"Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати"

Директор

Дмитро Омелянчук 27 років очолює музей Василя Стуса у маленькій Рахнівці, де поет народився. Це не був пристрасний потяг чи втілена мрія, а радше обов’язок: пан Дмитро чоловік відповідальний і охочий до роботи. До цього він 40 років пропрацював директором школи.

Нині Дмитрові Михайловичу йде дев’яносто четвертий рік: він оре землю трактором, садить город, вирощує велетенські алоказії у кожному вільному кутку, перевчається з баяна на акордеон й розширяє музей Василя Стуса.

Непросто спілкуватися з людиною, яка живе своєю справою майже три десятиліття. Дмитро Омелянчук не чекає запитань:

— Найчастіше мене питають, чи знав я Василя Стуса? Зараз розповім.

Так, він знав Василя Стуса й має в пам’яті два епізоди, один з яких може бути оманливим. Ті роки настільки далекі, що будь-які історії дитинства покинуті на силу людської пам’яті. 

Василь Стус народився в Рахнівці на Святвечір 1938 року. Втім його батьки, Степан та Їлина, назавжди покинули село, коли йому виповнилося два роки. Життя батьків стало нестерпним після того, як Степан Стус відмовився йти до колгоспу: у родини відібрали все, навіть зняли підлогу, і люди в цьому селі їм спротивіли. Коли до села приїхав донецький агітатор кликати селян на шахти й заводи в самісіньке горнило індустріалізації, сім’я скористалася з нагоди й невдовзі всі опинилися в Донецьку. Та ще якийсь час Василя привозили в Рахнівку до бабусі на літо.

Дмитро з Василем не приятелювали — через різницю у віці: теперішній директор музею старший від поета майже на сім років.

— То йому мо’ сім, мені мо’ чотирнадцять, — пригадує він. — Є тут за школою майданчик, де діти грали у хокей. Не такий, як зараз, а такий, як у 1940-х. Ну і називали ту гру не хокей, а "свинка". У коло ставало сім чи вісім хлопців, кожен мав палицю-ключку, у центрі — шайба. Кожен ту шайбу заганяв у лунку, тобто в ямку в землі. Василь малий ще був – не грав, але гуляв на полі, дивився.

Також директор пам’ятає історію, яку йому буцім розповів сам майбутній поет. Як Василь із братом і місцевим хлопчаком збирали на рахнівському полі колоски голодного повоєнного 1947 року.

 — Їх упіймав охоронник на коні, його звали Григорій Благовісний. Я сам його пам’ятаю, бо він вернувся з війни однооким. У руках мав батіг і сік ним усіх, хто йому не подобався. Охоронник пристав до хлопців, щоби вони те зерно з торби висипали. Стус зуби зціпив і не дався. На другий день те поле переорали, — переповідає Дмитро Омелянчук.

Однак він може плутати рік. Адже старша поетова сестра Марія певна, що 1947 року в баби літувала саме вона, поки хворий тато з Василем поїхали до санаторію.

Без пам’яті

У Рахнівці про поета Стуса чи не знали, чи не говорили. І вірші його сюди не доходили, аж поки не захиталася радянська влада. Так, жила якась рідня, але чи їм розповідати селу про родича, якого влада оголосила "особливо небезпечним рецидивістом"!?.

Вперше про Стуса в Рахнівці заговорили 1990 року, коли за сприяння місцевого Народного Руху України провели мітинг, вшановуючи пам’ять про поета. Це був час, коли рухівці обережно спонукали людей вдивлятися у політику та позбуватися страхів.

— У 1990 році тут зібралися селяни — і всі дізналися, хто такий Василь Стус. Бо до того думали про наслідки: Стус сидів як політичний, тоді так казали по радіо "Бі-Бі-Cі", яке люди таємно підслуховували. А як політичний — то виступає проти радянської влади. Скажи про таке, то завтра сидітимеш у кімнаті КДБ. Ви би теж не казали, — стверджує Дмитро Омелянчук.

На тому мітингу пан Дмитро й сам вперше почув вірші поета. Каже, що вони йому подобаються, улюблений зачитує: "Як добре те, що смерті не боюся" — тепер зі шкільної програми.

Без причини

І може би тим мітингом скінчилося, але через шість років до Рахнівки приїхав керівник вінницької міліції Віктор Тяжлов й увійшов до сільської школи, де пан Дмитро директорував. Він сказав, що хоче облаштувати кімнату Василя Стуса у вінницькій міліції. Дослівно, з пам’яті Дмитра Омелянчука, це звучало так: "Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати". Директора Тяжлов просив допомогти зібрати по селу експонати.

— Так Тяжлову творчість Стуса сподобалася? Чи просто…

— Та видно ж подобалася, бо затим приїздив полковник із міліції, замполіт, який оформленням кімнати відав. Ми з ними ходили по родичах, всілякі речі випрошували. Хтось давав старі фото, хтось нічого не давав. Ну інтересні були той полковник і генерал.

І коли вже наче у вінницькій міліції доробили кімнату, Тяжлов із почтом знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилося багато невикористаних експонатів, і треба ще й тут при школі відкрити кімнату-музей.

— Ми настільки ще були залякані, що наша свідомість сама до того не швидко б дійшла, якби не Тяжлов, — міркує Дмитро Михайлович. — А тут нас, як кажуть, наштовхнули, а ми підтримали. Сьогодні нас підтримують скрізь. Настільки Стус увійшов в історію як письменник і борець за незалежність України.

Чому ж міліціонер схопився так за музеї для Стуса? Сам він того за життя не пояснив. А Дмитро може хіба що припустити: міліціонер почував провину, бо працював у цій системі.

Тяжлов був на два роки старший од Стуса. Обидва вчилися в Донецьку в одні й ті самі роки, але чи перетиналися? Коли Стуса арештували вперше, Тяжлов ще, можливо, працював на шахті в Макіївці. Коли арештували вдруге — уже був у міліції. У рік, коли Стус помер в ув’язненні, Тяжлов очолив управління внутрішніх справ Вінницької области, де пропрацював понад десять років. А коли пішов на пенсію і став радником нового начальника, то взявся за музей. Місцева преса називає Тяжлова "легендарним і людяним". Невідомо, наскільки він любив свою роботу, але в нього було 30 медалей і 60 грудних знаків. Одного кітеля для всього не вистачить.

Музей

Кімнатку-музей у школі імені Василя Стуса відкрили 1997 року. Нині школа вже понад рік замкнена, бо в селі бракує дітей, але тоді її переповнювали діти. Музей роками працює на громадських засадах і так само працює Дмитро Омелянчук. Часто екскурсії проводили самі учні. Тепер їх веде або пан Дмитро, або його помічниця і колишня бібліотекарка Світлана Кобзар. Оскільки школа спорожніла, музей маєдві великі зали. І пан Дмитро не планує ними обмежитися.

Одна зала присвячена Рахнівці й наповнена усіма можливими духовними й матеріальними відбитками Василя Стуса в цьому селі. На стендах і за склом стоять речі, які пан Дмитро збирає по селу й від усіх можливих родичів вже два десятиліття. Параска, братова Стуса, передала в музей потенційну Василеву колиску, яку знайшла в сараї. Коли Стуси виїхали, то в їхній хаті жила саме вона.

— Знайшла вона ще взуття, одяг Василя, його батька і матері. Ось є ще військовий одяг, а оце гітара. Двоюрідний брат Степан із Франківська всяких речей надіслав, патефон, різні документи. За 27 років зібрали 700 експонатів! — каже Дмитро Омелянчук і вельми пишається.

Друга зала — це спроба реконструювати карцер Стуса в таборі для політв’язнів біля села Кучино Пермської области. Також тут є картини та стенди.

— Ми наче відтворили карцер № 3, де свої останні дні провів Стус і де помер вночі 4 вересня 1985 року. Нам ось дисидент Володимир Овсієнко передав ключі, якими замикали карцери, — розповідає директор й обводить руками. — Тут ми поставили простий столик: ані ручок, ані книжок, ані олівців — нічого на ньому Стус не мав, бо таке забороняли, але ми їх символічно виставили. А так тільки нари були, табуретка, чашка, ложка. Ця кімната найбільше приваблює відвідувачів.

День сьогоднішній

— А як реагували родичі, односельці, коли почали облаштовувати музей, збирати речі?

Дмитро Михайлович відповідає так, як має відповідати директор музею:

ー Сьогодні ми говоримо, що Василь Стус належить до тієї славної плеяди письменників, без яких важко уявити досягнення сучасної української літератури. Це поет від Бога, який увібрав у себе всі чари й красоти нашої історії. Це людина, яка вільно почувається у світовому письменництві. Сьогодні видано дев’ять томів творчости Василя Стуса. На превеликий жаль, ми в музеї маємо тільки три.

— А як на день вчорашній ставилися?

— Сьогодні, скажімо так, 80 процентів жителів Рахнівки підтримує музей. Але одразу було може 10 відсотків "за", а всі інші — "проти". Той же рідний дядько поета Гнат Гончарук… Його радянська влада так замучила, що він не хотів ані говорити з нами, ані якісь речі давати, ані фотографії. Братова Параска довго вагалася чи пристати до нас. Люди в селі казали на початках: "А що він зробив для села? Ну ото тіки що асфальт до музею поклали. І взагалі, він виїхав у два роки". Але так казало покоління ровесників, а молоді люди вже розуміють його постать.

Без імені

Міліціонер Віктор Тяжлов подбав не тільки про те, щоби відкрили музей, а й взявся звести перший у селі пам’ятник Василеві Стусу. І цей пам’ятник він замовив у виправній колонії села Стрижавка. Відомо, що його виготовили в’язні тієї колонії. Але ж очевидно, що натовп чоловіків не міг длубати кам’яний силует поета. Хтось один мусив робити те чи принаймні керувати процесом.

Дмитро Омелянчук встановлював цей пам’ятник біля музею і сам же його знімав та вивозив. Він пам’ятає, що автор таки один: на звороті був автограф. Перебираючи спогади, директор пригадує прізвище — Мулява. Або щось подібне.

Так, каже пан Дмитро, він — рецидивіст, але ж і скульптор. Зрештою, Стуса теж називали "рецидивістом". Тільки Стуса засудили несправедливо, а скульптор буцім сидів за убивство.

— Валентина Попелюх жінка ввічлива, вона подивилася на той пам’ятник, але нам нічого не сказала. Вже вдома поділилася, що з пам’ятником не погоджується. Тому їхній друг Довгань зробив інший — той, що стоїть тепер.

А той перший пам’ятник — в одному з гаражів на краю села.

— Хочу перший пам’ятник перенести в парк біля музею. Можливо, він і не відповідає дійсності, але він теж є експонатом. Ну і людина зробила його для того, щоб дивилися. Так, зробив рецидивіст, але ж скульптор!

Але ані гаража, ані ключа, ані напрямку, де ми могли б пошукати — немає. Ніхто не може допомогти, тому на мить здається, що ані гаража, ані пам’ятника, ані ключа не існує. Але є музей. Який без конкретної причини відкрив міліціонер і який терпляче розбудовує колишній директор школи.