цим самим князь зруйнував “буфер” між кочовим азійським світом і Руссю. Відтоді роль такого бар’єра стала відігравати сама Русь-Україна. Згодом руські князівства прийняли на себе основний удар монгольської кінноти і великою ціною послабили натиск Орди на Європу.

На противагу міфам та “історичному домисленню”, є відомості Х століття про перебування у Києві євреїв. Серед них були ті, що прийшли до слов’янських земель з Європи, і хозарські євреї. Два квартали в Києві, де мешкали євреї, називалися “Козари” (від слова “хозари”) і “Жидове” (так у деяких слов’янських мовах називали євреїв). Євреї жили і в інших землях Русі-України. У Володимир-Волинському вони з’явилися в ХІ столітті, в Чернігові – з ХІІІ століття. У ХІІІ – XV століттях швидко зростало єврейське населення в Польщі та Литві, куди переселялися євреї із Західної Європи. Польські королі надавали їм привілеї, свободу підприємницької діяльності, захист від переслідувань. Але ставлення до євреїв польського населення і особливо костьолу було іншим, часто – ворожим.

У XV–XVI століттях саме з території Польщі відбувалося масове переселення євреїв на українські землі. Вони селилися в містах і містечках, рідше в селах Галичини, Поділля, Волині, Буковини і Закарпаття разом з українцями та представниками інших народів – білорусами, вірменами, поляками, росіянами, словаками, татарами, турками, чехами тощо.

Міф 2: “євреї – гнобителі” vs “українці – різуни”

Євреї були добре інтегровані до соціально-економічного життя України XVI–XVIII століть. Але українсько-єврейські відносини були складними через соціально-економічні та національно-релігійні чинники. Їх з’ясування є важливим для розуміння передумов масштабних антиєврейських погромів часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у XVII столітті. А ці події стали основною для поширених міфів про “євреїв – гнобителів українців” та “українців – різунів і погромщиків”.

Євреї не мали права володіти землею, а саме землеробство було основним видом господарства в ті часи. Тому доступними для євреїв були лише ремісництво, орендарство, лихварство, торгівля і посередництво. Зрозуміло, що останні чотири заняття часто сприймалися іншим населенням як такі, що дають можливість несправедливо наживатися за рахунок селян. З іншого боку, за Литовськими статутами 1566 і 1569 років права євреїв на підлеглих Польщі землях встановлювалися практично нарівні з правами шляхти, що не поліпшувало настроїв українського населення щодо євреїв.

Поширеним явищем була єврейська корчма. В українській національній свідомості формувався стереотип єврея-гнобителя, хитрого та жадібного, підступного і дужого, який примушує українців до дурних звичок. В одній з українських пісень йдеться:

“Як іде український козак то й корчму минає,

А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,

Та ще його двома кулаками по потилиці затинає…”

Проте найбільш важливим чинником українсько-єврейських економічних взаємин тих часів була велика питома вага євреїв серед орендарів, які нещадно експлуатували українських селян. Показовими були слова одного польського магната: “Ми завжди обдирали українських селян єврейськими кігтями”.

З цього є зрозумілим, чому євреї сприймалися українським населенням як союзники польської шляхти в соціально-економічному та духовному поневоленні. А ненависть українського селянства до своїх польських та єврейських гнобителів поширювалася на всіх євреїв, в тому числі незаможних, які не мали жодного відношення до експлуатації українського селянства.

Якщо ж до соціально-економічних чинників українсько-єврейських взаємин додати національні, релігійні та соціально-психологічні, то більш очевидними стають передумови трагедії єврейського населення України. Криваві антиєврейські погроми супроводжували численні народні рухи на українських теренах – Визвольну війну українського народу у XVII столітті, Коліївщину та інші.

У Літописі Самовидця читаємо: “Де тільки знайшлись шляхтичі, замкові слуги, євреї, міські власті – всюди їх вбивали, не жаліючи жінок та дітей, грабували маєтки, палили й руйнували костьоли, спустошуючи шляхетські замки та маєтки, єврейські подвір’я, не залишаючи жодного. Рідко хто тоді не обагрив рук кров’ю і не взяв участі в пограбунках маєтків… Більше всього євреїв пропало в Немирові і Тульчині – несмітна кількість”. Жахливі картини нищення євреїв дають і єврейські хроніки. Тільки в Немирові за один день було вбито 6 000 євреїв..

Лише у 1648–1656 роках повсталими було вбито десятки тисяч євреїв. Більш точні цифри встановити неможливо через брак достовірних даних.

Проте картина українсько-єврейських взаємин була б недостовірною без згадки про співробітництво між українцями і євреями, що повністю не припинялося навіть за часів війни середини XVII століття. Є документи, що свідчать про наявність євреїв серед самих козаків.

Відомо про економічні зв’язки між євреями та українцями. Так, на Новій Січі існувала єврейська торговельна компанія, заснована за згоди останнього кошового отамана Петра Калнишевського уманськими євреями-купцями. Запорожці зобов’язалися надавати купцям цієї компанії збройний ескорт, що супроводжував їх під час подорожі козацькими землями. Єврейська торговельна компанія торгувала тканинами та іншими товарами з 1772-го до занепаду Нової Січі у 1775 році.

Важливими чинниками українсько-єврейських взаємин були економічна вигода та здоровий глузд. Саме вони визначали відносини між народами, які доповнювали одне одного в економічному житті. Так було і в межах створеної “смуги єврейської осілості”, і у великих містах. До речі, на 1880 рік у восьми українських губерніях мешкало понад 1,5 мільйони євреїв – більше, ніж на білоруських, литовських землях “смуги осілості” разом. Наприклад, у Волинській губернії серед мешканців Рівного євреї складали 68%, Острога – майже 75%, Луцька – близько 80%. На українських та білоруських теренах виник унікальний світ єврейського містечка, ідеалізований картинами Марка Шагала та реалістично описаний сучасним істориком Йохананом Петровським-Штерном.

Добре у цьому часі складалися і українсько-єврейські відносини. Наприклад, у Галичині казали: “Як біда, то до жида”. Знавець українсько-єврейської історії Мартин Феллер пояснює це як досвід звернення не до лихваря по позичку, а “до розумного і доброзичливого сусіди – по пораду”. Він же пише, що “поряд з розподілом за національною приналежністю діяли взаємні симпатії (а не лише конкуренція!) людей одного соціального статусу, як цукрозаводчики єврей Бродський і українець Терещенко. На іншому рівні – сільській піп і єврей-крамар, бо були єдиними, хто міг обговорювати (дискутувати) догмати віри”.

Міф 3:  “Український антисемітизм” та Петлюра

Чи були українці та євреї “своїми”, союзниками у революційних подіях 1917-1918 і подальших років? З одного боку, євреї виступали за подальшу демократизацію суспільного життя в межах єдиної країни. Вони прагнули не припустити територіального розколу єврейської общини колишньої Російської імперії та її подальшої асиміляції. З іншого боку, єврейський національний рух не міг не враховувати інтереси українського національного руху. Спираючись на досвід спільної демократичної боротьби, євреї підтримали український рух у межах загальноросійських демократичних тенденцій.

Коли Українська Центральна Рада перетворилася з національного органу на крайовий, до її складу разом з представниками інших національних меншин увійшли євреї. До складу Малої Ради (комітету) згодом було включено 16 представників від єврейських партій та організацій (для порівняння: від українських – 36, від російських – 9, від польських – 4). У Великій Раді єврейським партіям та організаціям відводилось 50 місць із 212 – майже чверть!

Для захисту інтересів національних меншин у складі першого українського уряду було створене Генеральне секретарство з міжнаціональних справ, при керівникові якого передбачалися посади заступників (товаришів) з російських, єврейських та польських питань. Після проголошення УНР у листопаді 1917 року було утворено Секретарство (Міністерство) єврейських справ, на чолі якого став один із засновників Соціалістичної єврейської робітничої партії, публіцист і суспільний діяч Моше Зільберфарб. Яскравим прикладом українсько-єврейського політичного співробітництва стало ухвалення Малою Радою 9 січня 1918 року Закону про національно-персональну автономію, автором проекту якого був М. Зільберфарб.

Демократичний уряд представляв інтереси всіх народів України, і водночас всі вони зазнали важких випробувань під час Української революції. Політичні сутички та військове протистояння різноманітних політичних сил, слабкість центральної влади та її зміна, господарська криза та інтервенції призвели Україну в 1919-му до хаосу. Безвладдя та політична анархія супроводжувалися проявами бандитизму та антиєврейськими погромами. Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тисяч осіб.

Погроми вчиняли і білі, і червоні, і банди мародерів з місцевого селянства, і українські повстанці різних політичних орієнтацій, і війська Директорії. І все ж у масовій свідомості євреїв ці жорстокі і криваві розправи згодом стали пов’язуватися здебільшого з українським визвольним рухом та його керівником Симоном Петлюрою. Якими ж були передумови формування цього стереотипу?

Ще раз зазначимо, що представники національних меншин були надзвичайно активними в революції, яка мала подолати і соціально-економічне, і національне та релігійне гноблення. Хоча переважна більшість населення лишалася під час Громадянської війни аполітичною, євреї поряд з грузинами, латишами, поляками мали досить високу питому вагу у складі більшовицького керівництва, серед політкомісарів, командирів продзагонів і особливо в ЧК (“надзвичайній комісії”, репресивному органі Радянської влади). У вищій партійній еліті РКП(б) 1917–1919 років євреї обіймали друге після росіян місце (відповідно 44,4% та 27,8%). Загальновідомими в країні стали прізвища вождів революції Троцького, Свєрдлова, Зінов’єва, Урицького та ін.

Збурення суспільства набувало все більшого розмаху. За цих умов армія мала б стати стабілізуючим чинником. Проте невдовзі після повалення режиму гетьмана Скоропадського петлюрівські війська вийшли з-під контролю. Влада Директорії УНР була в багатьох місцях лише уявною. За таких умов антиєврейські погроми набули нечуваних з часів Хмельниччини масштабів. За деякими підрахунками, загони Петлюри були причетними до 40% усіх погромів, що сталися у цей період. Ще приблизно 25% погромів були вчинені “незалежними” бандами, які лише формально були пов’язані з Директорією.

Сам Головний отаман Симон Петлюра виступав проти погромів. Він навіть уклав угоду з лідером єврейського національного руху Володимиром Жаботинським щодо організації єврейської самооборони. За угодою (яка так і не була реалізована), на підконтрольній УНР території створювалась єврейська жандармерія, яка мала займатися виключно обороною єврейського населення від погромів і не повинна була брати участі у воєнних діях. В одному зі своїх наказів Петлюра наголошував: “…Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, – було поневолено і позбавлено своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю… Всіх же, хто підбурюватиме вас на погроми, рішуче наказую викинути геть з нашого війська і віддавати під суд яко зрадників вітчизни”.

Проте накази та декларації не могли приборкати анархію. Очевидно, Петлюра не міг протистояти антисемітській стихії, яка панувала в його війську та в суспільстві у цілому. У Проскурові, а також у Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені відбулися криваві антиєврейські погроми, що їх вчиняли вояки армії УНР.

Траплялося, що одне й те саме містечко почергово громили армії-супротивники – петлюрівці, білогвардійці, червоноармійці. Попри засудження більшовиками антисемітизму, частини Червоної армії також вдавалися до антиєврейських погромів, які відбулися в містечках Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини і т.д. Навесні 1919 року в погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані Щорсом і Боженком. Упродовж 1920-го не вщухали погроми, що їх чинили козаки Першої кінної армії Будьонного тощо.

Далекі від політики містечкові євреї, охоплені жахом, благали про захист. З місць погромів вони масово тікали у найближчі великі міста, а то й просто без напрямку й мети панічно переміщалися з одного містечка в інше.

А під впливом більшовицької пропаганди став формуватися міф про “український антисемітизм” та Петлюру й петлюрівські війська як “головних винуватців” погромів.

Міф 4: єврейський характер радянської держави

Радянський режим під гаслами “інтернаціоналізму” фактично був спрямований на придушення національних рухів, зокрема українського та єврейського. У 1920-х національно-культурне будівництво в рамках політики “коренізації” та “українізації” було жорстко обмежено рамками більшовицького режиму і фактично було згорнуто в 1930-х.

Відтоді і до кінця існування СРСР головними ознаками радянської національної політики були русифікація та асиміляція, викорінення будь-яких паростків національної свідомості. А з другої половини 1930-х років стверджувалася політика державного антисемітизму, проявом якого було поступове обмеження представництва євреїв в державних органах влади, силових структурах.

Одним із найбільших злочинів більшовицького режиму був Голодомор. Основними жертвами Голодомору 1932-1933 років стали українські селяни. Поруч із ними гинули мешканці німецьких і єврейських сільськогосподарських колоній, селяни й містяни різних національностей. Особливо багато жертв голоду було в єврейських штетлах.

Більшовицькі організатори та виконавці цього геноциду формально належали до різних національних спільнот, зокрема й до євреїв. Проте фактично вони стали катами своїх співплеменників на українських теренах. Бійці продзагонів-росіяни безжально вилучали хліб у російських селян, продзагонівці-євреї завзято грабували євреїв-хліборобів. Показово, що під час селянських антирадянських заворушень та повстань на початку 1930-х, що проходили під антикомуністичними, українськими національними та нерідко антисемітськими гаслами, в жодному населенному пункті України не було випадків насильств проти євреїв. Натомість у ряді регіонів спостерігалися випадки звернення повсталих українських селян до містечкового єврейства із закликами до спільної боротьби проти більшовицької влади.

Прізвища євреїв Кагановича та Хатаєвича, поляка Косіора та українця Чубаря стали зловісними символами радянського геноциду. Проте саме наявність єврейських прізвищ серед організаторів Голодомору та масових репресій 1930-х років стали одним із чинників формування чергового неправдивого міфу – про “єврейський характер” радянської держави, міфології про “жидо-комуну”.

Міф 5:  українці та Голокост

Цей міф під час Другої світової війни та Голокосту активно використовувалася нацистською пропагандою для залучення місцевого населення до тотального винищення євреїв.

Маємо пам’ятати, що саме німецькі нацисти були організаторами “остаточного вирішення єврейського питання”, зокрема, на окупованій території України. Знищення здійснювалося в гетто та концтаборах, а більша частина із 1,5 мільйона українських жертв Голокосту були розстріляні. Зрозуміло, що невелика кількість гітлерівських головорізів із айнзацгруп не могла знищити мільйони людей. Нацистам допомагали армійські частини, але гітлерівці намагалися долучити до масових вбивств і місцеве населення, заохочуючи або залякуючи його.

Після нападу Німеччини на СРСР у низці регіонів України відбулися антиєврейські погроми. Певна частина населення, зазіхаючи на єврейське майно й житло, піддалася спокусі розправитися із беззахисними людьми. Але за кожним таким епізодом зазвичай стирчали вуха нацистських провокаторів. “СС і поліція знаходили підтримку в антиєврейськи налаштованої частини місцевого населення”, – читаємо в дописі керівництва поліції безпеки та СД на окупованій території і далі: “Незабаром після окупації німецькими військами Литви та України там розпочалися погроми. Вони сталися частково з ініціативи, а частково з потурання оперативних груп і команд особливого призначення”. У свою чергу, начальник поліції безпеки та СД Рейнгард Гейдріх давав такі рекомендації: “Не перешкоджати спробам самоочищення від комуністів та євреїв у щойно окупованих областях. Навпаки, необхідно їх заохочувати, але не залишаючи слідів, щоб ці місцеві діячі “самооборони” не могли пізніше послатися на розпорядження й політичні гарантії”.

Юдофобський морально-психологічний тиск на українців підкріплювався залякуванням. Відразу після захоплення того чи іншого населеного пункту військові комендатури вивішували в людних місцях накази такого роду: “Якщо будь-хто пустить єврея на ночівлю чи надасть житло, той буде негайно розстріляний не тільки сам, але і його сім’я”. Водночас призначалася солідна винагорода за кожного виказаного окупаційній владі комуніста, чекіста або єврея.

Загалом позицію українського населення щодо Голокосту в Україні можна визначити так: активно підтримувала антиєврейські заходи відносно мала частка населення. Переважна більшість зайняла нейтральну позицію. Але значна кількість людей стала на шляху нацистських злочинців і реально допомагала їхнім жертвам, часто ціною власного життя. Рятували євреїв і поодинці, і цілими сім’ями, коли були відповідні умови. Жоден з тих євреїв, кому було врятовано життя в період Голокосту, не міг би сподіватися на спасіння без допомоги інших людей. Її надавали євреям з ризиком для власного життя та життя своїх рідних українці та представники інших народів. Цим рятівникам спеціальна комісія Яд Вашем присвоює звання “Праведника народів світу”. На сьогодні відзначено 2634 таких героїв; Україна посідає 4-те місце в світі за кількістю “Праведників”.

***

На декількох сторінках неможливо більш детально розглянути навіть основні питання українсько-єврейської історії та взаємини між двома народами на українських теренах. Проте можемо побачити, що без “єврейських сюжетів” українська історія є неповною і незрозумілою. Маємо визнати, що Голокост є такою ж складовою української національної історії, як Голодомор – трагічною сторінкою історії євреїв України.

Українці та євреї є “різними”, але не “чужими”. Головне, що єднає їх – це людські цінності. За умов сучасної війни проти України особливо важливими об’єднуючим чинниками є патріотизм, готовність захищати рідну країну. Саме тому українці різного походження – українського, єврейського, російського, кримськотатарського – були разом під час Революції гідності та спільно боронять нашу землю на сході України.

Так “різні”, але “свої” українці та євреї разом творять українську політичну націю та Українську державу.