Глина, що зігріває

“Коли вийдете звідси, будете митися, бо будете всі в глині” –  не надто спокусливо звучить запрошення в майстерню Оксани Чепурної. “А ми тут любимо цей матеріал, він нас не кусає”. Ніби на підтвердження своїх слів жінка набирає жменю глини і розтирає між пальцями.

Жінка, котра малює по глині

Крім глини, тут ще каолін, крейда, рідке скло, шамот, сода. Насправді, все відмивається і відпирається з одягу дуже добре.

Пані Оксана бере гладеньку сірувату кахлю, протирає її ганчіркою і насаджує на спеціальний верстат, що дозволяє швидко обертати плитку. “Кахлина до розмальовування має бути легко вологою, щоб ангоб (суміш глини з барвником) вчепився. Якщо буде пилюка, після випалу фарба може відскочити”. Поруч – кілька груш з різними барвами. Жінка лівою рукою спритно крутить коло. А правою виводить візерунок, який вигадує безпосередньо в процесі роботи. Вже коли половина кахлі розфарбована, раптом груша з зеленою фарбою вислизає з руки художниці і падає на рівненькі кольорові кола. Весь візерунок стає кляксою. “У таких випадках, коли десь зачепила або потекло, я на ходу змінюю рисунок, вигадую інший, щоб використати ляпи і перетворити їх на новий орнамент. Або стираю і починаю все з нуля”.

Волога ганчірка легко очищає глину і пані Оксана виводить вже інший візерунок. Спершу цятка посередині, далі кілька кольорових кілець навколо, на них художниця ставить крапочки, тонким пензлем з’єднує їх і так утворюється орнамент. Тоді в кожному кутку квадратної кахлі малює по квітці. 20 хвилин і унікальний малюнок готовий. Коли ангоб підсохне, художниця вишкрябає у фарбі ще дрібніші елементи, покриє кахлю прозорою глазуррю і відправить у піч. За день може розмалювати десяток плиток. А щоб руки не мерзли, її майстерню обігрівають ті ж самі кахлини, щоправда, уже складені в печі.

“Вони набирають в себе тепла і віддають впродовж доби. От ми пропалили вночі пічку десь годину і вже цілий день вона поступово помаленьку віддає тепло. (Художниця притуляється до печі) Бачите, газ дуже дорогий і навіть заможні люди, які мають великі будинки і центральне опалення, часто хочуть ще мати в спальні грубку. Її одну напалив і добу маєш тепло. І не мусиш палити весь будинок”.

Щоб кахля не стала “колискою“

Пані Оксана працює тут майже 50 років. Нині вона – директорка кахлярні. А коли у 1970-ому прийшла сюди дівчам після училища прикладного мистецтва, робила форми для мисок і горнят. “Кахель тут в повному розумінні ширпотреб робили. Тяп-ляп. Побільше. Пошвидше. В 70-тих був клич товари для народу і мене взяли для того, щоб я оживила виробництво. То був невеликий цех, людей небагато було, технології нуль. Прес, глина, шамот, газові печі – з того треба було зробити здвиг”.

Кахлі тоді робили пресовані. “Це коли форма є знизу і зверху прес тисне. Він до певної межі опускається і виходить кахля. Але з пресом досягнути якості дуже важко. Тоді ми подумали: а давайте спробуємо і кахель зробити таким способом, як кераміку – литий. Було складно, той кахель дуже викривлювало. Ми відлили, а при висиханні кінці згортаються і замість рівної кахлі виходить “колиска”. Роки минули, поки розробили технологію».

Від гірської породи до теплої грубки

Увесь процес проходить в одній будівлі. Сюди привозять глину й інші складники для виготовлення кахлів.

“Це крейда, а це – каолін, який вибілює кераміку” – показує Оксана Чепурна. Розтираєш між пальцями шматок породи і шкіра стає м’якою і гладенькою, ніби щойно добрим кремом помастив руки. Художниця занурює долоню в сусідній контейнер. Там – подрібнені і перемішані усі компоненти. “Я вже чую під пальцями, чи воно змелене до потрібної консистенції, чи ні. Якщо надто грубо чи надто дрібно – маса не годиться для кахлів”. Не на останньому місці і якість глини. Її замовляють із конкретного рівня розробки в кар’єрі. За рік кахлярня пані Оксани переробляє 3-4 вагони породи.

“Переважно беремо глину в літній період, коли сухо, коли немає обвалів грунту в кар’єрах. Один раз ми отримали у травні вагон глини, в яку попав вапняк. Мабуть, в них тоді був обвал. Його не видно, то маленька крапочка, але при випалюванні вапняк збільшується, набирає велику силу й розриває все – навіть глазур вирве, якою вкрита кахля. Тоді вся наша робота пішла нанівець”. 

Готову глиняну масу, що має консистенцію густої сметани, насоси подають у цех із формами. Тут їх сотні. У кожній два отвори – через них пан Йосип наливає масу. Так залишає на кілька годин. А тоді розкриває форми. “Ця ще не готова” – каже, не усі виймаються одразу. Та чоловік добре знає технологію, працює тут уже 30 років, тож за кілька хвилин кахлини вистрибують із форм. Деякі трохи пошкоджені, з нерівними кутами. Пан Йосип загладжує гострі краї, доліплює шматки глини, де їх бракує, словом – вручну доводить кожну кахлю до стандарту.

Поруч працює пані Леся. Навіть із заплющеними очима точно проколе по чотири дірки в кожній плитці. Через них згодом просунуть дріт, яким з’єднають кахлі навколо печі. “Є кахель прямий. Таких має бути на п’єц 52 штуки. А оце – кахель кутовий. Їх на п’єц треба 36” – пояснює. В місяць підприємство випускає близько ста комплектів для печей. 

“Відшліфовані, але ще сирі, кахлі треба покрити глазуррю. Вона дає барву, – продовжує екскурсію Оксана Чепурна. –  Спершу кольору не видно, лише майстри знають, що то за відтінок має бути. Колір проявляє себе аж після тисячі градусів у печі”. Поглазуровані кахлі викладають на спеціальні стелажі так, щоб плитки не торкалися одна до одної, бо склеяться при випалюванні.

Усі форми і рельєфи на кахлях – справа рук Володимира Роюка. Він виготовляє ту першу форму, з якої роблять усі інші.  “Скульптор чим працює? – різцями. Зубний інструмент – найкращий, бо тут дуже дрібна робота”. Художникові треба не просто намалювати взір майбутньої печі з кахлів, а й зробити розрахунки, щоб випалені керамічні частинки склалися в грубку. “Складно в кераміці те, що вона дає усадку – 12%. Глина всихається і зменшується в розмірі. І це треба враховувати при кресленні”.

Піч для кожного

Круглі, квадратні, кутові, з лежанкою і частиною для приготування їжі – печі нині виготовляють найрізноманітніші.

“Колись були школи майстрів, де вчилися мурувати печі. А тепер нема і дуже бракує людей, які вміють добре вимурувати грубку. – нарікає пані Оксана. – Майстер не просто має гарно викласти кахлі. Треба правильно зробити всередині, щоб піч була функціональною, щоб обігрівала дім!”. Кахлини навколо грубки скріплюють скобами через румпи – це тильна сторона кахлі, фактично, це бортики по краях плитки із порожниною всередині. “При чому з’єднують кахлі тільки по горизонталі. Чому? Бо пічка рухається, вона набирає температури і розширюється, як правило по вертикалі. Скоби її тримають. А в порожнє місце, яке має румпа, закладаються камінці або шамотку. І так створюється додатковий шар передачі тепла”.

Львівські кахлярні

Раніше у Львові було кілька кахлярень. То були маленькі підприємства, тому що попит не був шаленим. Не кожен міг собі дозволити поставити пічку. 

“Тоді глину не привозили з Донбасу, як сьогодні – розповідає Оксана Чепурна. – Там, де сьогодні стадіон Україна, був цегельний завод. І там копали глину”.

Перша згадка про підприємство, яким нині керує пані Оксана, датується 1872 роком. Тоді заклад належав австрійській родині Вайтманів. Спочатку вони виготовляли цеглу, потім черепицю, а в 1887 році взялися за кахлі». Плитки того періоду і сьогодні можна знайти у Львові. Іноді їх просто викидають на вулицю, коли роблять ремонти і розбирають старі печі. А пані Оксана все це підбирає. “Ми плануємо відкрити на нашій території музей кахлярства. І в одному з залів хочемо експонувати кахлі різних періодів, які знаходимо у Львові”.