Давній Пліснеськ

Серед мальовничих ландшафтів горбогірного пасма Вороняків губляться не більше двох десятків господарств невеличкого хутора, який сьогодні належить до села Підгірці. А вище, над хутором, розташована давня духовна обитель — Підгорецький монастир отців Василіян.

Пліснеська земля зберігає чимало таємниць. У давнину тут існували поселення трипільської та висоцької культур. У V—VІ ст. в околицях Пліснеська з’явилися племена історичних слов’ян — склавинів, які, швидше за все, на терени Галичини прийшли з Волині.

Вже з середини VІІ ст. на високому плато, що в народній традиції знане як “Оленин парк”, давні слов’яни заснували язичницьке святилище. У ІХ—Х ст. там діяв їхній храм, а поряд простягалися контини — довгі наземні будівлі, де збиралися волхви та члени громади. Як свідчать знахідки, місцеве населення практикувало ритуали з людськими жертвоприношеннями.

У Х ст. площа Пліснеська сягала кількасот гектарів, а саме місто було майже у 45 разів більше за тогочасний Київ! Поблизу культового центру, в урочищі “Замчисько”, тривалий час діяв крематорій — місце для спалення покійників та один із двох кремаційних некрополів. Мешканці городища селилися у заглиблених житлах зрубної або каркасно-стовпової конструкції стін, із двосхилим очеретяним дахом та піччю-кам’янкою.

Пліснеськ був найбільшим укріпленим центром на півночі Великої Хорватії, протодержавного утворення на теренах Прикарпаття. Слов’янське городище було зруйноване у результаті походу київського князя Володимира Святославовича на хорватів у 992 р. Впродовж сотні років на руїнах колись могутнього міста життя тривало у формі невеликого неукріпленого хутора. Матеріальна культура його мешканців ще не дуже відрізнялася від попередньої епохи, щоправда, в ній уже з’являлися варязькі впливи. Особливо яскраво вони проявлялися на курганному могильнику ХІ — першої половини ХІІ ст., який належав скандинавській дружині київського князя, а опісля — їхнім слов’янізованим нащадкам.

Наприкінці ХІ — на початку ХІІ ст. укріплення Пліснеська відбудовано і вже в останній чверті ХІІ ст. місто потрапило на сторінки літопису. Відтак, у 1188 р., волинський князь Роман Мстиславович, втрутившись у боротьбу за Галицьку землю, “послав воїв до Пліснеська, щоб вони спершу напали на Пліснеськ”. Але дружину Романа спіткала невдача, позаяк “угри й галичани заскочили їх, коло Пліснеська, тих захопили, а другі втекли”.

 У квітні-травні 1233 р. галицько-волинський літописець занотував: “А як з’явилась трава, то Данило Романович пішов із братом і з Олександром до Пліснеська. І, прийшовши, він узяв його од Ярбузовичів, велику здобич узяв і вернувся у Володимир”. Непересічне становище Пліснеська на мапі всієї Русі підкреслює згадка про літописне городище у знаменитому “Слові о полку Ігоревім”. Розповідаючи про зловіщий сон київського володаря Святослава Всеволодовича, автор “Слова” пише:

“Всю ніч з вечора бусі ворони кракали,
близ Пліснеська на болоні,
били в дебру Кисаню
і неслися к Синьому морю…”

У ХІІ—ХІІІ ст. городище стрімко розвивалося, хоч і займало лише кілька гектарів. Тоді укріпленнями була охоплена лише частина колишнього слов’янського городища — урочища “Оленин парк” та “Замчисько”, де сформувався дитинець. На території “Олениного парку” збудовали садибу бояр Ярбузовичів. У другій половині ХІІ ст. тут почала діяти перша з відомих на Пліснеську церков.

Літописний Пліснеськ загинув в середині ХІІІ ст. під час монгольської навали на руські князівства. Цікаво, що така доля Пліснеська описана і у творчості Івана Франка, який, працюючи свого часу у книгозбірні Підгорецького монастиря, мав змогу оглядати укріплення городища. У знаменитому романі “Захар Беркут” І. Франко написав, що одна з частин монгольської орди під проводом Пети “відділилася від головної орди в землі волинській і поперек Червоної Русі, через Пліснесько, змагала до верхів’я ріки Дністра, щоб перейти її вбрід, а далі розлилася по Підгір’ю, шукаючи проходів через Карпати”.

У другій половині ХVІІ ст. на Пліснеську закладено Підгорецький монастир, ансамбль якого складають барокова церква Пресвятої Богородиці (1726—1750) та монастирські келії (1771—1786).

Цей здавна іменований Пліснеський” монастир за церковною легендою веде лік своєї історії ще з ХІІ ст. Досі в монастирській церкві зберігається плита з написом латиною “Благодарна княжна Олена, дочка князя Всеволода, в 1180 р. цей монастир вперше заснувала”.

Городище літописного Пліснеська та курганний могильник нині мають статус пам’яток археології національного значення. Віднедавна тут діє історико-культурний заповідник “Давній Пліснеськ”, на місці якого планують відкрити скансен — музей просто неба, у якому реконструюють оборонні лінії, давні житла та ремісничі майстерні.