Місто, яке оминули дев’яності

11:42, 11 травня 2021

2_cover-slavytych.jpg

Славутич – мабуть, єдине в Україні поселення, жителі якого люблять Чорнобильську атомну електростанцію. Тисячам людей підприємство досі дає роботу, місто отримує щедрі виплати. Тому тут зберігають і картину з пасторальним зображенням станції, і сувенірну чеканку з написом: "Четвёртый энергоблок, Родина, тебе!". Але оскільки міліє струмок надходжень від ЧАЕС, то наймолодше місто країни має потребу перевіднайти себе

5.jpg

Антон Семиженко

журналіст, редактор

Із Прип’яттю в душі

Хочете дізнатись про місто Прип’ять – вам до музею Славутича. Це буде навіть краще, ніж потрапити до зони відчуження. Адже там Прип’ять – мертва й напівзруйнована, а тут – вічно жива. Із любовно, у деталях виконаним макетом плану міста. Із товстими шкільними альбомами, чайними сервізами, афішами дискотеки "Едісон-2" і фотографіями широких проспектів, активних будівництв, набережної із прогулянковими катерами. Картини благоденства на стендах підкріплено цифрами: 15 дитсадків та 5 шкіл, 25 магазинів, 27 їдалень, кафе і ресторанів на 535 місць, 18 136 висаджених дерев.

– Коли в Радянському Союзі будували так звані атомогради, житлові містечка для інженерів, виходили із двох передумов, – пояснює тутешній урбаніст Дмитро Корчак. – Перша – повертаючись додому, люди мають розслабитись. Їх не повинні морочити транспортні проблеми, злидні, якісь побутові негаразди. Ніщо не має заважати їм якісно виконувати свою роботу. Адже помилки в ній можуть обійтись надто дорого. Друга передумова – у цих людей не повинно бути протестних настроїв. І щоб у головах атомників не оселився черв’ячок, який наштовхував би на думку: "А раптом моя влада робить щось неправильно?". Такі міста отримували все – якісне житло, найкращих педагогів, особливе постачання.

slavutych (7).jpg

Урбаніст Дмитро Корчак проводить екскурсію музеєм міста Славутич

Усі фото: Олександр Рупета

Прип’ять була такою із двоповерховими квартирами й великими універмагами, прогулянковими катерами та планами запустити прямий поїзд до Москви. Чим не радянський рай? Тому й ностальгія. Колишні жителі Прип’яті пам’ятають, що цьогоріч виповнюється півстоліття від заснування того засадженого трояндовими кущами міста. Тому тут бережуть і ключ 1977 року, який символізував введення ЧАЕС в експлуатацію, і настільний прапорець із логотипом станції недавніх часів.

"Прип’ять – це один довгий-довгий сонячний із грибним дощем день у нашій пам’яті", – запевняє напис у музеї. Чорнобильська АЕС була його сонцем

Котеджі та КДБ

Після 1986-го це сонце почало світити над Славутичем. Влада щосили намагалась зробити його якомога комфортнішим. І використала всі можливості. У затоці Дніпра, поблизу села Неданчичі, зупинились одразу 13 теплоходів – на кілька років вони стали плавучим селищем "Якір" на дві тисячі будівельників. 100 гектарів на схід від Чернігова перетворилися на суцільний будмайданчик. Вказівники позначали, які з цих куп піску й бетонних плит стануть лікарнею, які – універсамом, а які – школою. Зводили швидко: у жовтні 1986-го рішення про місто з’явилось на папері, у березні 1988-го люди отримали перші квартири.

slavutych (18).jpg

Після 1986-го влада щосили намагалась зробити Славутич якомога комфортнішим для життя

– Про Славутич кажуть, що він з’явився тоді, коли Радянський Союз навчився будувати міста, – всміхається Дмитро Корчак. – Дороги тут робили одразу з велосипедними доріжками. Дерева, які росли раніше, старались не вирубувати. Тому в дворах ростуть сосни, старші за місто. Все дуже компактно: планувалось, що на відстані 300–500 метрів завжди будуть дитсадок, школа, продуктовий магазин. А ще Славутич показує, чим добре життя в імперії. У Тбіліському кварталі навіть каналізаційні люки з Грузії, з написами по-тамтешньому.

Створення міста стало всесоюзною справою. У "Якорі" балтійські будівельники сусідили з кавказькими, свої райони будували московські, ленінградські, білгородські, київські бригади. Вийшло 10 кварталів. 

У кожному використано найкращі будівельні практики різних республік. Будматеріали приїхали з різних кінців СРСР: паркет у Ризькому кварталі – з Латвії, туф для будинків у Єреванському – з Вірменії. Навіть шпалери не купували на місці, а везли за кілька тисяч кілометрів. Планова економіка могла собі це дозволити

slavutych (17).jpg

Вдень у Славутичі тихо й порожньо. Робітники – на станції, діти – по школах, ні транзитних автівок, ні громадського транспорту

Виходжу з музею на вулицю. На балконах будинків Єреванського кварталу – відсіки для мангалів. Балконні решітки Тбіліського прикрашені грузинськими хрестами. У Ризькому туалети й ванни мають вікно на вулицю – таке саме, як у решті кімнат. Місцеві кажуть, зручно: потрапляє природне світло, легко провітрювати.

Крім панельних п’ятиповерхівок є нечувана за радянськими стандартами розкіш – котеджі. Двоповерхові будинки з гаражем і садом отримували сім’ї з двома-трьома дітьми. І виглядають вони так, ніби це не Україна, а небідне містечко у США.

Але ні, це СРСР – он у центрі будівля для КДБ. Хоча вже відносно ліберальний. Серед скульптур у парку ні піонерів, ні знамен. Леніна планували, але не встигли встановити. Втіливши лише половину від запланованого й залишивши недобудований досі готель навпроти залізничного вокзалу, імперія зникла назавжди. Україна пірнула в бурхливі води реформ і економічних проблем. Але не Славутич.

slavutych (38).jpg

Багатоповерхівки та котеджі Київського кварталу впираються в ліс. Цей квартал завдяки близькості Києва з'явився найпершим і вийшов найбільшим за площею

Солодкі роки

– У дев’яностих тут було "вау"! – вигукує директорка Палацу дітей та молоді Ніна Єрьоміна. – Такі концерти на центральному стадіоні відбувались! Патрісія Каас, Ла Тоя Джексон... "На-на" на вертольоті прилітали.

– Раніше все місто було на балансі атомної станції, – пояснює мер Юрій Фомічев. – Дитсадки, школи, соціальна сфера й навіть торгівля – за все платила ЧАЕС. Один енергоблок станції на добу генерував енергії на 980 тисяч доларів. Грошей вистачало практично на все.

– Ми не бачили жахів дев’яностих. У нас ніхто не стріляв, нас смачно й безкоштовно годували у школі, була купа класних гуртків, спортивних змагань. Щороку їздили на море в табори. Жили, ніби в казці, – пригадує колишня жителька Славутича 29-річна Тетяна Конєва

slavutych (3).jpg

Палац дітей та молоді міста Славутич

Навчаючись у Києва, вона з’ясувала, що в місцевому гуртку їй легко та захопливо подавали інформацію перших курсів університету.

"От чернобыльского уныния – к успеху и процветанию!" – таким було гасло місцевої газети "Новости ЧАЭС". Навіть у найпохмуріші роки станція турбувалась про "своїх". Випускала місцеві гроші, за які у славутицьких крамницях можна було купити все необхідне. Гроші називали "парашками" – за прізвищем тодішнього директора ЧАЕС Сергія Парашина.

Але 15 грудня 2000 року станція припинила генерувати електроенергію. Скоротили 9,5 тисяч робочих місць. Того дня працівники ЧАЕС хотіли почепити чорні стрічки. Відмовились тільки після особистих прохань високопосадовців: процес транслювали у прямому телеефірі. У міському музеї поряд із фотографіями з дня закриття та кепкою журналіста місцевого телеканалу з написом "Я снимал закрытие ЧАЭС" висить брошура "Закриття ЧАЕС: програма концерту". Виглядає трагікомічно.

Скріпка як порятунок

Комунальна сфера Славутича перейшла на баланс міської ради. У наступні роки місто залишило понад 2 тисячі людей. Грошей поменшало. Але трагедії не сталося. Частково завдяки тому, що в 1999–2005 роках тут діяла вільна економічна зона. Про те, як тодішній мер Володимир Удовиченко вибив це рішення в уряду, тепер ходить легенда.

slavutych (36).jpg

Один із багатьох та доступних усім спортмайданчиків. У Славутичі є п'ять спорткомплексів та два басейни. За радянським планом, Славутич мав стати повним спортивних баз містом олімпійського резерву

– А що саме втілюватимуть там після запровадження пільгового режиму? Чи є готові проекти? – начебто спитали столичні чиновники.

– Є! – відповів міський голова. – Скріпка!

Всі розреготались. Але Удовиченко залишався серйозним:

– Смієтесь? А ви знаєте, що Україна досі не має своїх скріпок? Мусить купувати в Китаї чи Європі! Як ми можемо називатись серйозною державою, якщо навіть скріпки виробити не можемо?

Аргумент подіяв, створення вільної економічної зони підтримали одноголосно. Так з’явилося 38 нових підприємств, більше тисячі робочих місць, прийшло майже 50 мільйонів доларів інвестицій

slavutych (28).jpg

Після створення вільної економічної зони у Славутичі з'явилось 38 нових підприємств та більше тисячі робочих місць

Населення повернулося до звичних 25 тисяч. Скріпкова фабрика, про яку говорив мер, сьогодні – компанія ІТЕМ, найбільший у країні виробник канцелярських товарів.

Звільнені працівники ЧАЕС організували "Атомремонтсервіс" – компанію, яка ремонтує атомні станції у регіоні. Ковтком свіжого повітря став міжнародний проект з будівництва об’єкту "Арка". У місті постійно проживали кілька сотень західних спеціалістів – орендували житло, ходили кав’ярнями, наймали на роботу місцевих. Втім жодного великого підприємства тут так і не з’явилося – надто далеко від логістичних шляхів розташований Славутич.

"Терапевти поїхали, приїхали паталогоанатоми"

– Що зараз виробляє ЧАЕС? Вона виробляє безпеку, – пояснює Юрій Фомічев.

На атомній станції працюють приблизно 2,6 тисяч людей. Щоранку в напрямку станції вирушають кілька заповнених електричок. Дорогою вони двічі перетинають білорусько-український кордон – найкоротший шлях до Прип’яті пролягає через іншу державу.

Рано чи пізно цих робочих місць не стане. Формально галявина на місці енергоблоків має з’явитись 2064 року. Що далі, то менше людей для цього потрібно. Та й тепер котуються фахівці зовсім іншої кваліфікації, ніж колись.

– Терапевти поїхали, приїхали патологоанатоми, – жартує Дмитро Корчак. Він сам працює на станції у відділі зовнішніх комунікацій.

Страх Славутича – перетворитись на литовський Висаґінас, супутник закритої 2009-го Інгалінської АЕС. Колись – повне молоді квітуче місто, тепер – депресивне поселення. Кількість жителів зменшилася удвічі, кожен десятий сидить без роботи, кожному третьому більше за 50, а найяскравіші новини стосуються кримінальної хроніки

Поки що до Висаґінаса тут далеко. Середня зарплата в місті – майже 15 тисяч гривень. Коли заходиш до дитсадка "Крунк" ("Лелека" вірменською), шкодуєш, що сам уже не дитина. Велика двоповерхова будівля згори схожа на дві квітки. Всередині – зимові сади, вітражі, дитячі та іграшкові меблі, які створив місцевий тесля. Навіть є мармуровий басейн. Кілька років тому просто неба обладнали велику ігрову зону, облаштували парковку для велосипедів і дитячих візочків. Значною мірою все відбувається завдяки Ларисі Гусєвій, яка очолює заклад від моменту заснування. Вона навіть літала до Вірменії визначати деталі інтер’єру. Але допомагають і ґранти від міста.

slavutych (21).jpg

Кількість дітей у Славутичі меншає, дитсадки борються за кожного відвідувача. Але до "Крунку" завжди черга

– З медициною ситуація гірша, – каже Дмитро Корчак. – Раніше тут була спеціалізована медико-санітарна частина, з купою спеціалістів і обладнання. Тепер такого немає.

Фонтани в Московському кварталі вже не працюють. Плитка на пішохідних доріжках у центрі поступово розсипається, фарба на колонах будівлі школи мистецтв – лущиться. Скоро знадобиться ремонт, час на нього заробляти. І у Славутичі шукають можливостей ледь не цілодобово.

250 тисяч туристів

На екрані за спиною Арини Старовойтової – букет варіантів того, чим може бути Славутич. "Резиденція креативних подій. Інтерактивний музей. Бізнес-парк. База спорту й параспорту. Скансен. Кіномайданчик. Місто-кампус. Місто-санаторій..."

Арина – донька директорки "Крунку". Приїхала сюди, маючи 2 рочки. Це сім’я першопоселенців – їхній ордер на квартиру був за номером 13. Тепер вона очолює комунальну Агенцію регіонального розвитку. Пізно ввечері, коли робочий день уже закінчився, розповідає про принади міста представникам компаній, які возять до зони відчуження туристів. До початку пандемії коронавірусу очікували, що протягом 2020-го там побуває 250 тисяч осіб. Десяту частину цього потоку Славутич розраховував скерувати до себе.

– 40 хвилин електричкою від ЧАЕС – і вони тут, – переконує вона. – Можуть одразу побувати у восьми колишніх радянських республіках. Поспілкуватись з атомниками, з ліквідаторами аварії. Лишитись на ніч – є де розмістити. Потім сходити до лісу, влаштувати собі ніч чи ранній ранок у музеї. Хоч о п’ятій ранку…

slavutych (10).jpg

6-та ранку, невдовзі відправиться друга за добу електричка на ЧАЕС. Всього електричок чотири і останню, яка виїжджає після 10-ї, називають "п'яною". Мовляв, ця – для тих, хто минулої ночі не знав міри у розвагах

Протягом кількох років у Славутичі відбувався фестиваль кіно та урбаністики "86". Плакат із його логотипом досі висить у центрі, ніби нагадуючи про сумну й водночас визначальну для цього міста дату. В адміністрації підрахували: дві тисячі відвідувачів протягом 4–5 днів витратили по 500 доларів. Разом – непогана сума. Треба розвивати напрям. Тепер місто готується провести в себе "Гогольфест" і міжнародний семінар молодих європейських архітекторів.

На дахах трьох комунальних будівель Славутича цьогоріч почала працювати перша в Україні кооперативна сонячна електростанція. "Сонячне місто" продає енергію в мережу, прибуток ділять між учасниками, серед яких і місто. Теж копієчка.

– Ми дивимось на будь-які можливості, що є довкола. І туризм, і бізнес, і атомна станція, і рекреація. Треба якнайдалі відійти від концепції мономіста, – каже мер Юрій Фомічев. Довелось почекати на нього у приймальні: затягнулась зустріч із представниками одного з українських вишів. – І освіта – ось з’явилась перспектива створити приватне медичне училище. Для цього якраз маємо будівлю колишньої поліклініки. Перетворення Славутича на великий студентський центр – це те, що може дати йому новий поштовх.

slavutych (22).jpg

На дахах трьох комунальних будівель Славутича працює перша в Україні кооперативна сонячна електростанція

Пішохідний мегаполіс

Мер називає місто "пішохідним мегаполісом". До всього можна дійти пішки, а можливості, амбіції та потреби – як у мільйонника. Заважають лише дві речі. Перша – стереотип щодо екології.

– Особливо смішно слухати про радіацію від тих, хто приїздить з Києва, – усміхається міський голова. – Питаю одразу: "А у вас як?". Одна дівчина мала з собою дозиметр. Поклала його на газон у Талліннському кварталі й каже: "Він бреше! У мене в квартирі більше!". Відповідаю: "Мабуть, у вас панельний будинок, бетонний. А в бетоні – граніт, який має радіаційний фон".

Якщо перша перепона уявна – у Славутичі чудова екологія, то друга – дуже реальна й відчутна при кожному відвідуванні.

Дорога з Києва до Славутича забирає 4,5 години електричкою, 3,5 години автобусом, трохи менше – автівкою. До Чернігова звідси – година. 

Місто розташоване практично в тупику. Поблизу немає ані міжнародних, ані просто важливих трас. Тільки ліси, Дніпро та кордон з Білоруссю. Чудові умови для атомників, які повертаються після роботи зі станції. Але виробництва, навчальні заклади та масові заходи потребують кращої логістики.

– Ми вже об’єднались з Черніговом щодо "Інтерсіті": щоб у маршрут можливого майбутнього поїзда було включене наше місто. Але треба змінювати саму колію. Це дуже дорого…

В одному з куточків славутицького музею висить карта регіону з десятком шпильок у ній. Це – інші варіанти, які розглядали, щоб створити поселення атомників після вибуху. Було кілька вимог: залізнична станція в межах 50 кілометрів, річка, хороша екологія. Були думки побудувати окремий район у Чернігові – не склалось через відстань. Ідея звести містечко в Білорусі теж відпала. Решта шпильок не стали реальністю з невідомих причин. Як-от біля села Димер за 25 кілометрів від Києва.

– Так, нам усім було б значно легше, – сумно всміхається екскурсовод у музеї.– Досі, якщо чесно, сумуємо.

– Якось один чоловік похвалився мені: мовляв, це я переконав владу, що найкраще будувати Славутич там, де він є зараз, – каже Лариса Гусєва. – Я відповіла, що хай він краще нікому про це не розповідає. Для своєї ж безпеки.