Аркебуз. Зброя епохи Мілітарної революції

У XV столітті взяті до рук гаківниці дали новий поштовх для розвитку вогнепальної зброї. Наприкінці сторіччя ручні гаківниці трансформувалися в нову зброю – аркебуз. Аркебуз поєднував калібр і габарити невеликих гаківниць із дерев’яним прикладом і ґнотовим замком – простим механізмом для здійснення пострілу. Перші такі замки простої конструкції були відомі з початку XV століття, але ще багато років стрільці підпалювали порох просто піднесеним до отвору у стволі ґнотом. Ґнотові замки стали популярними лише наприкінці століття. Запалювальний механізм аркебуза складався з полиці біля отвору у стволі, на яку сипали порох, тримача для ґноту, що тлів, і спускового гачка. Перед пострілом порох насипали на полицю, а ґніт вставляли у піднятий тримач. Коли стрілець натискав на гачок, тримач різко опускав ґніт на полицю, порох спалахував і передавав іскру до ствола через отвір.

Аркебузом упродовж XVI століття називали всю ручну вогнепальну зброю. Рушницями із ґнотовими замками користувалися зокрема стрільці Польщі та Великого князівства Литовського. На передньому плані гравюри 1515 року, що зображує військо Костянтина Острозького під час битви під Оршею, зображений саме стрілець із мечем (або кордом), круглою порохівницею на поясі й аркебузом. Проте сама назва “аркебуз” у Польському королівстві з’явилася лише в 1540-х роках. В Україні тоді вогнепальну зброю називали переважно “рушницями” або “самопалами”, але також була відома назва “гаркабуз”. За Третій Литовським статутом при дворі великого князя забороняли ходити “з ручницою, гаркабузомъ и з лукомъ”.

Короткі стволи й невелика вага давали змогу стрільцям під час походів носити аркебузи з собою, а не в обозах, і стріляти з будь-якого положення. На зображеннях XVI століття видно воїнів, які стріляють стоячи і навприсядки, з плеча і зі стегна, відкрито чи з укриття. Так воювали індивідуальні стрільці – вони були здатні зав’язати бій, влаштувати засідку, обстріляти загін супротивника, що відступав. Однак щоб досягти успіху на полі бою, стрільцям треба було об’єднуватися у великі загони. За умов навчання і дисципліни підрозділ, що діяв злагоджено на полі бою, міг призвести до значних втрат, а залп із багатьох стволів нерідко зчиняв паніку у ворожих лавах. Оскільки стрільці були вразливі на удари кавалерії, вони оборонялися за укріпленнями або формаціями пікінерів.

Завдяки поєднанню уколів піками й залпів аркебузів європейська піхота могла успішно протистояти вершникам із важким озброєнням. Це означило початок Мілітарної революції (або Великої вогнепальної революції). До цього часу перемогу на полі бою, за деякими винятками, гарантувала важка кіннота – основа війська, яка завдавала вирішального удару. У XVI ст. піхоти на полі бою ставало все більше, а роль кінноти зводилась до маневрених дій, охоплення з флангів та допомоги піхоті. Збільшення ролі піхоти й масове використання стрільців у Речі Посполитій належить до правління короля Стефана Баторія. Для війни проти Московії за Інфлянти (Лівонію), де було багато лісів, міст і фортець, потрібна була піхота. З цією метою король набрав роти стрільців угорського зразка (гайдуків) та уклав реєстр козаків. Українські козаки були саме стрільцями-піхотинцями, озброєними рушницями з переважно ґнотовими замками. Такий вигляд козака зафіксували і на гербі, який, за свідченням Григорія Грабянки, король надав Війську Запорозькому: “Рицарь зъ самопаломъ и на головѣ колпакъ перекривленній” – воїн з аркебузом і в шапці, покладеній догори дном.