Вальс для мами

Пиття з неба і постріл у Шульца

В кімнаті тихо. Через відчинене вікно доноситься шелест гілок. Крізь шибу пролазить запах цвіту дерев.

— Пам’ятаєте, як німці заходили в Дрогобич? – запитую.

— Пам’ятаю. Найгірше було, коли почались єврейські погроми.

89-річний Тадеуш Серватко опускає голову. Згадує.

Надворі стояв червень 1941-го. Прихід гітлерівських військ запам’ятався панові Тадеушу шкільним уроком. Тоді всіх школярів покликали стати донорами крові для поранених німецьких солдатів. В місті ще ніхто не здогадувався, що буде далі. Яким закривавленим стане цей час.

Діти... Пан Тадеуш згадує люк на вузенькій вуличці Шевській неподалік дрогобицької площі Ринок. У 1942 році там був крихітний потайник для євреїв.

— Там на тій вуличці люк був. Може, і досі є. Якось з того люка дитяча рука проступила. Дитина тримала чашку і хотіла вловити краплі дощу, аби напитись дощової води з неба. Хтось побачив і здав. Наступного дня всіх з того люка розстріляли. Дітей першими.

Тадей Серватко опускає тонкі повіки. Заплющує очі.

— Місто тоді так пахло дощем. Є такі спогади, що вночі досі сняться.

Пригадує ще постріл. Це був «чорний четвер», коли шарфюрер СС Карл Ґюнтер вистрілив у голову Бруно Шульца.

— Ми бавились з іншого боку вулиці там у центрі. Чули звук того пострілу. Дітьми тоді не дуже знали, хто такий Шульц. Хіба дорослі потому говорили.

Пригадує, як десятирічним зайшов до перукарні на площі Ринок до місцевого фризера на прізвище Вельгуш. Глип через вікно: вішають людей.

Сьогодні в Дрогобичі тут Стіна плачу.

Непрочитані листи

Тадеуш Серватко народився 16 червня 1931 року у Дрогобичі. При народженні звався Ноухен Штумахен. Мама, Ревека Штумахен, була віртуозною танцівницею у місцевому кабаре. Коли Ноухенові було сім місяців, матір виїхала в Америку — і після цього вони більше не бачились.

Зі своїм рідним батьком хлопчик теж ніколи не запізнався. Вихованням семимісячного маляти заопікувалася няня Ревеки – полячка Кароліна Найда та її чоловік Йосиф. Подружжя замінило панові Тадеушу рідних батьків. Він каже – «мама Кароліна».

— Мама Кароліна була полькою, тому я виховувався у польській католицькій традиції. Це вберегло від рук гестапівців.

Кароліна Найда одразу після виїзду Ревеки охрестила дитину у польському костьолі Святого Варфоломія в Дрогобичі. Дала ім’я — Тадеуш, а прізвище Серватко — від батька Йосифа.

Родина була не надто заможною. Кароліна заробляла на життя випічкою, котру готувала власноруч і крамувала нею на ринку. У подружжя не було рідних дітей. Тадеуш виростав єдиною дитиною у сім’ї. На старих світлинах пані Найда має широкі карі очі. У неї акуратні лінії губ та густе кучеряве волосся.

— Красива була жінка. Вона віддавала мені все, що могла віддати.

Тим часом на дрогобицьку пошту приходили листи з Америки. Їх надсилала мама Ревека. Разом з листами періодично вона передавала й гроші і подарунки. Але для хлопця ці листи залишилися непрочитаними.

— Я так і ніколи їх не прочитав. Кароліна їх не показувала. Потім спалила.

Кому пістолєт?

Передвоєний Дрогобич, як і інші містечка Галичини, був розмаїтим трьома культурами: українською, польською та єврейською. До 1939 року майже 40% населення становили євреї, у місті було 17 синагог. Сьогоднішня єврейська громада у Дрогобичі є нечисельною — налічує до півтори сотні мешканців. У 2018 році відновили дрогобицьку хоральну синагогу. На свій час вона була найбільшою у Східній Галичині.

Коли під час Другої світової почались єврейські погроми, Тадеуша перевдягали у дівчинку. Поруч із іншими польськими дітьми, що були в родині сестер та братів Кароліни, він не викликав великих підозр.

— Ми дітьми були тоді. Війна не війна — а ми іграшки ходили шукали. Страшне було: заходиш в чиюсь квартиру — а вона порожня. Відчинені двері на вітрі рипають туди-сюди.

Згадує просторі кімнати в старих будинках. Серванти з рештками розбитого посуду. Чужі іграшки, дорослі речі. Якось в одній із тих безлюдних квартир малий Тадеуш знайшов пістолет.

Вагота спогадів спадає йому на очі. Примружується. Наче кінчиками повік торкається пилюки того часу.

— І що з тим пістолетом далі було? – намагаюсь порушити тишу.

— Почали між собою ділити. Хтось з малих сказав: «Кому пістолєт?». Ніхто не хотів. А я взяв і приніс додому. Від тата тоді добре дістав. Після того більше не шукав іграшок у чужих квартирах.

У Дрогобичі Тадеуш Серватко мешкав на вулиці Війтівська гора. Її описував у своїх текстах польський письменник з Дрогобича, учень Бруно Шульца Анджей Хцюк. Зі слів пана Тадеуша, Війтівську гору переважно заселяли євреї та поляки. Українці мешкали по інший бік міста.

Тією вулицею часто проходили солдати вермахту. Звук чобіт та клацання зброї Тадей щоденно чув із вікна своєї кімнати. Одного дня якийсь німець без стуку зайшов до будинку й заселився у його дитячу кімнату. Через декілька тижнів підселили ще одного солдата – з угорської армії.

— Той мадярський солдатик такий молоденький був, шо ну. Він якось на кухні в нас так сильно плакав — боже-божечки — як мала дитина. То мама Кароліна його заспокоювала. А потім його на фронт відправили. Знаєте, навіть серед тих солдатів люди були.

Тадеушеві Серватку важко й боляче згадувати своє дитинство. Він багато говорить про музику, котра була його єдиним рятівним кругом протягом життя.

Перший акордеон

Пан Тадеуш береться за піаніно і грає повільний англійський вальс, ледь чутно наспівуючи. Білі клавіші повільно пливуть одна з одною під поморщеною шкірою пальців. Руки піаніста досі зберегли вправність. Перебирає пальцями, ніби торкається поверхні води. Грає із заплющеними очима — лише час від часу позираючи на ноти. Він пливе. М’язи обличчя злегка напружуються в емоціях то радості, то суму.

За вікном ішла війна – а десятирічний хлопець вслухався до звуків, що долинали з околиць попри гул зброї. Якщо на вулиці грав оркестр — біг навздогін музиці. У голові складав ритми. Вже тоді мріяв стати музикантом — навчитись грати на акордеоні та фортепіано, бути в оркестрі. Припадав до вікон музичного училища, щоб послухати, як звучить акордеон.

Коли Тадей зізнався, що хоче серйозно зайнятись музикою, батько був категорично проти. Після звільнення Дрогобича від німців Йосиф працював у Москві. Клав плитку у метро. Хотів, щоб і Тадеуш наслідував цю справу — одну з найкраще оплачуваних на той час.

— Але яка плитка?! Мені музика подобалась! — запалюється 89-річний музикант.

Натомість мама Кароліна всіляко підтримувала сина.

Після закінчення війни Тадеуш вперше попросив у тата гроші. Хотів таки придбати акордеон. Але батько відмовив.

— Я не осуджую тата. І не злюсь на нього. Так сталось.

У 1946 році Тадеушу було майже шістнадцять. Він вирішив піти на роботу, щоб заробити собі на музичний інструмент. Влаштувався у нічну зміну на дрогобицький завод «Галіція» — найбільший на той час у Європі.

— Мені за віком було не вільно ще працювати. Але я так просився, що мене взяли. Я тоді у футбол добре ганяв, а футболістів на заводі любили, — усміхається, і обличчя набирає утішливих дитячих рис.

Батько так і залишився в Росії. Мама Кароліна померла від цирозу печінки.

Заборона «буржуазних» інструментів

Молодий Тадеуш вступив у дрогобицьке музичне училище. Став одним із найкращих студентів. Однак музичний клас зачинили – радянська ідеологія сприймала акордеон як «буржуазну» музику, котра привносить «ідеї Заходу». Перед студентом постав вибір: або перейти на баян, або покинути навчання. Він вирішив піти.

— Не лежала в мене душа ані до баяна, ані до їхньої ідеології. Я перервав навчання.

Мрія про оркестр поволі вислизала. Але за якийсь час Тадеуш заробив трохи коштів і мав можливість вступити в музичне училище у Ростові-на-Дону. Отримав диплом у класах акордеона та фортепіано — і повернувся у рідний Дрогобич.

Омріяна робота — його запросили працювати в дрогобицьку філармонію у народний ансамбль «Верховина».

Тадеуш Серватко копирсається в шафі, витягує звідти велику ретро-афішу. На плакаті написано: «Народний ансамбль Верховина. Диригент — Юліан Корчинський. Акордеон — Тадеуш Серватко».

— Бачите мене? Он я стою. А це наш оркестр. Ох, гарну ми тоді музику грали, — тішиться ностальгуючи.

Дрогобицький Магеллан

89-річний Серватко водить по клавішах. Грає вальс. Повільний, мелодійний, мінорний. Музика скрушна, елегійна.

Одним із найяскравіших періодів у житті музиканта був час плавання на кораблі з оркестром. Згадує про це з винятковою втіхою.

Пан Тадеуш п’ять разів здійснив навколосвітню подорож. Друзі та колеги називали його «Магелланом з Дрогобича». На корабель в оркестр брали лише найкращих музикантів з Радянського Союзу. З Дрогобича вибрали Серватка.

— Було один раз, як ми тонули біля Алжиру в Середземному морі, — його руки тягнуться до шухляди за світлинами. Ніби хоче знайти там той спогад. Стишує голос.

— То було, знаєте, таке відчуття страшне, що зараз вода тебе знесе вмить. Ніхто би не вижив. У мене все життя перед очима одразу: дитинство, війна, школа, акордеон, мама... Судно кидає з усіх сторін, сирени гудуть, посуд дзеленчить — а ми граємо вальс. Ото я тоді відчув силу музики!

В кімнаті, у якій ми розмовляємо, тихо, хоч мак сій.

— Не боялись потім плавати?

— Боятись?! Море, океани і музика були моєю силою. І вірою, — по-дитячому сміється до мене.

Дідусь показує старі альбоми. Соковитими кольорами виблискує на фотокартках Індія. Далі — фікуси і пальми Африки. Молочні Альпи Франції, Швейцарії, Італії. Сінгапур, Шрі-Ланка, Франція. Швеція, Норвегія.

— А то ми у фіордах грали. Як там гарно ж було! — згадує скандинавські затоки.

— А то ми граємо бразильську самбу. А там знову вальс. А тут танго-о-о, — затягує звук.

На світлинах молодий музикант вирізняється чорним густим волоссям і бровами, широкою усмішкою, засмаглою шкірою.

Тріо Альфреда Шраєра

У 1994 році Тадеуш Серватко здійснив свою останню навколосвітню подорож і повернувся у Дрогобич. Всі зароблені гроші, поставлені «на книжку», — втратив. Хотів купити будинок для дітей та внуків десь біля моря, в Одесі чи в Криму.

— Отак раптом все, що накопичував, пішло в нікуди. Залишилась тільки музика.

Нове дихання у музиці подарував йому близький друг Альфред Шраєр. Серватко долучився до музичного бенду легендарного тріо Шраєра.

— Пам’ятаєте, як Шраєр грав «Тільку ві Львові»? – запитує пан Тадеуш. Але не чекає відповіді і знову береться руками за піаніно. Імпровізує.

Альфред Шраєр був скрипалем, співаком, диригентом. Народився і прожив більшу частину свого життя так само у Дрогобичі. Був учнем Бруно Шульца. Під час Другої світової війни втратив усю родину. Сам був в’язнем кількох нацистських концтаборів. У 1946 році Альфред Шраєр повернувся до рідного міста, закінчив музичний факультет. Два роки викладав у музичному училищі — там Альфред із Тадеушем і запізналися.

Згодом до бенду приєднався і третій учасник Лев Лобанов. Жодне свято в Дрогобичі не минуло без музики цього тріо.

— Шраєр любив награвати всяку клезмерську музику. Він і мене її навчив, — згадує.

За склом серванта виблискують старі фотографії. Одна з них – Тадеуш Серватко та Альфред Шраєр після виступу у Варшавській опері. Обоє щасливі й радісні. Позаду повна зала люду, оплески. На їхніх обличчях промениться світло прожекторів.

— Він був для мене справжнім другом.

Після смерті Альфреда Шраєра Тадеуш Серватко зіграв останній посмертний концерт у пам’ять про друга. Опісля бенд більше не існував.

Мама

— Я шукав маму. У документах, в архівах. Коли приплив в Америку, то дуже хотів знайти її. Але не знав нічого про неї. Крім прізвища та імені.

Кладе пальці на білі клавіші. Підіймає очі догори. Вдивляється в небо, що стоїть над його вікном. Ніби шукає там чиїсь очі. Згадує знову ті непрочитані листи.

Сьогодні Тадеуш Серватко активно допомагає благодійній єврейській організації «Хесед» у Дрогобичі. У своїй крихітній квартирі любить грати на піаніно та акордеоні. Каже, що музика — єдина річ, котра рятує від болю з минулого.

Зі стосу паперу бере нотний зошит, отриманий багато років тому на кораблі. Сторінки вже пожовклі, надірвані.

— Зараз я вам зіграю вальс з судна.

Він злегка гойдається на кріслі. Стає майже невагомим — ніби відчуває себе кораблем, що так поволі розтинає гладінь океану.

— Може, і мама десь там почує.