Два полюси

Рая. Дитинство

Рая народилася весняного дня у казахстанському селі Сьомий аул у багатодітній сім’ї. 1942 або 1943 року – котрого саме вона й сама точно не знає. Коли мала п’ять років родина Раї повернулася в Україну. В будинку у Великій Хайчі у Житомирській області, куди заселилася сім’я, було дві кімнати, ґанок, комірчина і сіни. Це вдвічі більше, ніж мали інші сім’ї в селі. Через багатодітність сім’ї виділили також більше землі. Завдяки тому, що старші діти почали рано працювати на рівні з дорослими, це врятувало родину від голоду у післявоєнні роки. Рая пам’ятає, як в одній із кімнат був великий п’єц, на який падало світло із двох вікон. А посередині стояв важкий стіл, на чолі якого завжди сидів батько. В іншій кімнаті — було лише ліжко і два вікна.

 
Рая ходила до школи в сусіднє село. Три кілометри дитині здавалися надзвичайно довгими. Особливо взимку, коли кожен крок додавав снігу у чобітки на босу ногу. Бухкаючи селом по снігу, Рая часто чула розмови дорослих про те, яка погана Америка. Наслухавшись разом з іншими дітьми і собі критикувала: “Америка нездала”, “Америка кидає”, “Америка труїть”. По радіо зі стовпів попри дорогу часто можна було почути, наприклад, що Америка підкидає у село колорадських жуків.

По обіді Рая зазвичай допомагала матері по господарству. Роботи було багато. Крім того, як казали старші “москаль все забирає” – потрібно було у день здати в колгосп три літри молока і сорок яєць. Селянам мало що залишалося. Тому мама зв’язала Раї торбинку, з якою та ходила на колгоспні поля підбирати колосся. За дітьми нагляд був менш суворий, але мама завжди нагадувала: “Якщо тебе побачать, тата посадять”. А вночі брала дівчинку на поля шукати картоплю. Мама перебирала землю руками, а Рая підбирала картоплини у торбинку.

Обідали в сім’ї Раї завжди разом, за одним столом. Їли по черзі: спочатку тато, а потім діти. Останньою за ложку бралася мама, якщо ще щось залишалося. Батько Раї був мельником. Намазував низ млина мазутою, і коли туди після помолу потрапляло кілька зернят пшениці, відмивав їх і приносив додому. Згодом батько став лановим і отримав шматок землі, яка колгоспу була не потрібною через низьку родючість. На тому клаптику сім’я Раї змогла вирощувати овочі.

Якось у 40-их до них зайшов чоловік із сусіднього села і попросив їсти. Рая запам’ятала, як батько нагодував його картоплею, ще й загорнув з собою, аби той приніс сім’ї. А згодом чоловіка знайшли мертвим за кілька метрів від будинку. У руках в нього був згорток із залишками їжі – він з’їв більше, ніж зміг витримати від голоду його шлунок.

Рая інколи підспівувала: “Серп і молот, Смерть і голод”. А мама за це її сварила і вкотре говорила: “Якщо тебе почують, тата посадять”. 

Тадик. Дитинство/Lwow, Львов, Lemberg і знову Львов

Тадик народився у 1937 році у Львові.  На малого вже чекала сестра Стася. Сім’я Тадея мешкала у квартирі на околиці старого міста. І вдома і надворі говорили польською. На схилі біля лісу мали шматок землі, де батько Тадика планував звести будинок і вирощувати овочі. Але через два роки прийшли москалі. А ще через два почалася війна. Коли прибули комуністи, то землю забрали. Після війни вдома в Тадика говорили українською, а надворі російською.

З приходом німців навпроти будинку Тадика виросло єврейське гетто. Трамваї у Лемберзі у той час були одновагонні, але розділені. Посередині трамваю на рівні пояса висів ланцюг. Одна половина nur für Deutschen (“лише для німців”), де завжди були вільні місця. Друга половина – для всіх інших. Тадик запам’ята, що дивився на той ланцюг, як на бомбу. І попри те, що мама міцно тримала його за руку, він весь час старався відсунутися від нього подалі. 

 
Коли комуністи повернулися, батько Тадика, намагаючись погіршити собі здоров’я аби не піти на фронт, випив тютюну. Але лише зашкодив серцю, і таки мусив йти воювати. Мама, залишившись з дітьми сама, працювала прибиральницею на трьох роботах. Тадик часто пропускав школу, щоб їй допомагати.

Одним із яскравих Тадикових спогадів з дитинства – як одного разу мама купила 50 вафель по 2,5 копійки, щоб продати по 3. Хлопчик знайшов ці вафельки і разом із сестрою понадкушували усі 50 штук. Думав, що не буде видно. Мама насварила і, зрештою, повідрізавши надкушене, продала всі по 2,5 копійки як і купила. 

На місці зруйнованого гетто Тадик з мамою розчистили клаптик землі і посадили там капусту. А у вільний час від домашніх справ багато вчився. Завжди лягав останнім, поки не зробить математику. Хлопець мріяв вступити в інститут і допомагати мамі ще й грошима.

Рая. Донеччина

Рая закінчила сім класів у Хайчівській школі і вирішила йти працювати. Але в селі, крім як на сірчаному заводі, роботи не було. Старші брати вже трудилися на Донбасі, тому туди відправили і п’ятнадцятирічну дівчину.

Пригадує, що жити на Донеччині було страшно. Рая говорила поліською говіркою, за що її обзивали бандерівкою. Згодом вона перейшла на російську і вступила в училище вчитися на штукатурщицю. Після закінчення почала працювати бригадиркою на будовах. Їздила на роботу у відкритому кузові вантажівки щодня, і у зливу, і в снігопад. А ввечері проводила час з друзями і писала листи своєму хлопцю Івану. Він служив в армії на Далекому Сході. А одного дня Раї запропонували поїхати на відпочинок у Закарпаття. І ця пропозиція змінила її життя.

Тадик. Львів

У 26-річному віці Тадик працював електриком на конвеєрному заводі. Але про дитячу мрію вчитися не забув, попри роботу навчався у поліграфічному інституті. До цього він йшов цілих 10 років. У 16, закінчивши школу, спробував вступити в інститут, але через трійку з фізики провалив вступ. Друга спроба закінчилася так само.

Тадик розумів, що не може дозволити собі байдикувати. Його батьки важко працювали, тому він теж шукав роботу. Пішов в учні до електрика на лижну фабрику. Вивчився, отримав 5 розряд і почав працювати.

Усть-Чорне. Знайомство

Будинок відпочинку розташований так глибоко в лісі, що зустріти ведмедя тут не рідкість. Тому у походи ходили лише організованими групами. Кожен, хто відвідував Будинок відпочинку піднімався на Гору Любові. Існує легенда, що на цій горі зустрілися студент і студентка, закохалися, а після відпочинку одразу одружилися. З тієї миті гору прозвали Горою Любові. Зустрілися на цій горі і Тадик з Раєю.

Рая підійшла до молодого чоловіка в білих штанах і запропонувала приєднатися до їхньої гри. Той стояв осторонь і дивився на гори. Здався їй значно старшим, хоч різниця у віці була 6 років. Тадик погодився. Відтак з гори сходили вже разом. А наступними днями знову разом ходили на річку, разом піднімалися на інші вершини, разом обідали. Тоді під час одного з обідів, зачерпуючи супу Рая дуже здивувалася шпаргівці у зупі. Подумала: “Боже, як бідно люди живуть. Навіть стручки не чистять“. Вдруге суп зі шпаргівкою їй приготувала вже мати Тадика. А згодом і навчила готувати.

“Ніхто не стріляє. Всі ходять веселі”

Коли відпустка закінчилася Тадик повернувся до Львова. А потім неочікувано надіслав Раї телеграму: “Люблю. Жду. Целую”. Дівчина не знала, як реагувати. Спочатку зібралася їхати додому, але загубила гроші. Тому відписала Тадику, що приїде.

Пригадує найперші враження від Львова. “Виходимо з вокзалу і я бачу, яке велике це місто. Я думала, що на Донбасі живу у великому місті, аж поки не побачила Львів”. Тадик зустрів тоді дівчину і повів на трамвай. Згадує: “Не знаю, куди ми їдемо. Місця собі не знаходжу. А вже хай буде як буде. В мене і так немає грошей, щоб самій поїхати. Інших людей я просити не буду. Ще поб’ють, як почують, якою мовою говорю. Виходимо з одного трамвая, пересідаємо на інший. Будинків все менше. Коли трамвай зупинився, я вже думала, що всьо, амба, вб’ють бандерівці”. Прийшли до помешкання, де їх зустрів лисий чоловік з молотком в руках. Сказала “Здрастє” і почула у відповідь “Добрий день!”. А потім голос жінки: “Тадзьо ще не приходив з тією дівчиною?”. І аж тоді зрозуміла, що її таки не вб’ють, і що “вляпалася” – Тадик привів її знайомити з батьками.

Наступного дня Тадик і Рая гуляли Львовом. Рая дивувалася, що ніхто не стріляє, що перехожі веселі і дружелюбні, що ніхто не свариться. Але все ж не ризикувала говорити російською.

Ввечері хлопець купив два квитки у Житомир. Для Раї і для себе. Дівчина не знала, як поводитися і що скажуть на появу хлопця її батьки. Але не була впевненою, що сама цього не хоче.

“Тобі той Бандера треба?“

Тадик згадує поїздку на Донеччину: “Раїні батьки прийняли мене добре, нагодували. А після обіду виходжу на ґанок покурити. Підходить її вуйко і каже: “Там у Львові ж бандери живуть?”. Пояснюю йому, що Бандера був українським націоналістом і бандерівцями називають всіх за його прізвищем. А він: “Так вони ж вбивають”. Я йому далі, що от, стою перед вами і не вбиваю вас. І раптом бачу, що він по-пластунськи тікає від мене полем”.

Після від’їзду Тадика Раїн батько кричав до неї: “Тобі той Бандера треба? Що мало хлопців маєш?”. Дівчині дали гроші на квиток в один кінець. На Донбас.

Сон про два місяці

Найпершими помітили, що Рая стала незвично сумною після поїздки на Закарпаття, господарі квартири, де дівчина жила. Тимофій і Марія були бездітною сім’єю, тому прийняли Раю за рідну дочку. І випитавши про причину смутку, порадили їхати до Львова. Пообіцявши, якщо їй буде там зле, прийняти назад.

До дівчини весь час приходили листи. З Далекого Сходу від Івана, і з Заходу від Тадика. Повернувшись з відпочинку дівчина перестала відписувати Івану. І якось наснилися їй два місяці на небі. Один яскравий, а інший затьмарений. Наступного ранку вона зібрала речі, сказала подрузі, що виходить заміж і купила квиток до Львова. В один бік.

Разом

Через два місяці після знайомства Рая з Тадеєм одружилися. Разом уже 56 років. Мають двох синів, чотирьох внуків і двох правнуків. З родиною, що на сході України, у жінки склалися непрості стосунки. Її і звинувачували, і агітували голосувати за януковича, і дорікали, що “ми вас кормим”.

***

Рая з Донбасу — моя бабуся. Я довго не знала, що вона  жила на Сході. Вона завжди прививала в мені любов до всього українського, а в домі не було чутно російської мови, хіба, коли дідусь декламував вірші. Про те, що бабуся має складні стосунки з братами та сестрою з Донбасу, я дізналася зовсім недавно. Мій тато, син Раї і Тадея, каже, що вся річ у пам’яті. На Заході опором для пропаганди саме була пам’ять старших поколінь. Вони знали як було до приходу комуністів та інших загарбників і розповідали про це своїм дітям та онукам. На Сході, який довше був під одними загарбниками, цю потужну зброю, на жаль, втратили.