Борислав: від "галицького пекла" до вогнів Лас-Вегаса

<p>Панорама Борислава</p>

“Нафтою змащували колеса возів і лікували хвороби шкіри…”

Ми зустрічаємося з місцевим краєзнавцем і доктором історії Олегом Микуличем. Здається, що про Борислав цей науковець знає все, оскільки може розповідати про нього годинами. Чоловік погоджується бути нашим гідом. Він зачиняє за собою двері музею – і ми вирушаємо сонними вуличками вглиб містечка.

<p>Колекція гасових ламп у Музеї нафтової і газової промисловості України</p>

“Нафтовий промисел, – розповідає дорогою пан Олег, – у цих краях був відомий з найдавніших часів. Сира нафта проступала крізь землю чи просочувалася з берегів рік. Нею змащували колеса возів або ж використовували її як ліки при хворобах шкіри. Звісно, це було доволі примітивне використання справді цінного ресурсу. Так тривало до 1853-го – доти, доки відомий львівський фармацевт Йоган Зег не винайшов промисловий спосіб переробки нафти. Тоді вперше у світі засвітилася гасова лампа – і це поклало початок нафтовій лихоманці…”

Після наукового винаходу фармацевта все змінюється. До Борислава масово починають з’їжджатися ласі на наживу підприємці та робітники. Про технології буріння тоді ще не знають, тож просто копають ями, або, як їх ще називають, “криниці-дучки”, і відрами вичерпують чорне золото.

“Ці криниці мали різну глибину, – додає Олег Микулич, – десять, тридцять, п’ятдесят і навіть сто метрів! Є статистика, що до 1873 року в Бориславі викопали понад 12 тисяч таких шахт! І саме про них свого часу в романі “Борислав сміється” писав Іван Франко. Та поселення жили не однією нафтою, паралельно з нею з ям добували і “земляний віск” – озокерит, який ішов на виготовлення свічок, паст для підлоги, кабелів. Маленьке село починає розростатися і згодом перетворюється на велике індустріальне місто”.

“Ні аварійного освітлення, ні вентиляторів”

Та допоки нафтова індустрія Борислава набула цивілізованих рис, містечко було схоже на справжнє пекло. Уявімо собі таку картину: на невеличкій ділянці землі – тисячі ям з нафтою, довкола них метушаться чорні люди, а в повітрі висить важкий запах гасу і парафіну. Нафтою просочене все: одяг, земля, долівки абияк зліплених докупи халуп, у яких на ніч туляться робітники. Все погіршується, коли починає падати дощ, – земля перетворюється на суцільне багно, з якого просто так не вилізеш. І разом з усім цим – надзвичайно висока смертність.

“Ні аварійного освітлення, ні вентиляторів на початку не було, хоч у копальнях постійно траплялися викиди рудникового газу й нещасні випадки. Гірничих інспекторів, яких зрештою таки найняла держава, щоб запровадити дотримання бодай елементарних правил безпеки, власники промислів зустрічали з такою неприхованою ворожістю, що ті лише в супроводі поліції наважувалися перевіряти підприємства”, – описує Борислав тих часів у книзі “До Галичини” австрійський письменник Мартін Поллак.  

“Часто люди труїлись газом і помирали у цих копанках, – каже Олег Микулич, – звісно, що ніхто їх звідти уже не діставав. Яму закидали камінням і землею, вона ставала для нещасного могилою без хреста і пам’яті. Річ у тім, що до Борислава з’їжджалися не лише з усієї Галичини, але й з деяких країн Європи. Цих людей ніхто не знав, вони не мали з собою документів. Тож коли робітники гинули, їх або хоронили в копанці, або лишали просто неба, поки хтось небайдужий не поховає. Перед тим тіло могли хіба що повозити на возі вулицями Борислава, з надією, що хтось рано чи пізно впізнає бідолаху…” 

<p>Позначена номером закинута скважина</p>

Нафту – барелями, шампанське – відрами!

Та кустарний видобуток нафти дає мізерні прибутки. Тож у 1893 році до Борислава з Канади приїжджає відомий промисловець Вільям Генрі МакГарві. Він привозить із собою найпрогресивнішу на той час технологію глибокого буріння, де застосовуються парові машини та спеціальні верстати. На розробку кожної свердловини йде від двох до трьох років, але результат вартий того – адже тепер інженери можуть видобувати чорне золото з глибини до півтора кілометра!

<p>Позначена номером закинута скважина</p>

“На 1909-й, – розповідає Олег Микулич, – припадає пік нафтовидобутку. За рік у Бориславі викачують два мільйони тонн чорного золота, що становить п’ять відсотків світового обсягу! За цим показником містечко опиняється на третьому місці після Сполучених Штатів Америки та Російської імперії. Промисловість була такою потужною, а бізнесмени мали стільки грошей, що тут продавали шампанського не менше, ніж у Відні…”

Про Бориславське диво починають говорити у всій Австрійській імперії. У 1880 році сюди приїжджає сам імператор Франц Йосиф, а Велика Британія відкриває Генеральне консульство.

Та не обійшлося і без прикрощів. У 1908 році почали бурити свердловину “Ойл Сіті". Коли робітники досягли глибини в понад тисячу метрів, з-під землі вдарив потужний фонтан нафти й газу. Вісім величезних парових двигунів не встигали викачувати чорне золото, і воно розлилося по околицях та потрапило у місцеву річку. За кілька тижнів у свердловину влучила блискавка – й усе спалахнуло… Погасити пожежу не могли кілька тижнів, вогонь був такий великий, що вночі його можна було побачити з відстані у сорок кілометрів. За розповідями очевидців, коли у Львові пили каву, то зверху у філіжанки сипався чорний попіл. Зрештою, за допомогою піску та глини, які підвозили спеціально спорудженою вузькоколійкою, полум’я таки вдалося локалізувати.   

“Бульба провалилася крізь землю…”

Старі свердловини чи ями-копанки й досі дають себе знати. Вони розташовуються під дорогами, людськими оселями, на городах. І хоч колись шахти засипали чи взяли у бетонні колектори, час від часу вони все одно провалюються – і тоді утворюються глибочезні прірви. Фактично через це мешканці Борислава завжди живуть у зоні ризику. Ми йдемо до садиби, де кілька років тому просто на городі земля провалилася на глибину в сімнадцять метрів. На щастя, ніхто не постраждав.

Хочемо поговорити з власниками оселі, та металева брама до будинку зачинена, а нас зустрічає гавкотом величезний пес. Господар стоїть біля дому, але відмовляється від розмови, коли чує, що ми журналісти.

“Я вас прошу, йдіть собі далі! Мені нема часу говорити з вами. Коли город провалився, то всі бігали і знімали, але допомоги ніякої не було… Не один день чекали, аби ту яму засипали”.

Сусідка, яка поруч косить електрокосою траву, виявляється комунікабельнішою. Жінку звати Руслана Чайка, і вона жаліється, що колись город провалився і біля їхнього будинку.

“Це було давно, – зізнається вона, – яма була ось на цьому місці. Бачите, тут зараз ростуть сливи та вишні, а колись був город і ми садили бульбу. Город перенесли в інше місце, а тут вирішили посадити сад. Можливо, дерева будуть рости, пустять коріння і таких проваль більше не буде”.

Ситуація ускладнюється тим, що ніхто не знає, де може виникнути наступне провалля. В часи нафтової лихоманки ями копали хаотично, їх ніхто не наносив на карту. Якщо брати до уваги, що таких шахт на території Борислава тисячі, то прірва може утворитися будь-де.

“Ящірка жива, значить, нафти не так багато…”

Ми продовжуємо досліджувати місто. Крізь густі бур’яни, вздовж ріки Тисмениця, Олег Микулич веде нас до старої свердловини. Вона накрита металевим листом, але його можна відсунути і подивитися всередину. Колектор заповнений чорною рідиною. Що це – вода чи нафта, зрозуміти важко.

“Нафта там є, але її не так багато, – пояснює науковець. – Бачите, там плаває жива ящірка. Якби нафти було багато, то ящірка, напевне, здохла б”.

Ми стоїмо над колектором, а рідина в ньому весь час булькає, у повітрі неприємно пахне сіркою. Це виходить газ. Якщо до нього піднести сірник, то він може спалахнути. Такі випадки у місті також траплялися неодноразово.

Дорогою назад зустрічаємо на березі річки стареньку бабусю, яка молотить ціпом снопики жита. Намагаємося вивідати у неї щось цікаве про історію міста, але вона не хоче ні говорити, ні фотографуватися.

“Люди, дайте мені спокій! Фотографуйте кабачки і квасолю – вони цікавіші, ніж я, стара баба!”

Життя на пороховій бочці

Ми повертаємося до людських осель, і пан Олег веде нас до багатоповерхівок. Демонструє, що в жодному підвалі у вікнах немає шибок. Це робиться для того, щоб завжди був протяг і в приміщенні не збирався газ, який виходить з-під землі, бо тоді він може вибухнути – і все закінчиться плачевно. Така трагедія у місті вже сталася в 1972 році. Тоді загинуло 18 людей. Про це досі нагадує пам’ятник, що стоїть у центрі Борислава.

“Розумієте, ми живемо ніби на пороховій бочці, – каже історик. – Ходімо, я покажу вам, що все це не просто казки”.

Ми йдемо на вулицю Чорновола. Тут у підвалах будинків разом з водою завжди проступає нафта. Причому в такій кількості, що її потрібно відкачувати.

“Це найбільша помилка мого життя, що я колись переїхав сюди, – бідкається колишній військовий Іван Данилюк. – Тут нафта вже в’їлася у стіни, а сморід неймовірний. Через це на легеневі недуги вічно хворіють діти. З кількох квартир мешканців уже відселили, але ще в тридцяти живуть люди…”

Перед від’їздом до Львова ми зустрічаємося з міським головою Ігорем Яворським. Він розказує, що зараз у Бориславі добувають лише 25 тисяч тонн нафти на рік. На фоні колишніх обсягів це дріб’язок, та втім, саме чорне золото – основне джерело наповнення місцевого бюджету. 

“Колись у Бориславі видобували два мільйони тонн нафти, – каже мер, – але родовища давно вичерпалися, а нам залишилися самі проблеми. Це ями під будинками, вихід газу на поверхню… Найідеальніше було б відселити частину міста, яка розташовується над родовищем. Але, звичайно, це нереально. Таких грошей у нас просто немає…”